Мова як дім буття. Двомовність в розколотому суспільстві

Загальні засади бачення мовної політики в Україні з боку нинішньої партії влади докладно викладено у законопроекті авторства депутатів від ПР “Про мови в Україні”.

Відповідні мовні ініціативи за сенсом та загальною філософією можна розглядати як стратегію мовної політики партії влади, направлену не стільки на розв'язання мовних проблем, культурного-мовного диспаритету, скільки на суттєве розширення вживання російської мови в суспільному та політичному житті, що, враховуючи вітчизняні реалії, створює підвалини звуження можливостей використання української мови.

А це, як не парадоксально, у вітчизняному суспільстві спроможне тільки поглибити розкол, адже подібна ініціатива викликає різке неприйняття в значній частині України. Проте, судячи з реакції представників нинішньої партії влади, подібні міркування мало беруться до уваги.

Натомість відповідна ініціатива одразу ж природно спричинила широкий суспільний резонанс, гостру критику одних та поблажливі коментарі інших.

Один з авторів законопроекту, лідер фракції ПР у ВР Олександр Єфремов висловлює переконання, що законопроект нікого не утискає й створює підстави для розвитку в Україні багатоманітності в мовному сенсі.

Пізніше прем'єр Азаров заявив, що це фактично реалізація виборчих завдань президента, а сам законопроект має бути прийнятий, оскільки ліквідує факти дискримінації, насамперед, російськомовного населення.

Водночас, в чому саме полягає дискримінація російськомовних в Україні однозначно складно сказати, зокрема, немає статистики стосовно поширення російської мови в Україні.

У разі прийняття згадуваний документ у мовному та культурному просторі країни фактично встановить “українсько-російську двомовність”, яка, якщо слідувати букві законопроекту, має специфічно співіснувати з багатомовністю “мовних меншин” в офіційній практиці, діловодстві.

В той же час, культурна багатоманітність, декларована законом все ж таки виглядає набагато вужчою, адже наголос робиться не на мовах меншин, а саме на “українсько-російській двомовності”, що, на думку авторів, “склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства” (стаття 7).

До речі, за логікою та риторикою законопроекту автори практично позбавляють українську мову консолідаційної ролі у суспільстві, наголошуючи, що такий потенціал має саме “двомовність”.

До речі, показово, але в поліетнічній Росії саме російська мова розглядається як така, що консолідує російську політичну націю.

Відповідно до Федерального закону РФ “Про державну мову Російської Федерації”, саме російська державна мова є мовою, що “сприяє взаєморозумінню, укріпленню міжнаціональних зв'язків народів РФ в єдиній багатонаціональній державі”, а захист та підтримка російської мови як державної “сприяють примноженню та взаємозбагаченню духовної культури народів РФ”.

В мовному законопроекті регіоналів подібних фраз стосовно української мови як консолідуючої суспільство не зафіксовано. Їй фактично залишається почесний державний статус, але він дотичний за механізмами функціонування статусам інших мов, зокрема російській.

Навіть фрази відносно того, що держава сприяє “використанню державної мови в засобах масової інформації, в науці, культурі, в інших сферах суспільного життя” залишається в законопроекті суттєвою декларацією. Адже не відображаються механізми цього сприяння. Подібні ініціативи також можуть суттєво посунути кордони української в освіті, культурному просторі.

Розширення повноважень російської мови в політичному та культурному вимірах, що пропонується ПР, як це не банально, ще більше вводить 46-мільйонну Україну в фарватер “руського мира”, російської зони політичних інтересів. Адже мова, як відомо, це не тільки засіб спілкування, але й “дім буття” із всіма наслідками, які з цього випливають.

Однозначно складно зрозуміти наскільки автори все ж таки докорінно усвідомлюють всі багатоманітні наслідки власної пропозиції, зокрема фінансові, соціокультурні, освітні, геополітичні. Наскільки адекватно оцінюють вплив цих рішень на політичну та соціальну стабільність в самій Україні.

Адже відповідне рішення за його можливими та ймовірними результатами спрямовано не стільки на “єдність в багатомаїтті”, як декларовану мету, а саме на роз'єднання країни, руйнацію і без того нестійкого суспільного компромісу. Про це свідчать чисельні коментарі опонентів законопроекту, рішення місцевих рад.

“Уже саме включення законопроекту може бути детонатором непередбачуваних подій, гострих конфліктів та остаточного розколу України”, зазначено у зверненні 66 депутатів Івано-Франківської обласної ради.

Автори Звернення Львівської обласної ради до президента Януковича, голови Верховної Ради Литвина, голів обласних та районних рад щодо розгляду законопроекту “Про мови в Україні” розцінюють його “як замах на Конституцію, зазіхання на державний суверенітет та спроби посіяти розбрат, розколоти Україну за мовною ознакою”.

І повірте, продовження буде. Незважаючи на те, що мова ніколи не була в числі суспільних пріоритетів за рейтингом, конфліктний потенціал цього питання більш ніж суттєвий.

Вже відповідний законопроект є надзвичайно далеким від компромісу з тією частиною України, яка не бачить майбутнє країни виключно в “російській культурній ойкумені”. Та й взагалі, відповідно до цього ціннісного ряду українське суспільство наближається до суспільства “розділеного” чи то за соціальними, культурними, чи за мовними ознаками.

А, як відомо з історичної практики, в таких розділених суспільствах політичні режими в принципі не можуть робити що заманеться безконфліктно, адже одноосібність та неврахування інтересів інших створює стійкий конфлікт.

Автори в тексті потенційного закону вказують, що саме російською мовою “повсякденно користується більшість громадян України”, що саме російська мова в Україні є мовою “міжособового спілкування на всій території України”, що виглядає доволі контроверсійно.

За результатами всеукраїнського перепису населення 2001 року, які ще поки ніхто не відміняв, українська мова є рідною для 67,5% жителів країни, в тому числі, для 85% етнічних українців, 4% росіян та 11% представників інших національних спільнот. Водночас, для 29,6% жителів (для 15% українців, 96% росіян і 31% представників інших етнічних спільнот) рідною є російська мова.

І лише 57% представників національних меншин та етнічних спільнот (окрім етнічних росіян) вважають рідною мову свого народу.

Посилання на незначну частину російських шкіл та наведення прикладів інших країн в цьому сенсі, наприклад Латвії, не виглядає коректним, адже в цій країні модернізована система освіти і російські школи по суті є школами багатомовного викладання, компонент викладання латиською там є надзвичайно великим в старших класах.

В Україні не було модернізовано модель викладання в школах для національних меншин. А Латвія витрачала на свою освітньо-мовну модернізацію величезні кошти та ресурси часу.

Законопроект вводить низку термінів як то “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мова”, які почасти взаємно перетинаються у визначеннях та значенні. Відповідні терміни навіть є ширшими за визначення, що фігурують у ратифікованій в Україні Європейській хартії регіональних мов або мов меншин.

Загалом ставлення до Хартії в Європі є далеко не завжди однозначним, але навіть в цьому документі вказується, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх.

Показово, що мовну ініціативу було оприлюднено перед місцевими виборами, як додатковий залік для звичного електорату. Він з'явився на тлі чергових перемовин з РФ з перманентних енергетичних питань, але, схоже, не був ще оцінений братньою стороною, адже на волосині знаходиться доля “Нафтогазу”, газ дорожчає, та й з використанням Керченської протоки далеко до порозуміння.

Ініціатива, в разі її імплементації, перетворює в мовному відношенні Україну на квазі-Канаду. Адже, у законопроекті фактично пропонується введення багатомовного державного документообігу, чиновники мають надавати послуги в багатомовному режимі і, окрім державної та російської, знати в наративі як мінімум кілька мов, якими користуються громадяни України, що належать до мовної групи, мовної меншини.

При цьому, судячи з пояснювальної записки, якихось додаткових витрат на таку політику не передбачається. Тобто на перекладачів, організацію курсів з підвищення мовної компетенції для чиновників, суддів. Все покривається фінансуванням Хартії, а це 100 тисяч гривень на рік...

Для порівняння, в Канаді з її багатокультурністю та багатомовністю така політика потребує мільйонів доларів щорічно. Наприклад, одна з програм — “Канада для всіх: антирасистська програма дій” (Canada's Action Plan Against Racism: A Canada for All) — фінансується з федерального бюджету в сумі $56 мільйонів на рік.

Тільки на громадські ініціативи, на підтримку центрів, культурних та позакласних заходів, а також інші проекти, спрямовані на сприяння двомовності серед молодих людей, Федеральний уряд Канади у 2007 році направив 15 мільйонів доларів.

Адже двомовність чи реальна багатомовність в демократичних країнах це надзвичайно коштовно та потребує значних ресурсів і зусиль від чиновників та суспільства. Бо це не тільки задоволення знати рідну мову, але й робота з вивчення та використання в робочому вжитку іншої мови.

Політика — це гроші на її реалізацію, імплементацію, а не маніпулювання передвиборними гаслами.

Якщо в вітчизняному мовному варіанті їх не передбачено апріорі, а уряд в принципі не замислюється над складним ресурсним функціонуванням теоретичної двомовної машини, то тоді мовна політична модель в Україні буде далеко не канадською, а, наприклад, білоруською. Це коли в країні впевнено себе почуває лише одна мова — російська.

У законі про мови в Республіці Білорусь та відповідно до Конституції Республіки Білорусь її державними мовами є білоруська і російська мови.

Проте, наприклад, згідно із законодавством, “рішення по суті звернення оформлюється білоруською або російською мовою”. Це “або” призвело до витіснення білоруської. За роки двомовної політики Білорусь поступово перетворилася на російськомовну країну.

У разі безкомпромісного ухвалення державної двомовності, Україна може повторити білоруський мовний варіант, та й сценарії білоруської політичної лінії в цілому.

Мовні питання потрібно розв'язувати, але тільки не за рахунок мовних пасьянсів, а шляхом модернізації освіти для національних меншин, підтримки українського культурного продукту поза залежністю від того, якою мовою він створений, шляхом підтримки вітчизняної культури та її європеїзації, надання європейського вектору культурній політиці.

Ініціативи ж стосовно мови можуть сприяти суспільній конфронтації та закладати небезпечні політичні сценарії на майбутнє.

Юлия ТИЩЕНКО, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД