Із чим Путін приїхав від Сі й чим це загрожує Україні?

Путін з’їздив до Китаю, щоб зустрітися із Сі Цзіньпіном. Приводом для візиту став третій саміт “поясу й шляху”, флагманської економічної та зовнішньополітичної ініціативи Пекіна для Азії, Африки та Європи. А от причин для зустрічі й у російської, й у китайської сторони було декілька.

Для Путіна важливим був уже сам факт присутності на великому міжнародному форумі: тисячі учасників, десятки глав держав і урядів, та ще й налаштованих до нього якщо не дружньо, то принаймні нейтрально. Від початку повномасштабного вторгнення в Україну й видачі Міжнародним кримінальним судом ордеру на його арешт у російського диктатора залишилося зовсім небагато можливостей опинитися на такому заході. В Пекіні йому вдалося переговорити з лідерами кількох держав — від В’єтнаму й Пакистану до Угорщини та Сербії. Чудовий привід продемонструвати, що жодної міжнародної ізоляції немає.

Для Китаю присутність Росії на форумі теж була важливою. Путін був якщо й не “головною стравою”, то вже точно одним із найважливіших гостей саміту. Конфлікт із Заходом дедалі посилюється, більшість європейських країн, які активно брали участь у попередніх самітах, нині згортають свою присутність у “поясі й шляху” та інших масштабних китайських проєктах. І хоча на папері кількість учасників саміту нібито й залишається незмінною, представництво країн Заходу цього разу було слабким як ніколи раніше. Сі треба було показати, що все йде за планом і жодного спаду співробітництва в рамках ініціативи немає. І Путін, незмінний учасник усіх самітів “поясу й шляху”, підійшов на роль “символу стабільності”: серед країн Глобального Півдня (а саме вони становлять основну масу партнерів Китаю) Москва все-таки досі зберігає чималий вплив.

Та демонстрація єдності Пекіна й Москви не обмежувалася форумом. За два дні перебування в Пекіні Сі та Путін зустрічалися кілька разів — як на двосторонніх переговорах у складі делегацій, так і віч-на-віч. На відміну від “мирних часів” діалог на вищому рівні не супроводжувався гучними заявами або багатомільярдними контрактами. Та це не означає, що домовлятися їм не було про що — адже в такому разі не було б і багатогодинного спілкування. Точок дотику у двох ворогів вільного світу стає дедалі більше. А головне — тривалість і довірчий характер їхніх зустрічей були демонстративними, як і відсутність коментарів щодо змісту розмов. Сі й Путін ніби навмисно інтригували сторонніх спостерігачів, пропонуючи домислювати, до чого ж домовилися китайці та росіяни.

Те, що Захід, а передусім США, побоюються союзу КНР і Росії, — зовсім не секрет. Здається, Путін вирішив на цьому страху зіграти: на додачу до ядерного шантажу він тепер погрожує американцям політичним і військовим блоком із Китаєм. Раптом Вашингтон настільки боїться такого сценарію, що змусить Україну піти на переговори? Так само розігрує карту “таємних домовленостей із Москвою” й Сі: в нього, звісно, немає особливих надій на припинення конфронтації зі США, все-таки саме КНР є головним противником для Вашингтона. А от налякати американців союзом із Росією і переконати їх поставити конфронтацію на паузу — реалістичніший план. Причому відіграють цю партію Китай і Росія окремо одне від одного, вкотре підтверджуючи, що наразі союзу немає. Невипадково Путін і Лавров кілька разів згадали про “зовнішньополітичну координацію” з Пекіном, але ніхто з китайських товаришів цього не підтвердив, залишаючи собі більше простору для дипломатичного маневру — що особливо важливо напередодні зустрічі Сі з Байденом.

Заради справедливості варто зазначити, що про економічне співробітництво не зовсім забули. На полях саміту були багатомільярдна угода про постачання російської сільгосппродукції (Росія тепер переорієнтує на Азію й експорт пшениці, як раніше зробила це з енергоносіями) й домовленості про спільне виробництво літаків і запчастин до них (що вкотре підтверджує зростання залежності Москви від китайських технологій та інвестицій). Найочікуваніший іще кілька тижнів тому документ — угоду про два нові газогони до Китаю — не підписано (китайська сторона хоче зниження цін), але Путін привіз до Пекіна велику економічну делегацію, значну частину якої становили представники нафтової та газової галузей. А ще там було чимало представників компаній, які нині розширюють військове виробництво, — і це ще один важливий трек російсько-китайського співробітництва, який нині геть не потребує публічності.

Та політичний порядок денний переговорів цього разу був основним. І ще одним питанням на ньому стала теперішня близькосхідна криза. І Китай, і Росія вбачають у ній шанс на місяці зв’язати США врегулюванням ситуації і домогтися тим самим перепочинку для себе. Адже Вашингтону доведеться переслідувати майже взаємовиключні цілі: втримати Ізраїль від наземної операції в Секторі Гази й ісламський світ від втручання, всебічно підтримати Ізраїль і зберегти тісні зв’язки з його арабськими сусідами. А Росія й Китай можуть суттєво ускладнити досягнення цих цілей. Або ж не заважати, якщо американці будуть готові домовлятися. Отут, напевно, стратегію обговорювали спільну й реалізовуватимуть її разом. Якщо згадати, що власні інтереси переслідуватимуть й Іран, і Саудівська Аравія, і Єгипет із Туреччиною (а з усіма цими країнами в Пекіна й Москви тісні зв’язки), їм є про що домовлятися.

Та й за найгіршого сценарію — якщо не вдасться налякати Захід і не вийде з ним домовитися — в Китаю та Росії може бути спільна стратегія подальшого протистояння із Заходом. І будуватимуть її навколо формування широкої коаліції країн Глобального Півдня, які виступають проти “санкцій і тиску” Заходу, проти його політики “неоколоніалізму”. Досвід російської агресії засвідчив, що чимало країн Азії, Африки, Латинської Америки не відчувають солідарності з жертвами агресії, якщо ті перебувають із “неправильного” боку барикад, і навпаки — можуть симпатизувати агресорові просто через свою нелюбов до Заходу. Нині їхня реакція на події в Ізраїлі підтверджує, що не йдеться про оману та вплив дезінформації.

Союз Китаю та Росії здатний консолідувати певну частину Глобального Півдня (відразу дві потужні держави можуть здатися навіть серйознішою гарантією безпеки для “борців із неоколоніалізмом”, ніж будь-яка з них окремо) та згладити деякі суперечності всередині цієї різношерстої спільноти (приміром, заручитися нейтралітетом Індії в Китаю, можливо, й не вийде, а от “поручництво” Москви може стати в цьому питанні вирішальним чинником).

На жаль, для нас усі ці маневри Москви й Пекіна мають значення. З одного боку, оскільки союзу між ними ще немає, в росіян на фронті найближчим часом не з’являться китайські танки, артилерія та снаряди. Щоправда, нові китайські дрони та комплектуючі для деяких озброєнь у російської сторони є вже давно. Але те, що Сі не дистанціювався від Путіна, вирізнив його з-поміж інших високих гостей і наголошував на довірчому характері спілкування, означає, що китайський лідер не відцурався від Росії, не впевнився в неминучості її поразки, а, може, і збирається цієї поразки не допустити.

Звісно, Пекін воювати нині не хоче, та й втрачати позиції у світовій торгівлі зовсім не бажає. А останнє є неминучим, якщо Китай відкрито виступить на боці Росії. Але залишається запитання: наскільки готові до відкритого конфлікту з Китаєм на Заході — не тільки в США, а й у Європі? Якщо не готові, то з Китаєм доведеться домовлятися. Для України це щонайменше означає, що наша перемога — не лише в наших руках, а й залежатиме від цих домовленостей. Китай від самого початку був чинником у нашій війні проти російського агресора, але до певного часу залишався “за дужками”. Нині ж цей етап точно позаду. 

Віктор КОНСТАНТИНОВ, доцент інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка