Хай живе Донецько-Межигірська Українська Республіка!

дається, ніби Віктор Янукович дістав із нафталінової радянської комори, що за 20 років незалежності так і не стала експонатом в умовному “музеї радянської окупації”, вікопомне хрущовське гасло “ДіП” — “догонім і пєрєгонім”. З єдиною відмінністю для всіх нас: Перший секретар ЦК КПРС Хрущов прагнув наздоганяти і переганяти США, а от почесний Лідер “правлячої та скеровуючої” ПР Янукович, схоже, взявся наздоганяти і переганяти Росію та Білорусь.

Причому не в сферах економіки, соціального захисту населення, культури — а в темпах побудови власного авторитарного режиму.

Злиття та поглинання по-українськи: креативні підходи нікому не потрібні

Складається, загалом, трагікомічна ситуація. Навіть далекій від економіки людині зрозуміло, що, приміром, виключити зі складу України територію державної резиденції “Межигір'я” було би набагато дешевше, ніж усім народом утримувати велику родину тамтешнього феодала, з його васалами та обслугою.

За нинішніх умов — концептуальний підхід і класна бізнес-ідея!

Особливо напередодні Євро-2012. Лишень уявіть собі: Межигір'я офіційно перетворюється на незалежну мікродержаву на зразок Монако — “Князівство Межигір'я”. Або вже в крайньому випадку, задля задоволення амбіцій — “Велике герцогство Межигір'я”, на чолі із правлячою князівською династією Януковичів-Межигірських.

Із чого буде жити унікальне східноєвропейське державне утворення?

У Великому герцогстві Межигір'я є все для повноцінного існування: підхід до води, повітряне й наземне сполучення. Умови для розвитку туризму унікальні: уже є готові місця для розміщення гостей — наприклад, легендарна гостьова “Хонка”. Можливий не лише відпочинок на воді, а й оздоровлення в численних спорткомплексах та й просто на природі. Бажаючі зможуть пострибати по пеньочках.

Крім того, можливості Межигірського герцогства дозволяють здійснювати вертолітні прогулянки, а цікава та насичена історія, що сягає глибиною часів Київської Русі, вже точно має заінтригувати цікавих до всього нового європейців.

У крайньому випадку, якщо правляча династія посоромиться або боятиметься напливу заможних туристів, існують й інші варіанти.

Що вважається однією з “фішок” сучасної економіки України? Правильно, сільське господарство! Межигірське поголів'я страусів дає можливість не лише організувати потужну страусячу ферму, експортувати м'ясо та яйця птахів, а й навіть заснувати невеличкий заводик з виробництва страусових черевиків та різноманітних аксесуарів із цієї гордої, проте прирученої межигірськими господарями, тварини. Й нехай великого виробництва налагодити не вийде — можна працювати в преміум-сегменті, і перетворити бренд “Made in Mezhygirya” на мрію багатіїв усього світу!

З тією ж метою розводити можна також і кенгуру, або закупити закордоном на розплід якийсь елітний вид крокодилів.

Якщо вже й такий вид діяльності не влаштує межигірську знать, можна перейняти досвід іншої європейської мікродержави — Князівства Ліхтенштейн. І в якості сувенірів на продаж штампувати поштові марки, наприклад, із зображенням герба Віктора Януковича.

Проте, схоже що ані креативні ідеї, ані інноваційні підходи не цікавлять нашого президента та його близьке оточення. Від такого надпотужного джерела збагачення, як 46-мільйонна Україна, він не відмовиться.

Відтак, реальність набагато суворіша: Межигір'я не відокремлюється, а поступово поглинає Україну. Наразі вже час розвішувати по українських містах пропагандистські банери та бігборди: “Хай живе Донецько-Межигірська Українська Республіка!”

Авторитарне коло замикається

Чому “Донецько-Межигірська”? Дуже просто.

Донеччина — це кадрова й політично-світоглядна основа режиму, Межигір'я — так би мовити, “генеральна ставка”, неформальний центр прийняття рішень із серйозними планами на майбутнє.

Принаймні, останні місяці не перестають тішити українців “чудовими” новинами, що цілком вписуються в рамки очевидної “межигірської стратегії”.

Судовий вирок нехай і неоднозначному персонажу, проте одному з найбільш реальних опонентів режиму Януковича. Потім Віктор Федорович, у перекладі на побутову донецьку, “канкрєтна і далєко” посилає європейців з їхніми незбагненними “лоховськими” цінностями. Згодом — купа фактів про те, як працівників підприємств донецьких олігархів примусово “заганяють” у лави правлячої партії, як посилюється тиск та атаки на приватний бізнес, як починається робота в напрямку дискредитації журналістів, які ще не “лягли”, або не планують “лягати” під донецько-межигірський режим.

Нарешті, кадрові перестановки 7 листопада яскраво доповнюють картину суворих українських буднів.

Слід розуміти, що новий міністр МВС — не просто один з “пішаків” провладної команди. І річ зовсім не в тому, що це може якимось чином відобразитися на іміджі української міліції. Нажаль, в Україні міліція вже давно повністю дискредитована та не користується довірою більшості громадян, а правоохоронні органи в народі здобули визначення “бандохоронних”.

Утім, несприйняття міліції не рятує від моральної та фізичної шкоди від спілкування з нею. Відтак, усім опозиціонерам та політично активним громадянам слід розуміти одну дуже важливу річ: новий міністр Захарченко не був призначений внаслідок таємних підкилимних ігор чи кулуарних домовленостей.

Він є безпосереднім ставлеником сім'ї Януковичів.

Йому немає й не буде про що домовлятися з альтернативними центрами впливу. Йому немає й не буде перед ким нести відповідальність, окрім як перед своїм феодальним кланом. Саме від добробуту й стабільності родини Януковичів тепер залежить і стабільність та добробут міністра Захарченка, у підпорядкуванні якого — кількатисячна армія озброєних правоохоронців.

Тому очевидно, що у випадку будь-якої реальної чи опосередкованої загрози режиму Януковича, міністр Захарченко без вагань і докорів сумління, особливо не панькаючись із методами — зробить усе, аби цю загрозу ліквідувати.

Українське авторитарне коло поволі замикається.

Що далі?

Зважаючи на ці обставини, на сьогоднішній день викликають сумну посмішку мрії багатьох українських політичних романтиків про новий Майдан. Чи прораховують автори “майданної” концепції найгірші варіанти?

Боже збав, ніхто ніяким чином не закликає до будь-яких проявів екстремізму. Проте, якщо займатися політичною аналітикою, то маємо враховувати всі варіанти розвитку подій.

Говорячи образно, Україна нині знаходиться в ситуації “недобитого інтелігента”, що в темний час доби опинився на неблагополучній робітничій околиці міста. Причому цього інтелігента притиснула до стіни підворітні група гопників із бейсбольними битками.

Ви, звісно, можете спробувати розказати їм про високі норми моралі, справедливість, чесність та закон. Проте навряд чи ваші розповіді справлять на гопників якесь враження. В їхніх очах ви так і лишитеся лохом, якого можна й треба “розвести”.

Так само, як є лохами в їхніх очах і європейці зі своїми “лоховськими” цінностями.

“Гопники” і “мораль/цінності/переконання” — два рівні свідомості, що ніколи не перетнуться. Гопники розуміють лише грубу силу. Тому моральні імперативи інтелігентів для них — непристойний жарт.

Гопники не перевиховуються. Вони не роблять висновків із подій минулого, вони керуються виключно своїм вузьколобим сприйняттям світу, у якому є район, який має бути підконтрольний гопнику, і є конкуренти, яких слід “замочити”. Будь-хто на районі, хто проявляє самостійність, бажає займатися своєю справою без участі гопника, не сприймає його за авторитета — є апріорі ворогом, якого слід давити.

При гопниках не буває чесних виборів. Тому наївно й недалекоглядно сподіватися на якісь глобальні зміни через вибори.

Утім, з далекоглядністю в українців завжди були проблеми.

Невміння планувати на довгострокову перспективу та коротка пам'ять — можливо, дві найбільш загрозливі українські ментальні вади. Отож, невеличкий епізод із нещодавнього минулого для співвітчизників з “короткою пам'яттю”.

Пам'ятаєте історію про те, як у розпал Помаранчевої революції Віктор Федорович, тоді ще в якості прем'єр-міністра та кандидата в президенти, у буквальному розумінні притиснув до стінки президента Кучму й вимагав від того пустити на Майдан танки?..

Невідомо, наскільки українці оцінили тодішній вчинок Леоніда Даниловича, проте при всіх своїх особливостях, Кучма продемонстрував гідну поваги та захоплення державну мудрість. Усупереч пресингу “донецьких”, він відмовився вживати насильницьких заходів — напевне не хотів лишитися в історії кривавим диктатором на зразок Саддама Хусейна чи Муаммара Каддафі.

А тепер — увага! — питання.

Хто в сьогоднішніх реаліях зупинить Януковича у випадку повторення Майдану? На що розраховувати політично активним громадянам?

На те, що “Янукович змінився, він уже не той, що був раніше”? Не смішіть, відверто шкода тих, хто повірив у цей жарт під час останніх президентських виборів.

На мудрість і розсудливість президента та його оточення? Події останніх місяців показали, що з розсудливістю там дуже погано. Хіба-що на афонських старців, до яких час від часу навідується президент, лишається сподіватися українцям, що наважаться — якщо наважаться! — виступити проти існуючого феодального ладу.

Як не крути, а складається враження, що Бог лишився отим єдиним чинником, якого Янукович ще остерігається.

Замість епілогу

Неначе грім серед ясного українського неба прозвучало нещодавнє інтерв'ю відомого польського кінорежисера Єжи Гофмана українським журналістам. Було воно присвячено прем'єрі нового фільму режисера на київській “Молодості”, відтак обговорювались деталі зйомок та сюжету.

Без питань українсько-польських відносин та історії двох народів, звісно, не обійшлось. Коментуючи події 1920-го року, а саме спільний похід армій Польщі та УНР на Україну, пан Гофман, зокрема, сказав:

“Перший польський патруль просто сів у трамвай і проїхав у центр Києва. Поляки зайняли місто, але всім було начхати, тому що люди були дуже втомлені. Через Україну проходили то денікінці, то червоні. Люди сподівалися на більшовиків, що ті дадуть їм землю. Так, їм дали землю, а потім був голод. Але це вже було потім. Як це все показати у фільмі? Це — окрема тема”.

Відійдемо від історичного контексту й перефразуємо слова пана Гофмана на більш сучасний манер:

“Через Україну проходили то помаранчеві, то біло-сердечні. Потім Україну зайняли біло-блакитні, але всім було начхати, тому що люди були дуже втомлені. Вони сподівалися на регіоналів, що ті дадуть їм стабільність...”

Нікого не переконуватимемо, що якби в 2010 році переміг інший кандидат, то зараз було би краще.

Проте слід визнати, що через 90 років після подій 1920-го року, українці, фактично, повторили ту саму помилку, що і їхні предки.

Особливо не переобтяжуючи себе аналізом фактів із життя та подіями нещодавніх часів. Не думаючи наперед. “Купилися” на красиві гасла про “стабільність”, “порядок” та “іншого Януковича”. І привели до влади людей із відверто сумнівним минулим та сумнівними, з точки зору адекватності сучасному світу, поглядами на життя.

Стабільність, до слова, буває різна.

Буває стабільність як у розвинутих суспільствах та державах. Вона не має нічого спільного з обмеженням політичної та ринкової конкуренції, обмеженням прав та свобод громадян в інтересах вузького прошарку правлячого класу. А буває стабільність концтабірна. Це щось схоже на сучасну Білорусь.

Якою буде українська плата за донецько-межигірську стабільність — нам ще належить дізнатись.

І дізнаємось ми це, можливо, уже в найближчому майбутньому.

Тиміш МАРТИНЕНКО-КУШЛЯНСЬКИЙ