Удар трубою

І не помітити відвертий політичний присмак цієї події просто неможливо.

Церемонія у Санкт-Петербурзі була радше символічною — незважаючи на те, що сам Володимир Путін натиснув на клавішу комп'ютерної миші, запустивши гігантський компресор на станції “Портовая”, знадобиться ще цілий місяць, щоб тиск у трубі став достатнім для транспортування палива.

Саме тому офіційне відкриття насправді заплановано у Німеччині на більш пізню дату. А вистава, яку Україна могла спостерігати у Північній Пальмірі, швидше мала на меті не святкування, а попередження для всіх гравців європейського газового ринку.

Так ще століття тому проводили військові паради, демонструючи населенню та сусідам, добрим та не дуже, свою військову міць. Ніби обіцяючи, що союзники будуть захищені, а усі потенційні вороги начуватимуться.

Ось і тепер, показавши світу новий, нехай і непрацюючий, але вже добудований газопровід, північні сусіди продемонстрували — тепер вони добре готові до будь-яких газових воєн із примхливими транзитерами.

Ніхто не приховує, що 760-мильна труба, останній шов якої був заварений у серпні, створена з метою оминути пострадянські країни на шляху сибірського газу до надзвичайно привабливих, з точки зору платоспроможності, західноєвропейських країн.

Володимиру Путіну та Герхарду Шредеру вдалося побудувати наймаcштабніший та найдорожчий з часів тунелю під Ла-Маншем об'єкт європейської підводної інфраструктури.

Та якщо для останнього це добрий засіб заробити після закінчення політичної кар'єри, то для прем’єр-міністра Росії це вдалий хід у шаховiй партії, в якій у нього із самого початку було більше фігур.

Проект був реалізований всупереч нормальному економічному глузду. Адже транспортування газу через вже існуючий український наземний газопровід, який ще має чимало потенціалу для збільшення обсягів транзиту, обійдеться набагато дешевше, ніж створення “Північного потоку”, що коштує майже дев’ять мільярдів євро.

Найближчим часом німецькі споживачі оцінять це, побачивши рахунки за комунальні послуги, бо довготривалі контракти з фінансування проекту були укладені між сторонами із урахуванням фіксованої ціни на газ, яка на момент їх підписання була вищою.

Та якщо німців, наляканих проблемами, пов’язаними з газовою війною, можна зрозуміти — так вони купують свій спокій взимку, то для російської сторони найголовнішим у цій історії є геополітичний чинник.

Виступаючи разом із Шредером на церемонії запуску “Північного потоку”, Володимир Путін неоднозначно натякнув — відтепер Україна втратила свій головний козир у суперечці щодо ціни блакитного палива.

Віднині, разом із українською ГТС, у росіян є альтернативний засіб транспортування газу до Європи.

Контраргументи на кшталт того, що потужності “Північного потоку” поки не вистачить щоб перекрити весь об’єм блакитного палива, який потребує Європа, мають рацію, але більш підготовлені європейці, маючи додаткове джерело природного газу, вже не так залежатимуть від постачань через територію України.

Ексклюзивність вітчизняної труби втрачена, а із нею і можливість щось вимагати у процесі узгодження ціни на газ вже для української держави. Адже тепер, в разі нової газової війни, Україна залишиться наодинці із своїм супротивником.

Ніхто не буде вимагати якнайшвидшого рішення конфлікту із Заходу, бо ситуація вже ніколи не набуде таких драматичних рис для Європи.

Тепер український уряд позбавлений не тільки морального права перекривати кран для газу що транспортується через його територію, але й сама можливість хоча б так вплинути на ситуацію вже не матиме жодного резону.

Отже, можемо констатувати, що війна програна ще до її початку.

Юридичні перспективи перегляду газових угод і так пророчили уряду Януковича важкі політичні наслідки. А із появою “Північного потоку” вони загрожують бути катастрофічними.

Навіть у разі відмови від зобов’язань, взятих у Харкові, Росія не муситиме виводити флот із Севастополя у найближчі п’ять років. А ось Україна лишиться без знижки за газ в той же момент, і якщо не погодиться на ці умови, то лишиться й без самого газу.

Жодного простору для маневру, жодних можливостей для контратаки, жодних перспектив вийти з бійки неушкодженим.

Та сприймаючи відчайдушні спроби українського уряду переглянути ціни на газ для України, як захист національних інтересів, українці сильно помиляються. Адже йдеться не про українські інтереси, йдеться про прибутки конкретних осіб, передусім пов’язаних із хімічною промисловістю, для яких дешевий газ є запорукою прибутковості їх підприємств.

Тож варто зрозуміти, що мова йде не про війну між країнами, а про битву між різними приватними інтересами. Вже довгі роки представники угрупування “Росукренерго” у владі продовжують танцювати скажений танок із бубном навколо заповітних цін.

На капище дешевого газу йдуть будь-які національні інтереси. Треба залишити російський флот? Будь ласка! Треба перекрити газ для Європи, назавжди зашкодивши міжнародному іміджеві України як цивілізованого бізнес-партнера? Та без проблем!

Віддати український газогін? Ну, тут вже вибачте, ні! Це нам належить (”нам” — це не українському народу, звісно ж)! І весь цей цирк відбувається навколо нерентабельної галузі, яку в нормальних умовах можна було б врятувати хіба що корінною модернізацією.

У Сполучених Штатах природний газ займає лише невелику частину собівартості мінеральних добрив, в Україні — чи не добру половину. Але те, що роблять у нормальних країнах, тут підміняють корупційними схемами.

І єдина мотивація урядовців — це всі ці схеми зберегти. Тому замість розробки нормальної стратегії енергетичної безпеки держави, українці, як наркомани, стають все більш залежними від російського блакитного палива.

А Росія, як і будь-який нормальний драгдилер, вдало маніпулює своїм клієнтом, змушуючи його купувати “зілля” за все дорожчою і дорожчою ціною.

І як це часто буває у залежних від наркотиків людей, коли вони несуть останні гроші взамін на чергову дозу, їх можуть огріти чимось важкеньким, аби відібрати все, що залишилось.

Завтра у бідолахи вже точно не буде грошей на наркотики, а продавати “товар” потенційно неплатоспроможному клієнту нерозумно, якщо гроші можна просто відібрати.

І ось, побитий і залишений у темному провулку наркоман починає розуміти, що треба змінювати життя, далі так просто не можна.

Може той удар трубою, що Росія готується нанести українському урядові, який би болючий він не був, змусить вітчизняних керманичів отямитися і почати рятувати від страшної катастрофи себе і тих, за кого вони несуть відповідальність.

Бо якщо навіть це не змусить вдатися до реальних реформ у економіці, енергетичній безпеці та зовнішній політиці, то доведеться пережити ще не одне побиття без жодних перспектив дати здачі.

Олександр ГОЛУБОВ, директор “Агенції політичної аналітики Віталія Портнікова”