Принизливий тиск у трубі

Він демонстративно знехтував Ним. А вже потім, коли вони залишилися вдвох, ще й наговорив всіляких поганих слів. І той другий образився настільки, що публічно визнав сам факт приниження: хоча у середовищі дорослих хлопців не заведено ображатися один на одного перед телекамерами. Той, котрий повів себе некоректно, — у виграші: серед своїх друзів він “крутий”, а якщо хтось зі сторонніх обуриться, то він завжди зможе сказати — “А я що? Я — нічого!..” Той, кого “опустили”, має вирішити принаймні для себе — його взяли на традиційне російське “слабо?” і за сценарієм він має дати здачі чи, може, дешевше і спокійніше й надалі вдавати, що нічого не трапилося. Навіть якщо всі вважатимуть його м’яко кажучи... не першим хлопцем у дворі.

Черговий раунд україно—російських газових перемовин, цього разу в Душанбе, не містив жодних залаштункових таємниць: ні інтриги, ні “другого дна”. Втім це стане зрозумілим, коли ця буденність, помножена на щоденні втрати української економіки через невигідні умови газопостачання, хоч якось розв’яжеться: або лусне, мов дозрілий нарив, або якимось чудом розсмокчеться.

“У приймальні Янукович? П’ять хвилин, не більше!”

“То ви побачитеся з українським Президентом Віктором Януковичем?” — запитали українські журналісти російського главу держави Дмитра Медведєва. “Неодмінно!” — відвернувся від камери і пішов геть, повністю ігноруючи подальший діалог. Потім їх шляхи таки перетнулися — у кімнаті за зачиненими дверима. Що саме говорили один одному стратегічні партнери, які ще півтора року клялися бути вірними один одному до гробової дошки, залишилося невідомим. Але поява на публіці Януковича здивувала. “Будь—який тиск у цих питаннях — він для нас принизливий. І ми не дозволимо, щоб так із нами говорили. Коли йдуть переговори, на переговорах все, що завгодно буває, а коли ми виходимо в засоби масової інформації, нам треба дотримуватися чогось”, — простий донецький хлопець Віктор Федорович говорив те, що думає. Чи то маючи на увазі постійні “зливи” інформації про хід перемовин, які за традицією видає російська сторона, чи, може, початок інформаційної війни, якою виразно запахло у їхніх ЗМІ.

“Спочатку загнали нас у кут, потім почали диктувати умови. Це принижує сьогодні не мене особисто, а це принижує державу, і я не можу цього допустити”, — наш Президент, мабуть, вчергове натякав на ідею, яка вже майже рік баражує владними коридорами офіційного Києва — подавати до Стокгольмського арбітражу, вимагаючи розірвати контракт між “Нафтогазом України” та “Газпромом”. Той самий, який ще тоді, в 2009 році, назвали найгіршим в історії України і за ініціювання підписання якого вже місяць живе у СІЗО екс—Прем’єр Юлія Тимошенко.

“Перемовини у Душанбе показали, що розклад сил не змінився: одна сторона, тобто українська, і далі прагне до компромісу, а друга ще раз засвідчила свою незмінну позицію. Тобто, ні вправо, ні вліво і постійне вимагання все нових і нових поступок від партнера”, — каже “УМ” голова правління альянсу “Нова енергія України” Валерій Боровик.

Ультиматум Москви: білоруське дежа вю

Пропозиція Росії залишається стабільною. Або ми вступаємо у Митний союз, і тоді отримуємо суттєву знижку 200 або навіть 150 доларів за тисячу кубометрів проти нинішніх 350 чи 400 з початку 2012 року. Або (а краще — і!) злиття “Нафтогазу” з “Газпромом”. Перший варіант поганий для вітчизняної економіки тим, що збитків він передбачає значно більше, ніж прибутків — якщо не зациклюватися тільки на газі, а розглядати й інші галузі. Досвід Білорусі, яка нині втрачає мільярди доларів, — цьому яскраве свідчення. Для українських олігархів Митний союз — це загроза, що їх бізнес скупить значно потужніший російський капітал.

Втрата “Нафтогазу”, а отже ГТС, — це не тільки “дірка” у дербюджеті внаслідок того, що гроші за транзит залишатимуться у Москві. Це ще й важливий елемент суверенітету, а нині, коли будівництво “Південного потоку” виразно пригальмовує, наша “дірява труба”, як останнім часом стали називати український газогін російські офіційні телеканали, стає на деяких маршрутах безальтернативним шляхом постачання палива західним споживачам. А тому набуває все більшої цінності для РФ. Як працює схема “втрата труби ціною дешевого газу”, показує досвід Мінська: три роки, з 2005 по 2008—й, білоруси й справді отримували дешевий газ і будували свій соціалізм, а потім за статус—кво від них почали вимагати інших поступок. “За знижку” Білорусь вступила у Митний союз, терплячи попутні збитки для всієї економіки і позбувшись елементу впливу в діалозі з Росією. Причому жодних гарантій, що через кілька років від неї знову не вимагатимуть чергового акту капітуляції, ніхто дати не може.

Українська влада бачить перед собою приклад роздавленого сусіда і на непристойні пропозиції відповідає словом “ні”. “Злиття з “Газпромом” не буде”, — рішуче заявив у Душанбе наш гарант. Чи надовго вистачить у команди Віктора Януковича цієї рішучості, покажуть події вже найближчих тижнів.

Телесюжетами по Україні плі!

Російське телебачення вже почало згадувати Україну в абсолютно негативному контексті. Причому не як раніше: “Ющенко — зло, Янукович — друг”, а критичні стріли полетіли у найбільшого донедавна політичного союзника. Той, хто спостерігав за початком операцій з тиску на Білорусь, Грузію тощо, майже не сумнівається: Москва готується до інформаційної війни. Схоже, РФ остаточно повірила в наміри Києва оскаржувати свій газовий контракт у суді. Київ, схоже, намагається переконати “Газпром” в особі Кремля, що він таки подасть позов до Стокгольма. Але у це чомусь ніхто не вірить. Практично всі вітчизняні аналітики у сфері газопостачання стверджують: Янукович блефує!

Підстави так вважати прозаїчні: Україна тільки говорить, але не робить жодних кроків у цьому напрямi. Причому говорить уже давно, а підготовчі заходи приймає якісь ну дуже непереконливі. Скажімо, нещодавно влада ні з того ні з сього різко прискорила процес реформування НАК “Нафтогаз України”: якщо раніше планувалося розпочати реформу з 1 січня 2012 року, то Президент особисто наказав уже до 1 жовтня 2011—го її закінчити. Що, по—перше, неможливо зробити суто технічно. А по—друге, і робити це немає жодного сенсу. Прем’єр Микола Азаров пояснив ініціативу просто: замість “Нафтогазу” пальне закуповуватиме у “Газпрому” зовсім інша структура. А отже, контракти так чи інакше треба буде переоформлювати.

“Переоформлення контрактів не означає їх скасування, — пояснив “УМ” Валерій Боровик. — Відповідно до міжнародного права, замість “Нафтогазу” має бути створена компанія—правонаступник, яка й відповідатиме за всі дії української, до речі, державної, компанії”.

Усі судяться, а ми чого?!

Кількість оцінок аналітиків на тему “Виграємо ми чи програємо у Стокгольмському арбітражі?”, причому полярних і взаємозаперечних, зростає з кожним днем. “Без сумніву, шанси ми маємо”, — каже член наглядової ради Інституту енергетичних досліджень Юрій Корольчук. “Я вважаю, що Україна не має сильної позиції, — заперечує йому британський аналітик Сайман Пірані. — Ми багато чули про альтернативні джерела енергопостачання, але щоб реалізувати їх, потрібен час. Вважаю, що “Газпром” це чудово розуміє”.

“Ніхто, жоден фахівець не зможе сказати, виграємо ми чи ні, — каже Валерій Боровик. — Ми повинні готуватися до процесу і вміло подавати аргументи: за час, що пройшов з моменту укладання контракту, змінилися ціни, змінилися обсяги споживання пального. Щоправда, і Росія має свою рацію у цій суперечці: ми не виконуємо умови контракту і не добираємо весь передбачений у ньому газ — передбачений у договорі принцип “тейк ор пей” (“бери або плати”) наша влада скасувати не змогла. Так, свого часу прем’єр Володимир Путін усно дозволив їх не виконувати, але це не було прописано у жодному документі”.

“Власне кажучи, мазут і газойль уже не використовуються в Європі як паливо заміщення, — зауважує Юрій Корольчук. — Можна додати, що ми використовуємо більше вугілля. Ці факти також треба доводити”. Підставою для оптимізму можна вважати успіхи європейських фірм, які подали в суд на “Газпром” і виграли процес. “Це і грецька компанія “Депа”, й італійська фірма—постачальник”, — каже Боровик. Успіху добилися й німецькі компанії.

Думку російської сторони вчора озвучив міністр закордонних справ Сергій Лавров: “Ми готові відстоювати свою позицію у будь—якій міжнародній судовій інстанції”. Це, на думку експертів, стало чіткою і зрозумілою відповіддю Києву: ваших погроз ми не злякалися і боротимемося до останнього...

Думки

“Якби вчасно почали, то вже би рік судилися!..”

Ще один аргумент “проти” судового процесу: процедура у столиці Швеції може тривати до двох років. І весь цей час ми змушені будемо платити за діючими цінами. А йдучи шляхом діалогу, знижку у ціні, мовляв, можна отримати вже і негайно. “Шляхом яких, пробачте, домовленостей?! — прокоментував тезу Валерій Боровик. — Росія не бажає йти на жодні поступки, вона розуміє тільки силу — силу аргументів чи якусь іншу. Так, звичайно: судовий процес може тривати довго. Але наші безплідні діалоги відбуваються ще довше, а якби ми подали до суду ще рік тому, то вже сьогодні були би значно ближчими до вирішення проблеми. Звичайно, подати позов — це квиток на війну. Але, на жаль, іншого шляху у нас нема. Теза, що європейські компанії краще почувають себе у подібних слуханнях тому, що відстоюють консолідовану позицію ЄС, можна підтримувати тільки частково. Так, з одного боку, психологічно їм легше, вони виконують певні директиви. Але ж більшість компаній, які судяться з “Газпромом”, — приватні. І подаючи позов, вони ризикують грішми інвесторів — у випадку невдачі. Але ж перемагають! Тож українській владі треба нарешті зважитися і подати позов: найняти хорошу юридичну компанію, не довіряти цю справу правникам нафтогазової структури, які мають свої інтереси. Але наша сторона чомусь не спроможна на такий вчинок і продовжує просто втрачати час”.

Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ