Іменна лихоманка: вперед, до минулого

У тому числі — й тих, які позиціонують себе як “нові лідери”, які прагнуть “підвести риску під минулим”.

Послідовники “партії Леніна”: новітня історія

На відміну від радянських часів з їх оспіваною в гімні СРСР “партією Леніна, силою народною”, у перше десятиліття української незалежності в політичному полі нової пострадянської держави не спостерігалося тенденцій до створення іменних проектів.

Очевидно, будь-яка прив'язка до імені (чи то партії, як-от “ленінська”, чи то ідеології, як-от “марксистсько-ленінська”) неприємно відлунювала тоталітарним минулим. Атавізмом виглядало і слово “вождь”, і, власне, сам образ “вождя” — людини, яка височіє над натовпом і кудись його веде.

Отож, Народний Рух України, відколи він став партією, ніколи не називали “партією Чорновола”, НДП — “партією Пустовойтенка”, УРП — “партією Лук’яненка”, чи Зелених — “партією Кононова”. СДПУ (о) (як перед тим НДП) іменували “партією влади”, констатуючи посадові позиції її представників.

Не дивно, що 1998 року серед 30 політичних партій, що брали участь у виборчому процесі, не було жодного іменного блоку.

Початок іменуванню політичних сил в новітній історії України поклало несподіване “тріо”: Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко та Наталія Вітренко. У 2002 році саме вони вперше вивели на вибори блоки, які в самій назві містили їхні прізвища. Окрім них, серед 33 партій, що брали участь у виборах, таких більше не було.

2006 року іменних блоків уже було 7 (з 45 учасників): Блоки Лазаренка, Тимошенко, Литвина, Кармазіна, “Бориса Олійника та Михайла Сироти”, “Костенка і Плюща” та “Євген Марчук-”Єдність”. Це якщо не рахувати назву, яка експлуатувала прізвище закордонного політика: “Партія політики ПУТІНА”.

2007 імена використали 4 блоки (з 20 партій): БЮТ, “Блок Литвина”, “Виборчий блок Людмили Супрун — Український регіональний актив (УРА)”, “Виборчий блок політичних партій “КУЧМА” (Конституція — Україна — Честь — Мир — Антифашизм)”.

У цей період продовжилося формування лідерських партійних проектів — тобто політичних сил “під лідерів” за принципом “спочатку — лідер, а потім — партія”: Яценюк, Тігіпко…

Каталізували процес президентські вибори-2010, на які політики прагнули вийти як представники “своєї” партії.

А починаючи з 2010 року в Україні вже розпочали й реєструвати іменні партії. Першою була “Політична партія УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка”, а ще через рік у списку зареєстрованих Мінюстом з’явилася “Радикальна Партія Олега Ляшка”.

Таким чином, традиція початку 2000-х використовувати присвійний варіант імені лідера як “другу”, неофіційну назву партії, у 2010-х трансформувалася вже в елемент власної назви партії. Це — другий “український прорив” в напрямку персоніфікації політичних сил після виборів 2002 року.

До речі, характерно, що в часи розквіту популярності Блок Юлії Тимошенко у ЗМІ нерідко називали “партією”, і це лише доводило принцип сприйняття: головне — хто лідер, а що то за організація — не так важливо.

Ще один новий проект, “партія Наталії Королевської “Україна — Вперед!”, поки що в іменній версії фігурує тільки в рекламній продукції та заходах; на сайті Мінюсту залишається стара назва, якою вона була до зміни голови та перейменування — Українська соціал-демократична партія.

До речі, у цьому випадку сам факт перейменування фіксує тенденцію (іншими словами, ставить діагноз) української політики: адже новою, плакатною назвою замінено назву ідеологічну.

Ситуація з іменними партіями, які з’являються в умовах заборони іменних блоків, демонструє, що забороною проблему не розв'яжеш — якщо на явище є запит у суспільстві, або ж якщо це явище суспільством не засуджується.

Це такий же приклад на тему “як обійти закон”, як і у випадку з віковим цензом для партій: нові партії просто почали створювати на базі зареєстрованих раніше, але “неактивованих” проектів.

Присвійний займенник ображає демократію

Персоніфікація проекту, зрозуміло, спрощує його “продаж”. З іншого боку — є свідченням запиту суспільства на персони, а не ідеї. Ще одна сторона медалі, — це прогноз: за якими внутрішніми принципами житиме сам проект. Ну, а якщо міркувати далі, — то й за якими принципами запропонує жити країні лідер такого проекту, якщо прийде до влади.

Проблема в тому, що іменна назва є не лише фасадом, але й суттю проекту. А суть така: є лідер — є проект; нема лідера — нема проекту. Ось просте питання: як називатиметься “іменна” партія, якщо лідером оберуть іншу людину?

Судячи з усього, такий варіант не розглядається. А якщо це уявлення “нових лідерів” про стабільність перебування однієї персони біля керма влади перенести з політичного проекту на країну?

Мимовільні “сліди” принципу “партія — це я” знаходять своє відображення у висловлюваннях лідерів політичних проектів. Так, іноді лідер не просто представляє партійні рішення, ухвалені колегіально, а оприлюднює свою власну позицію від імені всієї організації — не чекаючи, щоб партія таке рішення ухвалила.

Така нібито дрібничка означає, що власною думкою лідер готовий підмінити демократичний механізм ухвалення рішень.

“Наша партія на сьогодні йде самостійно”, — заявив Віталій Кличко 17 квітня як про доконаний факт. Як відомо, у демократичних партіях рішення про формат виходу на вибори ухвалює з’їзд, а з’їзд УДАРУ, за повідомленням преси, відбудеться 28 квітня.

Чітким відображенням такої ситуації є присвійний займенник, який уже підсвідомо вживає преса щодо деяких гравців політичної біржі: “Кличко також заявив про намір балотуватися і в мери Києва, і до Верховної Ради України за списком своєї партії”.

“Я очолю список від нашої партії та поведу свою політичну силу на парламентські вибори”, — аналогічним чином, ще не дочекавшись рішення з’їзду, заявляє Наталія Королевська, до того ж називаючи очолену три місяці тому партію “своєю”.

Цікаво, що комбінація “моя (його) партія” в Україні вживається у значенні належності не людини до партії, а партії — людині, лідеру. Серед рядового партійного членства словосполучення “моя партія” не дуже ходить.

“Я завжди говорив, що з Києва мають початися реформи в нашій країні”, — цитуємо думку Віталія Кличка щодо необхідності йому балотуватися на мера Києва.

“Країні потрібна нові лідери”, — каже з рясно розвішаних країною білбордів Наталія Королевська.

Утім, залишається під знаком запитання, як політики, які, судячи з їх висловлювань, не до кінця розуміють суть такого ніби простого поняття як внутріпартійна демократія (а, отже, не до кінця спираються на думку партійного членства), планують застосувати демократичні принципи у більш широкій аудиторії — “спиратися на громадянське суспільство” та “забезпечити нову якість політики”.

Відтак і зміст декларації “підвести риску під минулим” також залишає запитання. Чи має він стосунок до руху до демократії? Чи з “новими лідерами” повертається минуле?

Кілька слів про лексику

Кожне писане слово, тиражоване кількома десятками сотень чи тисяч примірників, так чи інакше бере участь у формуванні реальності. Від того, яку лексику застосовують “лицарі пера”, залежить, яке уявлення про події формується у громадян, що споживають їхні продукти. І кожне слово, кожне емоційне забарвлення має значення.

Зрозуміло, що журналісти — це також члени суспільства, і через ці тиражі вони несуть своє уявлення про цей світ. Вживаючи присвійні займенники на кшталт “його партія”, вони не лише відображають реалії, і, можливо, своє бачення цих реалій, але й узвичаюють таке явище, як “приватні партії”.

Тож у кожного українського журналіста є як мінімум два варіанти: писати так, “як кажуть всі”, або з відчуттям відповідальності щодо того, яка реальність формується в результаті його роботи.

Бо “нові” політики часом несуть ту реальність, яку простіше продати виборцю, — аби швидше окупити витрати своїх спонсорів. Але хтось має почати називати речі своїми іменами, причому з дня у день. Хто?

Ірина ЛУКОМСЬКА, експерт УНЦПД