Як мерзле горить

Прірва між паперовою інтеграцією та реальним виконанням домовленостей між Україною та ЄС в енергетичній галузі щороку стає все глибшою — з вини обох сторін

Співпраця між Європейським Союзом та Україною в енергетичній галузі рухається значно повільніше, ніж передбачено офіційними домовленостями. Попри підписання ще 2009 року Брюссельської декларації, в нас досі немає незалежного оператора газотранспортної системи та прозорої системи формування тарифу на транзит. Зобов’язання, взяті офіційним Києвом у межах приєднання до Єдиного енергетичного співтовариства, на думку експертів, в обумовлений термін (до кінця 2011-го) виконати нереально.

З боку топ-менеджменту України та ЄС інтерес до співпраці видається щирим і неприхованим. Ще 2010-го, під час зустрічі президента Віктора Януковича і голови Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу, обидві сторони підтвердили готовність спільно розпочати модернізацію української газової труби. Така сама заява прозвучала і в червні цього року на зустрічі першого віце-прем’єр-міністра Андрія Клюєва з комісаром Єврокомісії з енергетики Ґюнтером Еттінґером.

Однак на рівні виконання конкретних домовленостей процес гальмується. У червні 2011-го Національна комісія регулювання електроенергетики уже вкотре звернулася до Міністерства енергетики та вугільної промисловості з вимогою, відповідно до українського законодавства та домовленостей з ЄС, передати газотранспортну систему від НАК “Нафтогаз України” до Укртрансгазу — компанії, яка мала б стати незалежним оператором газової труби. Міністерство ігнорує ці заклики. Необхідність розділення Нафтогазу на компанії з видобутку, транспортування та постачання блакитного палива поки що залишається лише проектом.

Своєю чергою, європейська сторона не поспішає з наданням Україні обіцяної допомоги. На спільній конференції з модернізації ГТС ішлося про виділення коштів у розмірі $2,5 млрд як інвестицій. У червні—липні 2009 року НАК надала ЄІБ, ЄБРР та СБ техніко-економічне обґрунтування кожного з проектів модернізації, а вже у вересні згадані структури домовилися про кроки, які дали б змогу восени 2009-го виділити кошти в межах €1,5—2 млрд. Однак тоді цього не сталося. У квітні 2010-го, після звернення нового керівництва країни щодо обіцяних інвестицій, ЄБРР заявив про готовність надати $400—450 млн. Уже в лютому 2011-го, за словами міністра енергетики Юрія Бойка, йшлося про виділення $308 млн на проведення першого етапу реконструкції. На момент початку модернізації, у липні цього року, Нафтогаз поширив заяву, що розпочинає реконструкцію першої гілки газопроводу власним коштом.

У неофіційному спілкуванні причиною затягування з виділенням грошей представники ЄС називають брак реформ українського газового ринку. Зараз структури Європейської комісії аналізують виконання Україною закону про реформування ринку природного газу, ухваленого торік, і нібито від результатів цього моніторингу залежатиме, чи виділить консорціум європейських банків восени кредит на модернізацію ГТС. Одночасно з призупиненням фінансування Євросоюз зайняв вичікувальну позицію щодо дій українського уряду.

Однак цю позицію в нас часто трактують як доказ небажання ЄС вступати у справді серйозні відносини з Україною. Навіть в урядових колах рефреном звучить фраза про те, що наша держава не дочекається реальних коштів на фінансування енергетичних проектів, оскільки для Євросоюзу пріоритетнішим сьогодні є так званий Південний коридор. Така думка цементується регулярними публікаціями та заявами з російських джерел. На жаль, Україна нерідко є майданчиком для інформаційних провокацій в енергетичній галузі з боку РФ. Звичними тут є перекручування фактів, заангажовані судження, свідоме формування “скептичної” громадської думки. Цю особливість мала б ураховувати європейська сторона у веденні енергетичної політики.

Теза про незацікавленість ЄС підкріплюється й не завжди повноцінною реалізацією окремих проектів у галузі енергетики, а також їхньою закритістю для громадськості. Програми із залученням європейських фахівців, які мали б стати взірцем для наслідування для українських чиновників та експертів, часто неможливо оцінити чи використати як успішну практику, оскільки інформація про них не виходить за межі чиновницьких коридорів. Мало хто з експертів, а тим більше журналістів, знає, якими рекомендаціями завершилися проекти TAСIS: програма підтримки вугільного сектору чи проект з ядерної безпеки. Енергетичний підрозділ представництва ЄС в Україні також не відрізняється особливою активністю. Така непублічність часто стає прикладом для аналогічних дій з українського боку, тим більше що вітчизняна бюрократія вправна у приховуванні інформації.

Через закритість інформації ані українські, ані європейські громадяни не мають можливості перевірити ступінь виконання зобов’язань України й перспективи надходження допомоги з боку європейських структур. Це, своєю чергою, не дає змоги провести справді об’єктивний аналіз ефективності співпраці обох сторін, а в українському випадку — зрозуміти, на якому етапі й хто гальмує обіцяні реформи.

 Оксана КУШНІР