Зник журналіст Володимир Бондаренко. Ну як зник: зникли його сторінка в ФБ (не вперше, до речі) й телеграм-канал. Мав тисячі підписників, активно наповнював специфічним контентом. Багатомільйонні угоди на дорожнє будівництво, шахрайські захоплення столичних земель, родинні хитросплетіння новітньої “елітки”, самогубство столичного короля кріпти, який за твердженням Бондаренка працював з Будановим. Все це він пропускав через бази даних й інформував: хто на що живе, з ким співпрацює й встановлює родинні ал’янси. Коротко, фахово, безкоштовно для читача. Й раптом все це зникло разом із людиною.
Ну, як зникла людина? Чи існувала вона взагалі — цікавляться допитливі громадяни. Ніхто фізично його не бачив, навіть фото на аватарці ставлять під сумнів. Де працював, в чому фігурував — невідомо. З цього приводу виникла дискусія: а кого шукати й навіщо шукати? Може й не було його, може це якийсь проект спецслужб? На що він живе, хто йому платить, чому не на фронті?.. Чи гідний він нашої уваги, панове, нащо його шукати? Ну, зник аватар — то й нехай!
Але ж хтось роками продукував цінний контент, тисячі людей його споживали. Що ще треба? Чому нас мають цікавити статки й джерела їх походження у людини, яка здобуває абсолютно безкоштовну для вас інформацію? То може це продажний журналіст? Хтось же йому платить?
А чого вам власне не вистачає, читачу? Ви маєте інформацію, користуєтеся нею абсолютно безкоштовно — все, як ви любите. Чи ви б з повагою поставилися до того, хто робить свою роботу, якби на ньому було причеплено шильдика “незалежний журналіст”, це ж зараз модно.
Панове, якщо хтось з журналістів хизується перед вами своєю “незалежністю” — негайно плюйте йому в пику: це шахрай. Неодноразово це казав й зараз повторюся: незалежної журналістики не існує. Професіонал завжди від когось залежний, бо хтось йому платить. Незалежними бувають лише безробітні й таксисти в очікуванні клієнта. А якщо в тебе інші джерела доходів, тоді ти аматор — це зовсім інша історія.
Якщо хтось заперечить, навівши приклади світових грандів медіа як зразок незалежної журналістики, згадавши оті “принципи ВВС” — вони або дурні, або шахраї. Гадаю, роки нашої війни чітко довели: брешуть всі. Точніше: подають інформацію згідно побажань замовника. А на Заході замовники — це зазвичай політичні сили та їхні виборці. Фокс ньюс, Нью Йорк пост й Ворд стріт джорнал — за республіканців, СиЕнЕн, Нью-Йорк таймз, Вашингтон пост — за демократів.
Я знаю про що пишу, бо є першим 100% українським фріленсером. Останнім моїм записом в трудовий книжці була тяжка праця в “Інтерфаксі”, звідки мене витурили наприкінці 90-х. Як сказала кадровичка, видаючи трудову книжку: “От якби не сперечався з керівництвом — працював би щасливо й далі”. Трудовик я міг й не забирати — його все одно викрали в хитрій комбінації за ініціативи людини, яка через мене не стала начальником столичного УБОЗу. Тому пенсія мені не світить: цей муділа з УБОЗу може відкоркувати шампанське.
В ті славні часи енергійний журналіст ще міг існувати виключно на гонорари. Я писав у провідні медіа України й росії, а ще — працював на німців, британців й американців. Я був справжнім ВІЛЬНИМ журналістом, який міг обирати кому писати чи не писати. Але я ніколи не був НЕЗАЛЕЖНИМ журналістом, бо залежав від тих, хто платив мені гроші. З цієї дилеми я знайшов найбільш прийнятний вихід. Я ненавидів написання статей на замовлення, особливо розслідування. Це просто неможливо в нашій злиденній країні, тому всі українські розслідування (найдорожчий жанр) — замовні. Тому я обрав єдиний можливий спосіб максимальної незалежності: я готував матеріал, а лише після цього оцінював: хто заплатить за це гроші. Скажімо, я не зміг опублікувати статтю про “Київстар” — “Зв’язок Кучми із Лазаренком” ані в газеті “Факти”, ані в “Дзеркалі тижня”. А от газета соцпартії “Грані” надрукувала, бо тоді Юрій Луценко водив козу на Майдані під гаслом “Україна без Кучми”. Й до речі, заплатив пристойний гонорар за роботу. А от стаття про крадіжку “Динамо-Київ” не була опублікована ніде, бо на той час Мєдвєдчук був надто впливовим.
До чого я веду? Не питайтеся хто платить “продажним” журналістам, на кого вони працюють, з ким сплять й в якому банку зберігають свої гроші. У такий спосіб ви лише демонструєте, що ви — заздрісник. Й ще визнайте: ви такий самий “продажний”, як будь-хто з журналістів, якою б не була ваша професія: шахтар, медсестра чи повія. Ви такі самі, як ми. Все, що вас має цікавити — інформація, яку здобуває журналіст. Й не має значення кому вона вигідна (а вона завжди комусь вигідна, якщо це насправді важлива інформація). Головне, аби вона була ДОСТОВІРНА.”
