Референдум як інструмент узурпації влади

10 квітня 1938 року 99,73% австрійців саме на референдумі “підтримали” приєднання Австрії до Німеччини.

На референдумі 30 червня 1946 року поляки “проголосували” за ліквідацію сенату та проведення так званих соціально-економічних реформ, що стали початком деградації Польщі у соціалістичному таборі.

11 вересня 1980 року чілійці “прийняли” на референдумі нову конституцію — таку, яку хотів Августо Піночет.

Референдуми 14 травня 1995 року та 17 жовтня 2004 року утвердили образ сучасної Білорусії та всевладдя Олександра Лукашенка.

Це лише кілька прикладів цинічних бутафорських референдумів. Коли своє свавілля диктатори не можуть обґрунтувати вже нічим, вони влаштовують маскарад народного волевиявлення. За ним слідує знедолення мільйонів, адже шлях до реалізації своїх узурпаторських задумів керманичам відкрито.

А передує такому маскараду ухвалення закону, написаного спеціально так, щоб уможливити задумане.

6 листопада 2012 року Верховна Рада ухвалила закон “Про всеукраїнський референдум”, а 27 листопада він був підписаний президентом. Слово “закон” як позначення однієї з форм права тут можна вживати хіба умовно. Цей акт має дуже мало спільного з правом — і за змістом, і за способом його прийняття.

Слова про те, що закон наскрізь суперечить Конституції України, лише слабо передають істинний стан справ. Правильніше сказати — закон заперечує Конституцію як таку.

Можливо, для когось аргумент антиконституційності вже виглядає блідим і непереконливим. Мовляв, практично кожен закон, що приймався Верховною Радою останнього скликання, є неконституційним — якщо й належними є його положення, то точно неналежним є спосіб прийняття. Як мінімум, через неособисте голосування.

Однак закон про референдум — це справді “перехід Рубікону”, за яким все, на чому зараз стоїмо, стає примарним. За цим законом на референдумі можна скасувати чинну Конституцію і прийняти нову, проект якої береться невідомо звідки.

Про те, що на референдумі можна скасовувати та приймати будь-які закони невідомого походження, не варто й згадувати.

Одним словом, немає такої авантюри, придуманої владою, яка б за цим законом не могла бути легітимізована на референдумі.

Щоб зрозуміти єхидність цього закону, варто собі уявити можливі бюлетені для голосування. 

От як, для прикладу, міг би виглядати бюлетень на референдумі про встановлення обов’язку надати орган для трансплантації за першою вимогою управління охорони здоров’я. Звісно, людям би пропагандою втовкмачувалось зовсім інше.

Так міг би виглядати бюлетень на референдумі, позитивні результати якого по суті означали б приєднання України до Кабо-Верде:

А відповівши “так” у такому бюлетені, громадяни, нічого не підозрюючи, насправді могли б погодитися із встановленням рабовласницького ладу в Україні. 

Можна фантазувати й далі, однак правда полягає в тому, що коли навіть такі неймовірні референдуми за законом провести гіпотетично можливо, то встановити правління династії Януковичів, федералізувати Україну, втягнути її у митний союз, чи інші форми реінкарнації тоталітарної імперії через бутафорний референдум, можливо і поготів.

Саме від регламентації предмету та порядку проведення референдуму значною мірою залежить, що він собою являтиме — інструмент справжнього народовладдя, чи інструмент узурпації влади.

У демократичних країнах референдуми є ефективним способом порядкування народом своїми справами. Найпоказовішим прикладом є Швейцарія. Для становлення демократії найбільш принципове значення мають місцеві референдуми, які в Україні взагалі не можуть проводитися, бо немає актуального закону, який би визначав порядок їх проведення.

Влада навіть не спробувала вдати, що інструмент референдуму має служити цілям демократії — законопроект про місцеві референдуми лежить без розгляду.

Закон про референдум — це частина плану цементування влади тими, хто тримає її зараз у своїх руках. Трішки хронології.

Законопроект № 6278 “Про всеукраїнський референдум” був внесений до парламенту депутатом-регіоналом ще 29 квітня 2010 року, а вже 3 червня того ж року він був прийнятий у першому читанні.

Про цей законопроект, як про механізм проведення державного перевороту, тоді говорилось багато і в сесійній залі, і поза нею. Але не це тоді стало перешкодою в ухваленні законопроекту в цілому.

9 липня 2010 року відбувався розгляд законопроекту у другому читанні. Нічого не віщувало збою у слухняному голосуванні карток парламентської більшості. Однак несподівано не лише опозиція, а й литвинівці та комуністи підтримали доленосну 24-ту поправку Ключковського, яка виключала можливість скасування чи ухвалення Конституції на референдумі.

Не виключено, що визначальним для багатьох стали не сентименти про долю українського парламентаризму, а переживання щодо девальвації вартості належних їм депутатських карток.

Адже у разі прийняття закону, роль парламенту зводиться нанівець. Все, що він відмовиться слухняно проголосувати, можна буде прийняти на референдумі.

Із прийняттям поправки подальший розгляд законопроекту втратив для влади сенс, і на наступний день законопроект було відправлено на доопрацювання для приведення у відповідність із Конституцією з наступним поданням на повторне друге читання, яке за обіцянками мало відбутися після літніх канікул.

Втім восени законопроект не розглядався. Навчені проколом ще не надто видресируваної більшості регіонали вирішили зачекати “кращих часів”.

“Кращий час” для прийняття такого принципового для цементування влади закону настав 6 листопада 2012 року.

Дійсно, парламент розглядом законопроектів у двох читаннях вже практично не займається; литвинівці добре розуміють, що “виживання” таки важливіше за сумарну вартість карток, користуватись якими залишилось лічені дні. Вибори пройшли, отже, прийняття закону жодним чином не вплине на рейтинг.

А ключової мотивації додав той факт, що, як не крути, а за результатами виборів 300 мандатів влада не матиме. Тож змінити Конституцію за легітимною процедурою неможливо.

Закон був прийнятий блискавично, а отже, з усіма можливими порушеннями процедури, чим уже мало кого можна здивувати, та ще й у редакції першого читання (!!!).

Цим владі все ж вдалося здивувати багатьох оглядачів. Розгляд законопроекту у другому читанні та свої ж попередні рішення парламент вирішив … просто проігнорувати, вдати, що їх не було.

По суті таке голосування є нікчемним і не мало б створювати жодних правових наслідків. Якщо б Конституційний суд не був кишеньковим, то про ухвалення законів у такий спосіб не могло б бути й мови.

Однак реалії, на жаль, інші, і звідси випливають два важливих висновки:

Перше. Прийнято закон, який хоч і не повинен мати де-юре правових наслідків, однак, де-факто, може створити великі проблеми для Українського народу.

Друге. Влада є неперевершеною у творенні імітацій та бутафорій і має намір випробувати свій “талант” ще й на референдумі.

Президентська “Конституційна асамблея” у всій цій історії — важливий форпост, який неспішно вибудовувався в час затишшя із розглядом закону про референдум. Варто нагадати, що це, попри свою гучну назву, дорадчий орган при президентові, який покликаний розробити проект нової редакції конституційних норм.

Подальший розвиток цих двох ініціатив виглядає таким. У незримих закутках Адміністрації президента буде розроблено і надано Конституційній асамблеї “потрібний” проект нової редакції Конституції.

Конституційна асамблея, можливо, спробувавши вдати, що це результати її напрацювань, а можливо, навіть і ні, підтримає законопроект.

Власне, з правової точки зору це немає жодного значення — законопроект, розроблений Конституційною асамблеєю в такий спосіб, матиме такий же правовий статус, як законопроект, який розробив “дядя Вася” із сусіднього під’їзду. Однак Асамблея використовуватиметься для напускання народу мани, що законопроект був розроблений не владою.

Далі законопроект “дяді Васі” буде винесений на референдум.

Таке гіпотетичне голосування щодо нової конституції чи змін до неї можна порівняти хіба що з тим, як Муссоліні організовував у формі референдуму парламентські вибори в Італії. На голосування виносився список єдиної партії Муссоліні. Вибір полягав тому, що народ міг підтримати цей список або не підтримати його…

Не може виноситися на референдум текст Конституції, підготовлений будь-ким іншим, ніж представницьким органом усього народу. Прийняття чи зміна Конституції, власне, полягає у домовленості щодо чітких правил, кожне з яких є архіважливим для суспільства.

Конституція не може бути шматком тексту, підготовленого невідомо ким, за чи проти якого народ має ставити галочки.

Варто зазначити, що саме голосування не матиме великого значення: якщо влада відважиться на референдум, то закон містить достатньо можливостей для забезпечення необхідного результату.

А крім “законних” можливостей, як відомо, ще є адміністративний ресурс, фальсифікації, груба міліцейська і бандитська сила тощо.

Якщо б Янукович був справді гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, він мав би без вагань ветувати такий закон. Але він цього не зробив…

27 листопада 2012 року є днем, відколи без вагань можна констатувати — влада пішла у відкритий наступ проти власного народу.

Ярина ЖУРБА