Первородство за газову юшку

Прем’єр-міністр України Микола Азаров за підсумками візиту до Москви оптимістично заявив: “Принципових розбіжностей не було в жодному з обговорюваних питань, навіть тих, до яких є різні підходи, може бути дещо відмінна позиція. Співпраця йде в усіх сферах нашого народногосподарського комплексу, скрізь відбувається просування більш швидкими темпами, менш швидкими темпами”.

Точніше, вочевидь, не скажеш: нинішня українська влада й особисто Микола Янович роблять усе можливе для того, щоб на Сході Європи таки утвердилася нова геополітична реальність. У цій реальності нинішні високі ціни на енергоносії конвертуються в посилення впливу Росії на континенті: подалі від кордонів вона здатна впливати на політичні рішення; у своєму оточенні є істиною в останній інстанції. При цьому, за браком науково-технічних проривів і маючи сумнівного рівня збройні сили, ставку в Москві роблять на економічне проникнення.

Для України в цій картині місце давно визначене: перетворитися з бодай скільки-небудь незалежного гравця, який завдяки контролю над транзитними можливостями може принаймні звернути на себе увагу, на вірного сателіта, а то й інтегровану частину Росії. Як колись зазначив американський дипломат і політолог Джордж Кеннан, на кордонах Росії можуть бути лише або вороги, або васали.

Ціна знижки

Об’єктивно такий шлях мав би бути невигідним будь-якій владі в Києві, адже таким чином знижується її статус та обмежуються можливості. Однак нинішні можновладці, схоже, не мислять такими категоріями. Принаймні не чинять особливого опору пропозиції російської сторони, що спрямована на форсоване поглинання українських стратегічних галузей.

Віце-прем’єр, міністр фінансів РФ Алєксєй Кудрін заявив прямо і недвозначно: бюджет Росії втрачатиме від знижок на газ для України по $4 млрд протягом десяти років. В обмін влада РФ веде мову про “інші можливості”, які будуть реалізовані російським бізнесом разом з українським “у розвитку енергетики, в оренді наших баз”. Однак цього російського чиновника доповнили інші.

Керівник Газпрому Алєксєй Міллєр вкотре заявив, що об’єднання Газпрому і Нафтогазу заздалегідь визначене. Будь-які СП — це лише крок у цьому невідворотному напрямку. І про жодну паритетність тут не йдеться, адже Газпром є Газпром, а Нафтогаз… “дещо менший”, як дипломатично помітив президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв.

Микола Азаров привіз до Москви “деякі пропозиції” у газовій галузі. Які — звісно ж, українським платникам податків знати не потрібно. Натомість російська сторона відвертіша: в СП з боку України мають бути винесені газотранспортна система і видобувні активи НАК “Нафтогаз”. Те, що така постановка питання незаконна в Україні, вважається справою технічною. Для цього, зрештою, більшість формували. Щоправда, про свій внесок росіяни говорять не так відверто: якщо оцінка НАК “Нафтогаз” “виявиться більшою”, вони віддадуть до СП родовище із запасом 1 трлн кубометрів.

Мабуть, ключове тут слово “якщо”. Однак навіть у разі внесення такого родовища до активів СП розмін не виглядає рівноцінним: Росія вже відправила західних інвесторів зі Штокманівського родовища і планує зробити те саме з Ковиткінським. Річ у тім, що лише Газпром має можливість транспортувати видобутий газ територією Росії і фактично контролює, як розвивається видобування. В таких умовах навіть найбагатше родовище у практичному плані не варте нічого.

Крім того, “стратегічній передачі” підлягає низка інших принципових галузей. Прем’єр-міністр РФ Владімір Путін назвав об’єднання підприємств авіабудівних комплексів Росії та України таким, що не має альтернативи. Віце-прем’єр РФ Ігор Сєчін додав, що РусГідро проводить переговори й опрацьовує великий проект участі компанії в галузі української гідроенергетики. Ця угода передбачає входження до статутного капіталу каскаду ГЕС на Дніпрі.

Фахівці російської Об’єднаної суднобудівної корпорації відвідали практично всі великі підприємства суднобудування в Україні: Зарямашпроект, “Палладу”, Чорноморський суднобудівний завод. Російська влада “не виключає” їхньої інтеграції. Окрема увага — нафтовому сектору. Росіяни вимагають повернути на Кременчуцький нафтопереробний завод Татнафту і знизити тарифи на транспортування нафти українською територією. Залишається лише додати, що всі ці переговори відбуваються у День Конституції України. І прем’єр, замість належним чином відзначити його у своїй країні (є ж традиції, неписані правила, зрештою, норми гарного тону), їде до сусідів. Виглядає як черговий символ, яким і без того багате правління нинішнього президента.

Куй залізо поки гаряче

Такий форсований наступ по всіх фронтах засвідчив: російська влада поспішає. По-перше, поспішає, поки зміни у внутрішній політиці України не змусили нинішню владу переглянути безоглядний і “безгальмівний” спосіб керівництва. Адже медовий місяць мине, і громадяни захочуть почути, де їхнє поліпшення життя. А це нарешті дасть опозиції точку опори для активніших і результативніших дій.

По-друге, поспішає зробити процес інтеграції України незворотним доти, доки російський проект виглядає привабливо. Адже не секрет, що статус Росії як критично великого постачальника енергоресурсів у ЄС не вічний. Уже в перспективі п’яти — семи років проглядається потрапляння на європейський ринок сланцевого і скрапленого газу. Під це активно розвивається інфраструктурна база: розвідка покладів сланців у Польщі й розширення можливостей зберігання і транспортування скрапленого газу. До того ж країни ЄС тиснуть на Газпром, вимагаючи перейти від довготермінових контрактів на постачання газу з високою ціною і фіксованою кількістю за принципом “бери або плати” на швидкі спотові, коли в кожен момент часу береться стільки газу, скільки потрібно. Зараз обсяг спотових контрактів — близько 15% усього обсягу торгівлі, але ЄС прагне розширення цієї квоти і залучення до цього принципу Росії. Адже ціна на таких контрактах буде до 25% нижчою, ніж у довготермінових угодах із прив’язуванням ціни газу до ціни нафти.

По-третє, Росія намагається використати момент, поки решта провідних гравців звертають більше уваги на інші регіони світу. Стандартний приклад — США, які, як сподівалися в Росії, розумітимуть “перезавантаження” відносин як карт-бланш для РФ щодо пострадянського простору. Однак, скандал із затриманням у США одразу кількох осіб, звинувачених у шпигунстві на користь Росії, виник показово гостро і саме в момент, коли відносини США — РФ здавалися безхмарними аж до спільного поїдання гамбургерів. Держсекретар Гілларі Клінтон перенесла візит до Києва на більш ранній термін — при цьому, як вважають оглядачі, і українська, і російська сторони можуть почути багато неприємного в контексті планів Москви витиснути з українського ринку американського виробника ядерного палива Westinghouse. Для США це гра ширшого контексту: приблизно у ті самі строки, протягом кількох найближчих років, здійснюватиме оновлення своїх АЕС Чехія — і там також Westinghouse зіштовхнувся з російськими структурами. Щоправда, чехи призначили спецпредставником у конкурсі на оновлення АЕС Вацлава Бартушку, відомого своїм обережним ставленням до Росії. Ймовірно, після візиту пані Клінтон в українському ядерному секторі також відбудуться зміни.

Однак покладатися на захист одного старшого брата від другого для українського керівництва було би недалекоглядно і небезпечно. Зрештою, кожен обстоює свої інтереси сам. Водночас намагання захистити свої інтереси один на один із сильнішим партнером, яким є Росія, для України були би марними. Та ситуація в регіоні загалом створює можливості для маневру і переведення діалогу з російською стороною в інші площини й ширші контексти.

Втрачені шанси

Ідучи у фарватері російської політики, Україна пропускає можливості заявити про себе як альтернативний центр тяжіння або принаймні активний суб’єкт політики у регіоні Східної Європи і Чорного моря.

Найочевиднішим полем, на якому могла би запропонувати свою гру Україна, є ГУАМ. Хоча 27 квітня на засіданні ПАРЄ Віктор Янукович висловив скепсис щодо згаданої організації, це можна було би списати на специфіку того дня. Адже то був справді “День, аби сподобатися Росії”: українська влада і угоди про продовження базування ЧФ ратифікувала, і заявила світу, що не вважає Голодомор геноцидом українців, і багато інших символічних кроків зробила. Однак і після того співпраця в межах ГУАМ не відновилася, незважаючи на низку взаємовигідних проектів. Зокрема, поновлення євразійського нафтотранспортного коридору (базується на трубопроводі Одеса — Броди), розвиток Єдиного енерготранзитного простору (спільно з ЄС), залучення інвестицій під створення транспортних коридорів.

Якщо так піде далі, Україна може цілком поступитися своїм неформальним лідерством у ГУАМ Азербайджану, який активізує європейський напрям політики. Між іншим, Баку веде переговори про постачання газу до Італії, таким чином виходячи на ринок ЄС. Реалізація цих проектів, зокрема, означатиме, що розраховувати на азербайджанський газ не доведеться не тільки Газпрому, а й тій самій Україні. Таким чином, амбітні проекти на кшталт “Білого потоку” чи участі України в Nabucco можуть залишитись прожектами.

У цьому контексті, здається, українська влада змарнувала саміт у Туреччині. По суті, Київ продемонстрував, що не готувався: декларації про наміри співпрацювати з усіма і в усьому мало кого зацікавили. А між тим Туреччина сама намагається активізуватися в регіоні. Чимало оглядачів вважають, що після дипломатичного конфлікту з Ізраїлем (напад ізраїльських вояків на “Флотилію свободи” отримав різку дипломатичну відповідь), Анкара різко активізуватиме відносини з арабськими сусідами. Один із можливих напрямів — співпраця в побудові трансарабських трубопроводів і вихід енергоносіїв із країн Аравійського півострова на ринки ЄС через Туреччину. Україні було би що запропонувати на рівні як технологічної співпраці, так і спільних дипломатичних зусиль.

Інший кричущий приклад відмови від посилення своєї ролі в регіоні — російсько-білоруський газовий конфлікт. Коли Білорусь опинилася в ситуації, подібній до газових конфліктів України з РФ 2006 і 2009 років, можна було закликати сторони до взаємовигідних рішень, пропонувати посередництво, наполягати на приєднанні Білорусі до енерготранзитного простору. Навіть просто обмежитися заявою МЗС про нейтралітет. Однак керівництво українського уряду поспішило стати на бік Росії. Виграшу немає, а можливі наслідки для українсько-білоруських відносин іще навіть не оцінені.

Зрештою, активізація Німеччини щодо Придністров’я (вимога Ангели Меркель до Росії вивести війська з Придністров’я як передумова розгляду пропозицій Кремля щодо “європейської архітектури безпеки”) дає шанс Україні повернутися до своїх давніх позицій у конфліктному регіоні з чисельним етнічним українським населенням. Київ є одним із гарантів стабільності й безпеки між Молдовою та ПМР і спільна гра з Німеччиною та ЄС могла би дати додаткові аргументи у відносинах і з РФ, і з Румунією (що активізувалася у видачі румунських паспортів на прилеглих територіях й активно співпрацює з новою молдовською владою у “засудженні подій 1940 року”).

Галузева фронда

Поки що українська влада борсається в тенетах, які сама дозволила сплести. Президент у Туреччині робить туманні заяви про багатовекторність; керівництво Нафтогазу в Брюсселі намагається переконати, що у нових реаліях української енергетики знайдеться місце і європейському інтересу (хоча для цього варто лише реалізувати підписані ще в березні 2009 року, за президентства Ющенка, положення Брюссельської декларації).

Додатково застосовуються й інші хитрощі. Нещодавно у російських ЗМІ промайнула інформація, що “під загрозою зриву” опинились ядерні домовленості. Державний комітет ядерного регулювання України визнав проект добудови росіянами двох енергоблоків Хмельницької АЕС небезпечним. З огляду на те що реактори, які пропонує російська сторона, до цього ніде не були випробувані, такі побоювання цілком слушні. Чорнобиль наочно демонструє, до чого можуть довести непродумані експерименти. Крім того, як повідомив колишній представник президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський, виставлена російською стороною ціна добудови енергоблоків у рази перевищує ціну побудови з нуля АЕС у Китаї.

Утім, без політичної волі захищати свої інтереси на всіх рівнях така галузева фронда приречена: прем’єр з’їздить у чергове відрядження, і товаришам на місцях буде вказано на їхні помилки. Цілком імовірно, йдучи назустріч побажанням російської влади, керівництво держави зачепить забагато інтересів усередині України — і політика вимушено зміниться. Але головна небезпека полягає в тому, що Україна тим часом може пролетіти повз усі можливості стати помітним суб’єктом у регіоні.

Ростислав ПАВЛЕНКО