Зрозуміти знищення по-російськи: колоніалізм, підкорення та розвиток геноциду

Поки Україна болісно, але твердо й рішуче рухається до другої річниці повномасштабного та незаконного вторгнення Росії, попри зменшення міжнародної уваги, безсумнівно очікується, що багато світових лідерів зроблять грандіозні заяви, засуджуючи злочини Росії та обіцяючи підтримувати Україну “стільки, скільки потрібно”. Але хто, як не українці, знає ціну цим заявам? 

Скільки потрібно — це скільки? Скільки потрібно для чого? Скільки часу буде потрібно Україні, щоб протистояти колоніальним цілям Росії — воєнним злочинам і злочинам проти людяності? Або стільки, скільки буде потрібно, щоб завадити Росії реалізувати план геноциду?

Чи завадити прояву геноцидного умислу? Чого чекає світ?

Як знати, де закінчується колоніальний план і починається геноцидний? Чи, може, в Україні вже чиняться всі ці злочини?

Спробуємо підняти цю непросту розмову. 

Чи справді геноцид — це про мільйони смертей? 

Коли термін “геноцид” стає загальновживаним у міжнародній політиці, його складність маскується удаваною простотою термінів, що його визначають. Навіть ті, хто не вивчав міжнародне право чи юридичну практику, знають, що визначення геноциду залишалось незмінним від Конвенції про геноцид 1948 року аж до Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і сьогодні використовується у національному законодавстві більшості країн. 

Є чотири захищені групи (”національна, етнічна, расова і релігійна група як такі”). Є п'ять заборонених діянь (вбивство, заподіяння тяжкої тілесної або психічної шкоди, створення умов життя, розрахованих на знищення групи, перешкоджання народженню дітей, насильницьке переміщення дітей). І є вимога, щоб одна з цих дій була вчинена з умислом “знищити повністю або частково” одну зі згаданих груп. 

Але за цими спокусливо простими термінами ховається комплексна оцінка права та фактів. Вона ускладнюється різноманітними прихованими намірами, що були вплетені державами в Конвенцію про геноцид, неналежно обґрунтованими та суперечливими рішеннями сучасних міжнародних трибуналів, що намагаються оживити право, а також постійними спробами політизувати його природу та сферу застосування.

Безсумнівним залишається те, що геноцид не є однаковим чи монолітним. Всупереч поширеній думці в міжнародній правовій практиці та поза нею, геноцид не обов’язково передбачає широкомасштабне систематичне вбивство більшості членів групи. 

Концепція геноциду справді була розроблена з урахуванням подій, в яких загинули мільйони, як-от геноцид вірмен, український Голодомор і Голокост. Але юридична логіка його визначення і розвитку не обмежується (та й не мала наміру обмежуватись) лише цим. Зрештою, геноцид вимагає (однієї або кількох) дій, вчинених з умислом фізично або біологічно знищити групу або її частину, а не певної кількості одночасних вбивств, не кажучи вже про фактичне знищення кожного окремого члена групи. 

Досі немає чіткого пояснення, що саме кваліфікується як достатня частина групи, що має бути знищена для встановлення геноциду. Суди дійшли висновку, що така частина має бути “значною” або кількісно (через велику кількість жертв), або якісно (коли це знакова частина, яка є “важливою для виживання” або “символічною” для ширшої групи). 

Ці судові рішення також стверджують, що лідери, які відіграють важливу роль у захисті або організації суспільства, можуть бути такою частиною групи.

 Для таких національних груп, як українці, де політичні, релігійні та культурні лідери залишаються критично важливими для виживання групи, особливо для збереження єдності та суспільних зв'язків, що об'єднують націю, їхнє знищення може бути дуже вагомим свідченням геноциду, але якою мірою — залишається юридично недослідженим. 

Відтак, хоча ми не повинні плутати геноцид із воєнними злочинами, злочинами проти людяності та іншими жорстокими діями, ми також повинні пам’ятати, що злочинці, які планують кампанії геноциду, намагатимуться прикривати свої наміри відсутністю достатньої кількості масових вбивств або неправдоподібними контраргументами про те, що “законна” війна пішла не так, як планувалося. У цьому тумані права багато намірів можна легко приховати. 

Спроби Росії приховати колоніальні злочини: від часів Російської імперії і дотепер

Незважаючи на свою жорстоку природу, російське керівництво, як і всі подібні режими, більш ніж добре усвідомлює переваги дезінформації як де-юре, так і де-факто. Злочини зазвичай супроводжуються повним запереченням і/або старанним заплутуванням. Що тяжчий злочин, то ретельніше його замасковують і зухваліше пояснюють. Якщо заповнити простір брехнею, “нічого не буде правдивим, і все буде можливим”, і тоді, може, виявиться неправдою, що Росія напала на Україну (вкотре) 24 лютого 2022 року? Або що російська воєнна кампанія систематично націлена на знищення цивільного населення задля його підкорення? Чи, можливо, якщо лиш припустити, що незаконне вторгнення Кремля в Україну мало на меті “визволення”?

Російські злочини в Україні сьогодні — це відлуння столітніх намагань підкорення українців за допомогою руйнувань, які або нагадують, або демонструють геноцидні діяння. Тут немає нічого абстрактного: явні прагнення цілих поколінь до колоніального панування відображаються в огидних діях сьогодення. 

Російський дискурс, минулий і теперішній, рясніє систематичними наративами про якусь “інакшість” українців і намаганням розповідати про них, як про щось нижче від людської істоти з потенційною можливістю перетворитися на щось іще гірше. З XVII до початку XX століття Російська імперія (колишня Московія) встановлювала все більш домінантне і гнітюче панування над українським народом. Як і Радянський Союз, що виріс на руїнах колишньої імперії, Кремль постав як новий колонізатор в іншій подобі. Голодна смерть мільйонів людей під час Голодомору 1932-33 років та систематичне жорстоке переслідування тих, кого називали “націоналістами”, є свідченням цього латентного геноцидного умислу. 

Недивно, що коли так звана сучасна російська держава постала після Холодної війни, вона також успадкувала жагу своїх попередників до дискримінації, завоювань і руйнувань. Сам Путін описав опір України до російської колонізації як егоїстичне заперечення спроб Росії утримати Україну в своїй насильницькій орбіті. З 2014 року і до сьогодні Кремль намагався контролювати Україну будь-якими способами — шляхом захоплення території, розгортання збройної агресії, маскуванням за нібито неупередженими мирними посередниками на Мінських перемовинах тощо — і все це було безуспішно. 

Які злочини Росії мають ознаки геноциду, і чи зможе світ їх розгледіти? 

Право народів визначати своє національне майбутнє є одним із ключових принципів у міжнародному праві. Воно випливає з основ державного суверенітету та права народів на самовизначення відповідно до їхніх вільно висловлених волі і прагнень. Як і будь-яке грубе порушення цього права, спроба Росії підпорядкувати собі Україну має колоніальний характер і за своєю суттю є неодмінно злочинною. Захоплення територій, жахливі знущання над корінним населенням та систематичні спроби винищити культуру є ключовими для будь-якого колоніального задуму. Успіх цієї кампанії залежить від капітуляції, яка забезпечується, щонайменше, внаслідок систематичних воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Це є головною метою Росії, коли вона здійснює вторгнення на територію мирної сусідньої держави і стверджує, що її національний статус і право на існування є фікцією, яка загрожує російському суверенітету.

Але не менш важливим для історії є руйнівний логічний фінал будь-якого колоніального задуму, який спричиняє місцеве населення, сповнене рішучості чинити опір. Знищення принаймні частини групи, чи то з метою придушення опору, чи то просто з міркувань зневаги стає зворотнім боком імперських мрій. Якщо впродовж століть одна національна група вважає, що її священним призначенням є панування над іншою, але бачить, що ці спроби постійно провалюються через нестримні прагнення останньої до незалежності та її національну гідність, то чи не означає це для колонізатора, що для досягнення остаточної мети потрібно винищити групу нескорених? 

Чи то знищення корінних громад Сполученими Штатами Америки під час їхньої експансії на Захід, відомої як “Божественне призначення” у XIX столітті, чи то винищення Англією повсталих ірландців у XVI-XVII століттях, чи то завоювання Францією Алжиру в період 1830-1875 років (з метою, принаймні, “часткового” знищення корінних алжирців), чи то німецька кампанія проти племен гереро і нама на території сучасної Намібії у 1904-1908 роках, чи ставлення британців у Кенії до народу кікую у 1951-1960 роках — всі вони мають спільну рису. Всі вони демонструють імперські проекти, які набувають геноцидних ознак, коли стикаються з безкомпромісним опором. Колоніальний контроль вимагає насильства, насильство породжує насильство, й імперії, що вмирають, вдаються до все більш цілеспрямованого знищення ворожої групи. 

Докази також свідчать про те, що повномасштабне вторгнення в Україну щонайменше ґрунтувалося на колоніальному плані, характер і масштаби якого визначалися тим, які порушення прав людини були необхідними, щоб окупувати та підкорити українців за національною, політичною та культурною ознаками. 

Докази, які зібрав Офіс Генерального прокурора (ОГП) та оцінили фахівці Мобільних команд правосуддя Global Rights Compliance, свідчать про те, що від самого початку злочинний план Росії був спрямований на знищення українського уряду та переслідування тих, хто міг чинити реальний опір колоніальному плану — лідерів громадськості, військових або безпекових структур. 

Цей жорстокий напад на право цілої нації на самовизначення мав на меті знищити українську ідентичність. Незалежно від того, чи було це чітко сформульовано і сплановано, чи ні, це були зародки геноцидної кампанії: систематичні дії, спрямовані на те, щоб підірвати здатність українців вижити як нація і підкорити їх російському імперському проекту. Як і в усіх подібних імперіалістичних та аморальних кампаніях, намір підкорити є лише одним з етапів геноцидної кампанії. 

Звісно, план Путіна завжди був приречений на провал. Очевидною стала його віра в те, що українці є штучною нацією, неповноцінним народом без “стійких традицій справжньої державності”, який є заручником екстремістської еліти, що “бездумно наслідує іноземні моделі” управління, не хоче або не здатна чинити опір. Самопевність Путіна і нездатність Кремля зрозуміти українців, силу їхньої нації та національного характеру тепер очевидна для всіх, окрім повністю засліплених пропагандою.

На жаль, перед своїм остаточним крахом імперії не помирають мовчки. Докази жорстоких злочинів, зібрані ОГП, демонструють, що неспроможність Росії досягти успіху в своєму колоніальному проекті та відважний опір українців супроводжуються дедалі більшим списком осіб, що стають ціллю для затримань, катувань, смертей, депортацій та переслідувань. 

За останні два роки всі ті, кого вважали “проукраїнськими”, опинилися під прицілом нищівного плану, заснованого на імперському насильстві, що дедалі більше набуває геноцидних ознак. Усі, хто був здатний чинити опір колоніальному задуму — державні службовці, правоохоронці, військові, активісти, журналісти, релігійні лідери, освітяни, волонтери громадянського суспільства та багато інших — стали не лише бажаними, але й необхідними для Росії мішенями. Дітей, які мали стати спадкоємцями майбутнього України, безжально вивозять до Росії як майно або задля їх імперської індоктринації.

Отже, немає жодних сумнівів, що Росія мала на меті знищити незалежність та суверенітет України, прагнучи припинити її існування як рівноправної нації та фактично перетворити її на західну російську колонію. Але ми також повинні відслідковувати докази умисного винищення, що зростало з часом. Безперечно, російський колоніальний задум був підкріплений готовністю знищити все, що буде потрібно, щоб досягти цих очевидних цілей. Значення такого руйнування полягає в меті асимілювати так звану “меншу” націю по сусідству. Якщо не асимілювати, то підкорити. А якщо не підкорити, то винищити і зруйнувати те, що треба зруйнувати. “Російський імператив” за “божественним призначенням”.

Звісно, навіть для тих, хто чинить зло, існують межі, яких краще не перетинати. Дезінформація може постійно обманювати когось, але не всіх. Масові вбивства, як у Бучі та Маріуполі, викликають загальноприйняті асоціації про геноцид і привертають небажану для злочинців увагу. Поступовість та терпіння уможливлює колоніальні плани та альтернативи геноциду, особливо, коли повільне і поступове знищення значної частини нації стає очевидним лише в ретроспективі. Дивлячись крізь колоніальну призму, у нас практично не може залишатися сумнівів щодо справжньої мети Путіна. Заперечувати право нації визначати своє майбутнє — означає заперечувати міжнародне право. Робити це, фізично знищуючи при цьому значну частину національної групи, означає вчиняти геноцид.  

Автори: Уейн Джордаш К.С. та Джеремі Піцці, правовий радник Global Rights Compliance