Навіщо Москві спільне з Україною святкування 65-річчя Перемоги?

День Перемоги над фашистською Німеччиною — це й моє свято.

Бо мій батько теж фронтовик. Звільняв Європу від коричневої чуми. Привіз з війни кілька нагород і три поранення. Поранення залишилися на все: життя, медалі та орден десь заносили мої старші брати. Мати говорила батькові, щоб він не дозволяв дітям ними гратися, а то погублять. Але батько махнув рукою: “хай граються — ото все, що я завоював для них”.

Як селянин-хлібороб, він чекав іншої нагороди. Він хотів бути господарем на своїй землі. Тієї землі, яку відібрали в нього до колгоспу, і за яку відкалатав три роки в таборах на Біломорканалі. Землі, за яку проливав кров на фронтах Другої світової війни — спочатку на фінській, а потім на тій, яку назвуть Великою Вітчизняною.

Не судилося.

За свою багатолітню працю в колгоспі він заробив лише 18 рублів пенсії, а подавати документи на фронтову пенсію геть відмовився.

Не казав чому, але було зрозуміло — він не хоче подачки від тієї влади, яка зруйнувала його майбутнє.

Як син фронтовика, з нагоди 65-річчя Перемоги над німецькими загарбниками я також пом'яну батька і його побратимів, що не жаліли свого життя в обороні рідної землі.

Але, як у краєзнавця-історика, у мене не може не викликати підозри велике бажання Москви відзначати це свято спільно вже з незалежною від неї Україною. І коли сьогодні дехто з українських керманичів лукаво заявляє, що таке ж бажання має, нібито, український народ, варто про це запитати в мертвих.

Втім, нова українська влада, яка вже й кроку не може зробити без консультацій з Москвою, на догоду їй поспішила знову засекретити архіви, щоб обмежити наш доступ до правди про війну. Але 18 років незалежності, і п'ятирічка правди Ющенка, коли архіви колишнього КГБ відкрили двері дослідникам нашої трагічної історії минулих 80 років, зробили свою справу.

Українці вже по-іншому оцінюють спільні з Росією “перемоги”, в тому числі Великої Вітчизняної війни.

Вже знаємо, як звільняючи Східну Україну, Червона армія набирала до свого війська тамтешніх чоловіків та юнаків, і ненавчених, беззбройних виставляла на передній фланг. Позаду озброєні дивізії енкаведистів гнали їх у бій, щоб ті в бою здобули собі зброю.

Так загинули сотні тисяч синів нашої землі. Усі, хто перебував на окупованій території, вважалися радянською владою посібниками німців.

Знаємо також про існування таємного наказу “великого” Жукова та Берії про виселення до Сибіру всіх українців, які перебували на окупованій території.

Але для вивезення такої маси народу не було ні коштів, ні техніки. Тим більше, що ресурси були потрібні на боротьбу з повстанцями на Західній Україні. Якби не відчайдушне багаторічне протистояння УПА, не виключено, що всі ми гнили б у болотах Сибіру та Колими. Або, як кримські татари, збагачували своїми трупами піски Середньої Азії.

Українець для Москви завжди був під підозрою. Навіть коли не шкодував свого життя, виконуючи її накази.

Мій земляк, десантник і кулеметник Микола Штука, в 1944 році, на території Чехословаччини нищівним вогнем сам зупинив несподіваний наступ фашистів. Чим врятував свою роту від розгрому й знищив багато ворожих солдат. За це він був представлений до найвищої нагороди — зірки Героя Радянського Союзу.

Але коли узнали, що він українець, і що під час окупації знаходився “на окупованій території”, відзнаку було понижено. Цікаво, а де ще міг знаходитися хлопець із центральної України, якому на початок війни виповнилося лише п'ятнадцять років? За той подвиг Микола Штука отримав лише орден Бойового червоного прапора. А загалом на рахунку сміливого солдата був ще орден Слави, медаль “За відвагу” тощо.

Українець розглядався росіянами лише як підлеглий, а не як людина, що має право на самовизначення й боротьбу проти гнобителів.

В середині 1970-х років ВЛКСМ і її друкований орган “Комсомольська правда” на весь Союз розтрубили про трагедію, нібито, комсомольсько-підпільної організації “Спартак”, яка діяла в селі Красногірка Голованівського району Кіровоградської області, і була знищена німцями.

Нині достеменно відомо, що насправді восени 1943-го за наказом німців був знищений щойно створений осередок ОУН. Більше того, цих дітей розстріляли, а потім спалили Власові, солдати РОА, які виконували каральні функції німецького окупаційного режиму в цьому районі.

Ось таку “братню любов” до українців хоче приховати Москва за гучним святкуванням 65-річчя Перемоги.

Під шумок підготовки до свята йде також цілеспрямоване відбілювання найбільшого з катів українського народу Йосипа Сталіна. Нібито, це саме він, а не народ-герой, переміг у тій війні.

Лаври володаря російської імперії сняться й нинішнім керманичам Росії.

Прикро, що українська влада цього не помічає. Лише спекулює на трагедії 65-річної давності, використовуючи у своїх цілях залишки немічних учасників війни. Але вона має знати, що не всі ще забули, що то був за звір в людській подобі.

Нещодавно, після почутої новини про намір українських комуністів спорудити в Запоріжжі пам'ятник Сталіну, до мене зателефонував учасник війни, багаторазовий чемпіон світу і Європи з пауерліфтингу та гирьового спорту серед ветеранів Віталій Петрович Свірненко. Він надиктував вірша, якого написав після смерті Сталіна в 1953 році. Цей вірш ніколи й ніде не публікувався, бо автор не поет. Просто — так колись лягло на серце...

Хочеться, щоб цей вірш прочитали особливо ті, кому видається, що Сталін має право на якусь нашу пошану.

СТАЛИН

Его боготворили зря -
Он пролил реки крови, не реки, а моря.
В таежной глухомани он создал лагеря -
Там тоже пролил крови — не реки, а моря.

Крестьянам волю он строго запретил
Тьму-тьмущею народа, мерзавец, загубил.
На просьбы украинцев было лишь “нет” и “нет”,
Десятки миллионов отправил на тот свет.

Пусть память об погибших
Как может дольше длится,
Но Адольф Гитлер Сталину
В подметки не годится.

Рубил он справа-слева, рубил он из плеча,
Не скоро мир забудет такого палача.

Українське суспільство, інтелігенція, парламентська й позапарламентська опозиція повинні зробити все, щоб не допустити спільного святкування Дня Перемоги разом із Москвою.

Вміємо самі святкувати, і робімо це самі, а не під чиюсь дудку. Маємо самі вшановувати своїх достойників. Навіть якщо декому з них донецький суд поскасовує звання героїв України.

Від цього їхній подвиг не стане меншим.

Сергій ПІДДУБНИЙ, Українська Академія дизайну