У Європу на “Запорожці”

У  Києві відбулася позачергова нарада послів України. Як і раніше, ключовим президент назвав євроінтеграційний вектор.

Втім, у баченні України європейська інтеграція — це можливість в'їхати на ґанок ЄС на “Запорожці”, попередньо встановивши на нього хромовану трубу як результат структурної модернізації. Питання, чи вистачить у нас “кінських сил”, щоб мчати по автобанах, — не на порядку денному.

Днями зустрічалася з естонським колегою, який у властивій йому саркастичній манері сформулював сподівання, пов'язані з європейською інтеграцією естонського народу: “Після вступу в ЄС кожен естонець вечорами тужить за варенням з ревеню”.

Відповідно до політики ЄС, держави-члени не мають можливості “запасатися” продуктами. Так от, зважаючи на обмежені запаси цукру, варення з ревеню перетворилося для естонців на делікатес. А разом з ним в Лету канули і естонське молоко — його виробництво скоротилося через невідповідність стандартам ЄС.

Балтійські держави для реалізації реформ отримали значну фінансову допомогу від Євросоюзу. Однак навіть за таких умов процес інтеграції був далеко не безболісним. Україна ж бере на себе єврообов'язки без отримання євроблаг. До речі, Норвегія, країна з одним з найбільших ВВП на душу населення, у ЄС не поспішає.

Серед основних причин норвезькі дипломати називають загрозу рибному сектору країни. Експорт риби має виняткове значення для економіки держави. Членство в ЄС призведе до того, що Норвегія не зможе управляти рибними ресурсами.

Звісно, Україна повинна рухатися “вперед і вгору”, але при цьому необхідно розуміти, де знаходиться “верх”, і що означає “вперед”. Передусім — для економіки.

Не виключено, що зближення з ЄС має бути пріоритетним вектором зовнішньої політики. Однак масштаби, умови і терміни цього зближення мають бути виправдані й економічно вигідні для країни.

Форсована інтеграція у європейські структури пов'язана з великими ризиками. Нині цими ризиками Україна нехтує. Підписуючи чергову “Угоду про вступ”, країна керується односторонньою “споживчою психологією”. Так було у випадку з Кіотським протоколом та вступом до Європейського енергетичного співтовариства.

Уряд зазвичай говорить про те, скільки виручить з продажу квот і скільки заробить завдяки прямому доступу до європейського енергоринку. Однак він нехтує зобов'язаннями, вказаними у підписаних протоколах. Узяті на себе “обов'язки”, як мінімум, відкладають отримання перерахованих вигод, а часто — їх нейтралізують.

Приміром, у вівторок парламент ратифікував протокол про приєднання України до Європейського енергетичного співтовариства. Відомо, що прямий доступ до європейських споживачів відкриває великі перспективи. Але перш ніж це відбудеться, Україна повинна виконати свою частину договору.

Згідно з протоколом, до 2018 року Україна має запровадити європейські екологічні стандарти в енергетичному секторі та скоротити викиди тепловою генерацією. Ця реформа, за різними підрахунками, може коштувати 20 мільярдів доларів.

Нині Україна не має ні таких грошей, ні досвіду для реалізації цих реформ. Отже, ймовірно, виконати положення протоколу держава не зможе. Виникає питання про доцільність підписання угоди на таких умовах. Коефіцієнт корисної дії інтеграції в європейські структури збільшиться за виконання двох наступних умов.

Перша: основою для нових договорів повинна стати не політична мотивація, а детальний аналіз сектора, який передбачається реформувати. Тобто Україна має стати більш консервативною у своїй готовності підлаштовуватися під “європейські стандарти”, якщо на даному етапі вони або невигідні, або нездійсненні.

Друга: досягнуті домовленості повинні матеріалізуватися у реальному секторі. Якщо держава взяла на себе низку зобов'язань, влада має знати механізми їх реалізації.

В України зведений в абсолют сам “культ підписання”. Насправді це всього лиш 10% успіху. Решта 90% припадають на методично-прагматичну роботу, яка повинна починатися у кабінетах після “церемоніалу рукостискань”.

Це тернистий шлях, який має проходити держава від угоди до угоди. Має, але не проходить. Результат — накопичення завдань, які суперечать одне одному. Ланцюжок реалізації міжнародних домовленостей обривається на етапі передачі підписаних документів у профільні міністерства.

В Україні відсутнє інтегроване планування виконання угод. Функції різних виконавчих органів дублюються, немає чіткої координації дій. Зрештою, стрілки переводяться з міністерства на міністерство, і крайнього не знайти.

Сьогодні на імплементацію однієї директиви ЄС офіційно відведено рік. Насправді ці терміни не виконуються, і процедура затягується на п'ять років. Низку проблем має вирішити адмінреформа, тому важливо не просто перейменувати департаменти на європейський манер, але досягти їх європейської ефективності.

Амбітну мету інтегруватися в ЄС можна пояснити фразою Роберта Браунінга: “Можливість людини дотягнутися до чогось повинна перевершувати його можливості це щось схопити, інакше для чого існують небеса?”.

Однак у разі подальшого хаотичного підписання програм, без огляду на існуючий “запас міцності” країни і реальні механізми виконання цих угод, горезвісні “європейські стандарти” залишаться для нас такими ж далекими, як горизонт.

Ольга ІВАХНО