“Ірландець” на Донбасі. Нове розслідування “Громадського”

2 грудня “Громадське телебачення” презентувало своє нове розслідування, яке зовсім не відповідало назві місця, де відбувався показ, — “Теплий ламповий”. Натомість на глядачів чекала холодна та заплутана історія середини 1990-х. Сімдесятихвилинний фільм “Спадкоємець” про вбивство олігарха й народного депутата Євгена Щербаня, бізнесову спадщину якого буцімто дуже підозріло отримали Рінат Ахметов та Сергій Тарута.

Перше очевидне запитання тут, звісно, — навіщо проводити фізичну презентацію напередодні нового локдауну (спойлери). А втім, авторів можна зрозуміти. По-перше, масштаб матеріалів та самої теми заслуговує на невелику подію на свою честь. По-друге, на презентації можна було поспілкуватися з головним героєм фільму, автором закадрової начитки та фактично автором розслідування — Євгеном Щербанем-молодшим, сином того самого вбитого олігарха.

З іншого боку, раз ми вже опинилися посеред пандемії, не можна не сказати кілька слів про заходи безпеки. Організатори вечора щиро намагалися, аби всі носили маски. Проте саботажники регуляції знаходилися як серед гостей, так і серед барменів. Це вже не кажучи про саме приміщення, де між стільцями могла бути витримана дистанція максимум у півметра. Як то кажуть, залом ширився не лише захват.

Бригада

Повний зміст розслідування ми переказувати на будемо, радше за все, ви й так дізнаєтеся про нього з новин (тут багато роботи для правоохоронців), мемчиків (Ахметов танцює!) чи подивитеся особисто. Але коротка суть полягає в тому, що Євген Щербань-молодший уже кілька років намагається довести, що бізнесом його батька заволоділи незаконно. І спростувати буцімто брехню “спадкоємців”, яку публічно озвучує Сергій Тарута та непублічно — Рінат Ахметов. Спочатку вам розкажуть про особистість та становлення Щербаня-старшого, потім про його вбивство, потім про бізнес-зв’язки олігарха та долю імперії й, врешті, про поточний стан справ його синів. Усе це в атмосфері 90-х і з правильним саундтреком місцями нічим не відрізняється від “Бригади”. Автори стверджують, що в годинний фільм потрапило лише 10 % матеріалів, але й цього вистачає, аби ви заплуталися в компаніях, бізнесових схемах та інтерв’ю з діячами минувшини.

І це одна з двох серйозних проблем фільму. Рушійна сила цієї історії — начитка сина вбитого олігарха. На яку, очевидно, стилістично ніяк не лягали зрозуміла інфографіка чи інші наочні прийоми журналістики У результаті більшість хронометражу “Спадкоємець” вимагатиме від вас концентрації та уваги до деталей. Двічі тут майже ніколи не повторюють. Крім того, в певний момент Євген Щербань спробує пояснити, як працював бізнес його батька. І, допоможи вам боже, якщо ви погано розумієтеся на важкій індустрії Донбасу. Також у фільмі є серйозна прогалина на місці біографій персонажів. Унікальні кадри з Ахметовим не спрацюють для тих, хто не знає, в чому унікальність будь-якої інформації про той період у житті найбагатшого українця. Люди, які не знайомі з “офіційною” версією бізнесу Тарути, можуть не помітити деякі викриття фільму. І, погляньмо правді в очі, частина глядачів узагалі не знатиме, хто такий Сергій Тарута.

Друга проблема сутнісна. Оскільки в основі фільму лежить історія олігарха з 90-х. Оскільки тут майже немає коментарів інших сторін конфлікту (вони самі відмовилися). Оскільки інформація подана у вигляді радше історії, ніж журналістського розслідування. Фільм навряд чи повністю вас переконає. Не тому, що ви будете підозрювати Євгена Щербаня-молодшого чи журналістів в обмані. Просто їхніх “10 % матеріалів” подані недостатньо чітко і їх у принципі може бути недостатньо.

У сімдесятихвилинному фільмі ніхто жодного разу чітко не формулює гіпотезу, з якою працюють розслідувачі. Теоретично її частина могла би звучати так: Сергій Тарута бреше про збитковість компанії “Індустріальний союз Донбасу” та про свій статус у цій компанії. Власне, більшість хронометражу Євген Щербань, посилаючись на документи, які знайшов в архівах батька, та на інтерв’ю з наближеними до цього бізнесу особами, якраз заперечує слова Тарути. Але, по-перше, між цим та підозрілим успадкуванням ніхто не проводить кристально чистого зв’язку. По-друге, хоча у стрічці є дотичні докази (деякі навіть із підписами Тарути), жодного неспростовного факту тут, здається, немає. Тим паче для України, де правове поле — це коли карантин вихідного дня можливо обійти, скасувавши вихідні.

Аналогічна історія з Рінатом Ахметовим. Причому, якщо у випадку Тарути нам хоча би показують публічні заяви політика, які головний герой далі заперечує, то у випадку найбагатшої людини України пан Щербань здебільшого посилається на особисте спілкування. А ще персонажа Ахметова вводять у сюжет доволі пізно, тож тобі спочатку доводиться самому зрозуміти, як його роль змінює попередні події. А потім, знову ж самому, вигадати гіпотезу про зв’язок між цим усім та його бізнесом.

Коротше кажучи, “Спадкоємець” — це розслідування, яке не дає відповідей. Але, з іншого боку, і про це говорили самі автори фільму, його величезна заслуга полягає в тому, що він провокує тебе ставити запитання. Навіщо донбаським бізнесменам було брехати в тепер уже документально заперечених дрібницях? Наприклад, щодо передачі прав власності, яка просто не могла відбутися законно через наявність закордонних партнерів. Чи чому в тих подіях було так багато підозрілих нестиковок? Зокрема, відсутність обшуків лише в тій компанії, де вони найбільше мали би сенс. Це вже не кажучи про приховано записану “Громадським” розмову одного з очільників підприємств того часу, в голосі якого страх та натяки змішані в рівних пропорціях.

Мабуть, авторів “Спадкоємця” можна звинуватити в найгірших практиках журналістів-розслідувачів, коли ті не мають достатньо доказів, а тому вдаються до навіювання та спекуляцій. Але в цьому випадку подібний підхід чимось навіть виправданий. Адже королі життя з 90-х самі всіма силами тримають своє минуле в секреті. Що підводить нас до другої найбільшої цінності фільму.

Життя після

Надія Парфан, одна зі співавторок фільму та режисерка хіта “Співає Івано-франківськтеплокомуненерго”, розповіла, що її в цій історії зацікавив елемент антропологічного дослідження. І справді, “Спадкоємець” просто переповнений неймовірною хронікою. Бенкети в обвішаних коврами ресторанах. Дивні напівмафіозні традиції. Сучасні олігархи в той час, коли вони були ще пересічними павуками в банці. Усе це та розповіді сина Євгена Щербаня перетворюють фільм “Громадського” на колекцію діорам про життя української верхівки в 90-х.

І найкраще те, що частину тієї верхівки журналісти знайшли для інтерв’ю. Оскільки головні події в історії Щербанів відбулися 25 років тому, більшість розмов нагадують найкращі моменти фільму “Ірландець”. Типові дідусі, які виглядають так, наче живуть у сусідній квартирі, виявляються колишніми “бізнесменами”, топовими силовиками, хранителями, без перебільшення, фундаментальних для історії України секретів. Реально змушує задуматися.

Тут невеликий філософський відступ. Після фільму “Спадкоємець” здається, що Україні не пощастило з історією. Перші роки нашої незалежності настільки просякнуті бандитизмом, що люди, які формували державу в той час, просто не хочуть про них говорити. У стрічці “Громадського” герої зазвичай або використовують обережні формулювання, або прямо кажуть, що не можуть усього розповісти, бо гарантують собі в’язницю. Так виникають парадоксальні ситуації. Наприклад, Рінат Ахметов — це один із найбагатших та найвпливовіших людей України. Але більшість із нас нічого не знає про те, ким він був раніше і як розбагатів. Розслідування на кшталт цього проливають певні промені світла на часи нашого фронтиру. Але також неминуче ставлять питання, скільки ми не знаємо і чи дізнаємося колись?

А за лаштунками щоденного українського життя тим часом творяться справді дикі речі. І це доводить іще один момент із розслідування “Громадського”. За словами Євгена Щербаня, в певний момент до 2013 року Рінат Ахметов погодився на те, щоб вирішити конфлікт. Для цього олігарх запропонував опоненту обрати когось “авторитетного”, кого той знає, в ролі третейського судді. У результаті конфлікт на мільярд доларів між Рінатом Ахметовим та синами вбитого олігарха 90-х вирішував… Йосип Кобзон! Просто подумайте про це. Десь там існує світ, у якому Ахметова “по понятіях” судить Йосип Кобзон. Може, нам знайти більше подібних людей і призначити в НАБУ та САП?

Це все до того, що навіть якщо “Спадкоємець” не зачепить вас як розслідування, є ймовірність, що він усе одно сподобається вам як фільм. Те, що автори не вклали в наочність інформації, вони вклали в художність, монтаж та роботу операторів. Серйозно, у фільмі навіть звичайні назви компаній не з’являються на екрані. Зате є зйомка риболовлі з трьох ракурсів.

***

Після закінчення показу Євген Щербань сказав, що його цікавить справедливість, а не компенсації. Тепер лишається дізнатися, чи закінчилися в Україні 90-ті й чи настав час справедливості.

Онлайн-прем’єра розслідування запланована на 3 грудня о 19:00.

Ярослав ЗУБЧЕНКО