Чим займався Данілов у РНБО і що буде робити його наступник Литвиненко

Олександр Турчинов, секретар РНБО при Петрі Порошенку, був “оком государевим”, яке відповідало за забезпечення війни та розвиток військово-промислового комплексу.

Віталій Гайдук та Іван Плющ за Віктора Ющенка були комунікаторами, які намагалися налагодити мости між “помаранчевим” політичним табором та його “донецькими” опонентами.

Раїса Богатирьова за Віктора Януковича була просто хорошою людиною, яка заслуговувала на посаду з солідною назвою.

Олексій Данілов, який у 90-х був мером Луганська й відтоді зберіг зовнішню, так би мовити, ґрунтовність і комунікаційні звички, запам'ятається насамперед як людина, яка за часів президентства Володимира Зеленського озвучувала “найяструбинішу” позицію з-поміж представників української влади.

Це твердження було справедливе ще до початку великої війни, коли Данілов гнівно викривав фігурантів санкційних списків, що їх затверджував Радбез. Або коли погрожував карами небесними олігархам (їхній реєстр теж повинно було вести його відомство).

Не вийшов з цієї ролі Данілов і після повномасштабного вторгнення. У вересні 2022 року він назвав оголошену Володимиром Путіним “часткову мобілізацію” “комплексною програмою утилізації росіян”. У березні 2023 — сказав, що “Гітлер на прізвище Путін” думає про перенесення столиці Росії з Москви кудись углиб країни. Минулого тижня — пояснив рейди РДК та “Легіону свободи” у російському прикордонні тим, що це, мовляв, громадяни Росії прийшли на рідну землю, аби взяти участь у президентських виборах. Тоді ж — спотворив прізвище китайського спецпредставника з українського питання Лі Хуея, який нібито запропонував Києву розглянути можливість мирних переговорів із Москвою.

Якщо ж йдеться про практичні результати роботи Радбезу, то з цим було гірше: від представників оточення президента вже давно доводилося чути, що “ніхто не розуміє, чим саме займається Данілов”.

З іншого боку, може, це й логічно: у воюючій Україні центр влади органічно перенісся до стін Офісу президента і через це потреба у дискусійному майданчику, на якому б вирішувалися найважливіші питання життя країни, відпала. Данілов же, який навіть не мав власного кабінету в будівлі президентської адміністрації, виявився дещо відстороненим від реальних процесів управління державою.

“Російська потвора буде знищена, химерне створіння сконає і згине в мороці історії — і зробить це український воїн, за плечима якого стоїть наша історія, наша доля і наша місія — “бути мечем у темряві; дозорним на Стіні; щитом, що охороняє царство людей” — цілком у дусі своєї традиційної риторики прокоментував Данілов звістку про власну відставку.

Від його наступника ми напевно не дочекаємось ані подібних заяв, ані інтерв'ю з резонансними заголовками у стилі попередника.

51-річний Олександр Литвиненко — це позбавлений політичних амбіцій кабінетний вчений та генерал-спецслужбіст в одному флаконі. Уродженець Києва, у 1994 році він закінчив Інститут криптографії Академії ФСБ Росії. Після цього — служив у Головному управлінні зв'язку СБУ, викладав у київському Інституті міжнародних відносин, захистив докторську дисертацію з політології, працював у Національному інституті стратегічних досліджень.

З 2014 по 2019 рік Литвиненко був заступником секретаря Радбезу, з 2019 по 2021-й — очолював Національний інститут стратегічних досліджень, з липня 2021-го по сьогодні — був головою Служби зовнішньої розвідки України (СЗР).

І якщо про результати роботи Литвиненка на посаді керівника СЗР ми з цілком зрозумілих причин не знаємо практично нічого (на відміну від голови військової розвідки Кирила Буданова Литвиненко практично не з'являється у публічному просторі), то про його погляди на розв'язану Росією війну проти України ми можемо створити цілком об'ємне враження з його публікацій, які можна знайти у відкритому доступі.

Вже в 2009 році він став співавтором статті, в якій стверджувалося, що “комплекс складно розв’язуваних проблем разом з ідеологічним вакуумом, що утворився після банкрутства російського лібералізму, змушує Кремль зробити надзвичайно небезпечну і ризиковану ставку на російський імперіалістичний шовінізм та роздмухування мілітаристського психозу”.

“Ключовим із зовнішньополітичних завдань слід вважати приборкання Києва. Підпорядкування України, або принаймні її південно-східної частини, Кремлю має істотно поліпшити ситуацію в РФ… Йдеться про пряме включення півдня і сходу України до складу РФ, створення маріонеткового уряду на теренах центральної України та відмежування від західної як основного “порушника спокою”, — писав Литвиненко майже п'ятнадцять років тому в “Дзеркалі тижня”.

У публікації від листопада минулого року Литвиненко констатує: Путін усвідомлює, що пройшов точку неповернення у відносинах із Заходом і тепер може лише або тріумфально перемогти, або нищівно програти.

“(Путін) переконаний, що повернути Україну… й відновити імперію можна лише у межах глобального перерозподілу світу. Такий перерозподіл може тривати 10-15 років, супроводжуватись конфліктами різного масштабу і інтенсивності, можливо, із використанням ядерної зброї”, — пише Литвиненко.

При цьому, за його словами, війна проти України сприймається Кремлем як важливий, але не єдиний фронт для Росії, яка “фактично веде світову війну проти США та Заходу в цілому”. Тому Литвиненко попереджає про підготовку Москвою агресії проти країн, розташованих у “західній частині колишнього СРСР”, а також зусилля, які вона спрямовує на розпалювання конфліктів на Близькому Сході, в Африці та на Балканах.

Щодо України, переконаний Литвиненко, план Кремля є досить простим.

“В Україні має сформуватись критична маса невдоволення політикою чинної влади. Росіянам байдуже, хто прийде до влади після чинного керівництва. Вони переконані, що хто б це не був, він не зможе опанувати ситуацію, а Україна порине у хаос. Зрештою Захід не лише призупинить допомогу, але й вийде на РФ з пропозиціями про термінові переговори та призупинення війни”, — пише він.

Протягом останніх кількох місяців представники української влади на чолі з президентом Зеленським неодноразово стверджували, що Росія запланувала спецоперацію під кодовою назвою “Майдан-3”, яка має досягти кульмінації в березні-травні 2024 року. Наскільки можна судити з цих заяв, методи та цілі “Майдану-3” в цілому співпадають з тезами, що їх Литвиненко озвучив у своїй публікації.

З іншого боку, українська влада не надала жодних конкретних доказів реальності цієї російської спецоперації.

Так чи інакше, коментарів щодо причин заміни секретаря Ради безпеки та пріоритетних завдань Олександра Литвиненка на новій посаді станом на момент написання цієї статті не надходило.

Святослав ХОМЕНКО