Cпікери, на яких ми заслуговуємо

Медійний бурлеск, балаган і буфонада переважної більшості лідерів громадської думки за інших обставин цілком могли б вважатися вельми кумедними й навіть милими. Ми бачимо стрімкі злети й падіння впливовості, фантастичне “перевзування в повітрі”, яке зробило б честь цирковим повітряним гімнастам.

Але обставини війни інші. Репутаційні ризики зменшуються завдяки тому, що люди зараз дедалі менше втримують у пам’яті попередні висловлювання, позицію й орієнтацію спікерів. Це пов’язано із системним перевантаженням короткочасної пам’яті.

Короткочасна пам’ять здатна втримувати інформацію протягом декількох хвилин, після чого остання втрачається або переходить до інших процесів запам’ятовування. Ця пам’ять також є важливим етапом у процесі перезапису інформації в довготривалу пам’ять.

Зазвичай людина може отримувати приблизно сім одиниць інформації одночасно. Якщо інформації забагато або вона є занадто травматичною, вмикається “режим енергозбереження”, як у комп’ютері. Люди не хочуть запам’ятовувати того, про що неприємно згадувати. Цим десятиріччями користуються політики, ну, а за ними назирці — й їхня “клієнтела”, обслуговуючий персонал.

Другим важливим складником є те, що медійний образ спікера так само відрізняється від реальної людини, як кіноперсонаж Голобородько від реального президента. Якщо перефразувати відому приказку, то можна сказати: “Ходить, як качка, крякає, як качка, але не є качкою”.

Здебільшого це стосується розмовного жанру, тому що візуально сподобатися значно легше — це не вимагає інтелектуальних зусиль. Текст, навіть якщо він написаний недолуго, активізує праву півкулю головного мозку, яка, спрощено кажучи, відповідає за раціональне мислення. Тут психологічної травматизації менше, бо коли критикуєш щось вочевидь дурне, самооцінка підвищується. Втім, є персонажі, які примудряються викликати до себе масу ненависті, просто говорячи ротом.

Чому люди довіряють тим, хто їм подобається, й чому їх так легко ошукати привабливим негідникам і негідницям?

У стресові часи збільшуються потреби в прив’язаності. Прив’язаність залежить від здатності людини розвивати базову довіру до себе й значущих інших. Коли довіра до себе зменшується, увага перемикається на інших. Базова довіра до світу — це переживання безпеки, безперервності та стабільності буття. Базова довіра до себе сприяє самозбереженню й автономному існуванню. Якщо немає першого й другого, то все дістається спікерам.

Від міри довіри до себе й до світу залежать позитивні емоції, емоційний інтелект, самоконтроль, наявність цілей у житті, життєстійкість. Істеричне, хворобливе й невпинне споглядання блогерів і спікерів у пошуках чогось хорошого — це така самодіяльна “копінг-стратегія” для емоційного виживання у складній життєвій ситуації.

Наймодніше слово зараз — “стратегія”. Під ним мається на увазі, якщо говорити про масовий запит, швидкий і зрозумілий механізм вирішення проблем. Але, як часто буває з іншомовними словами, ним називають щось геть далеке від того, що воно насправді означає.

Часовий горизонт стратегічного планування — 5—10 років. Від сили — один-два. А запит є на підказку такої поведінкової моделі, відповідно до якої можна використати наявні особистісні ресурси для пошуку способів уникнення стресу й вирішення пов’язаних із ним проблем.

Прогнозування й реагування на майбутній стресор витісняє з масової свідомості не лише персональну історію конкретних персонажів, а й історію загалом. Тому насправді на помилках особистих та історичних ніхто ніколи не вчиться.

Медіаспікери персоніфікують і глобалізують проблему, про яку вони говорять. Перекладають відповідальність за її вирішення на зовнішні чинники або на тих, хто її спричинив. Таке перенесення є емоційно прийнятним і приємним, оскільки знімає з людини відповідальність за роботу з власними думками, але збільшує завчену безпорадність. Людина більше не здійснює спроб поліпшити свій стан, не намагається уникнути негативних стимулів або отримати позитивні, хоча має таку можливість.

Пошук соціальної підтримки — це тип поведінки, за якого людина звертається по допомогу до навколишнього середовища, в якому впливові, з їхнього погляду, люди компенсують дефіцит підтримки у власній сім’ї й у колі друзів.

Тут спікери (тепер їх усіх чомусь називають експертами) діляться на три базові групи.

Перша всіма силами створює довкола себе щось на кшталт секти прихильників і прихильниць. Це нестійкі утворення, тому що вони є віртуальними. Але монетизації сприяють.

Друга, як кажуть у народі, “позичила в Сірка очі”. І згідно з посадою, за наказом або просто в очікуванні майбутніх кадрових змін на свою користь славословить владу.

Третя, найменш чисельна, але найкваліфікованіша, оперує цифрами, історією питання, підтвердженими фактами. Але, по-перше, це нудно загалу. По-друге, така інформація втомлює й без того перевантажений мозок.

Ці три параметри утворюють іноді екзотичні двокомпонентні варіанти. Наприклад, деякі журналісти-розслідувачі/викривачі та інші. Інсайдерська інформація, яку вони отримують, зливається їм у конкурентній боротьбі однієї групи впливу проти іншої.

Це не означає, що вона є неправдивою, просто стежте за руками.

І це зовсім не означає, що в цих людей немає совісті. Просто совість — така категорія, яка насправді не має етичного виміру. Вона є дуже індивідуальною й функціонує згідно з особистими уявленнями про неї.

Що ближче до телевізора, то більше ми бачимо пропаганду й заохочення “стратегії уникнення”. Це звучить парадоксально, адже всі сили наче справді направлені на сприяння мобілізації. Але так, як вони це роблять, краще б не робили нічого, тому що виходить навпаки.

Тут ідеться не про “ухилянтів”, хоча це прямий наслідок. Ухилитися від контакту з навколишньою дійсністю, якщо вона тебе травмує, можна по-різному. Можна використовувати пасивні способи уникнення, наприклад, занурення в хворобу (якщо довго говорити собі про винятково погане здоров’я, то невдовзі так і станеться). Алкоголізм і наркоманія на цьому “святі життя” теж мають усі шанси розквітнути буйним цвітом. Про повсюдні антидепресанти я вже й не кажу, це просто психофармакологічна редукція.

Все вищезгадане залежить від конкретної стресової ситуації, віку й стану ресурсної системи особистості. Але якщо є авторитетний меседж, який пропонує змиритись із ситуацією, прийняти її як неминучу, вчитися співіснувати з новими обставинами, які неможливо подолати об’єктивно, приймаючи їх як частину свого життя, то втеча від дійсності у світ пропаганди — цілком комфортний варіант.

У ситуаціях втрати (як-от смерть когось із близьких, втрата здоров’я тощо) зовнішні негативні обставини сприймаються як незворотні. Ухиляння від дійсності стає однією з провідних поведінкових моделей.

Водночас формується так звана адиктивна поведінка — пряма залежність від споживання інформації від різноманітних речників. Немає принципового значення, зменшують чи збільшують вони емоційну напругу. Важливо лише те, що хтось іззовні бере на себе повну відповідальність за твою емоційну сферу. Це називається “зовнішній локус контролю”.

“Не стріляйте в піаніста, він грає як уміє”, — американська байка розповідає, що колись, за часів Дикого Заходу, такий напис побутував у салунах. Не факт, що всі ковбої вміли читати, але всі вміли стріляти. І зовсім не факт, що влучно.

Тому хейтерська стрілянина невеликої частини громадянського суспільства по виконавцях невибагливих політико-економічно-військових мелодій красива, як у вестернах. Але це більше для самовтіхи й підтримання статусу. Що з психологічного погляду теж непогано.

Люди, які створюють звукове тло в медійних салунах, грають те, що вміють, або те, що їм сказали грати.

Чому ці мелодії здебільшого такі примітивні й невиразні?

Тому що влада (якщо узагальнювати сукупність груп, відповідальних за ухвалення законодавчих рішень і, що найважливіше, за втілення їх у життя) і є головним “ухилянтом” у цій країні.

Влада і є головним “ухилянтом”, тому що боїться ухвалювати непопулярні рішення. А ті рішення, які ухвалюються, більшість людей дратують. Ну, принаймні тих, хто сам собі медіа.

Напевно, ці рішення відповідають усім вимогам демократії. Напевно, першим демократом такого ґатунку був розбійник Прокруст. Він заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко. Коли люди були коротші за ліжко, Прокруст видовжував їх, а коли довші — відрубував їм ноги. Доки не прийшов герой Тезей і не відрубав ноги самому Прокрусту.

Чому так відбувається? Тому що починаючи з часів “прихватизації” 1990-х українське суспільство ні разу повномасштабно (модеровані політиками вуличні протести й окремі виступи лідерів думки невеликих спільнот не можна вважати репрезентативними) не пред’явило свої претензії владі. Суспільство копіювало поведінку влади й породжених нею олігархів як соціально схвалену, а отже — етичну.

У тих, хто каже правду, доля є традиційно сумною. Більшість чула про грецьку жрицю Касандру, яка пророкувала падіння Трої. Бог Аполлон зробив так, що Касандрі ніхто не повірив і її сприймали як божевільну, хоч вона була донькою царя.

Є навіть “синдром Касандри” — це знецінювання достовірної інформації на користь дезінформації.

Меншість, можливо, знає іншу схожу історію через відому скульптуру “Лаокоон і сини”, авторство якої приписують Мікеланджело, хоча оригінал існував іще 200 року до нашої ери.

Жрець бога Аполлона Лаокоон обрав патріотизм замість посадових обов’язків, тому що Аполлон хотів загибелі Трої. Лаокоон остерігав співвітчизників, щоб вони не заводили дерев’яного коня з ворожими воїнами в місто. За це розгнівані боги наслали на нього та його синів величезних змій, які їх задушили, що, власне, і є сюжетом скульптури.

Але ми не знаємо імен тих жерців, які виявили лояльність, схваливши введення троянського коня в місто, яке невдовзі загинуло. Напевно, свого часу вони були дуже відомі й мали хорошу суспільну репутацію.

Моралі тут не буде. Кожен сам собі планує життєву стратегію успіху, але, як то кажуть, “якщо хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани”.

Що робити нам у цій ситуації? Навчитися розділяти думки й емоції під час споживання медіапродукту й не давати емоціям узяти гору над думками. Наша традиційна українська культура поведінки влаштована так, що майже всі народні пісні починаються з “Ой!”.

Пріоритет емоцій над думками робить нас прекрасними й дуже творчими, але це в мирний час. Якого в усій історії людства насправді дуже мало. Історія народів — це історія воєн. У воєнний час абсолютна більшість емоцій є негативними й раціональний компонент мислення взагалі відмовляється працювати.

Нам здається, що емоції й думки — це абсолютно нероздільні речі. Але якщо ми згадаємо про секс, то там зазвичай спочатку йде емоція, а думка вже приходить “після того, як”. Тобто, технічно кажучи, людина цілком здатна дуже ефективно розділяти думку й емоцію, якщо це їй справді потрібно.

У більшості з вас, напевно, вже були емоційні розчарування після інформаційного сексу із зірковими лідерами громадської думки, які раптово втратили вплив і дискредитували себе. Тому, можливо, перед тим, як із кимось емоційно злягатися, варто трохи ввімкнути голову. 

Олег ПОКАЛЬЧУК, соціальний психолог, психотерапевт