Зараз ми програємо цю війну. Це очевидно — комбат 3-ої штурмової Дмитро Кухарчук

 34-річний черкащанин Дмитро Кухарчук став добровольцем у 2014-му. За рік він звільнився і до початку повномасштабного вторгнення займався політичною та громадською діяльністю. Вже понад рік він — командир Другого батальйону Третьої штурмової бригади, яка брала участь у битві за Бахмут, а восени 2023-го звільняла Андріївку. 

Наразі батальйон Кухарчука захищає українські позиції на Харківщині, біля Борової. Там росіяни посилили атаки, маючи план вийти на кордони Луганської області. 

“Українська правда” встигла поговорити з Дмитром під час його короткого відрядження до Києва. Наразі комбат займається рекрутингом ув'язнених до Третьої штурмової бригади.

Про особливості співбесід у тюрмах, плани росіян на Харків, свою схожість із Пригожиним та різницю між українцями й хохлами — читайте в цьому інтерв'ю.

Повну версію дивіться на YouTube “Українська правда”.

“Критичні наслідки можуть мати не великі колони російської техніки, а повзучий наступ” 

— Війна змінюється. Були великі сподівання на контрнаступ, були очікування наступу росіян навесні цього року. Сьогодні, з одного боку, бачимо інтенсивні бої, а з іншого — це позиційна війна, де в жодної зі сторін немає можливості просунутися. Як би ви назвали той етап війни, на якому ми зараз перебуваємо? 

— Для мене війна йде не 2,5 роки і не 10. Я бачу її в набагато ширшому, декількасотлітньому, навіть тисячолітньому контексті. Але якщо ми говоримо про два з половиною роки загострення, то зараз для мене найкритичніший етап війни.

Чому? Люди спостерігали події в Авдіївці, після Авдіївки — ледь не прорив фронту противником. Ситуація продовжує бути критичною. Але люди люблять оновлювати DeepState Map і робити собі якісь висновки. І їм здається, що вона стабілізована. А це знову момент розслаблення.

Зараз люди вкотре подумають: “Ситуацію на фронті вдалося стабілізувати, ну, куди вони ще максимум пройдуть? Може, Донецьку і Луганську області завоюють ще трохи. А давайте переговори мутити”. 

Немає єднання в суспільстві, на превеликий жаль. 

Я не ділю окремо світи військових і цивільних. Я розділяю світ українців і світ хохлів. І, на превеликий жаль, хохлів сьогодні набагато більше. 

Хохол у Дніпрі погодиться на те, щоб віддати Донецьку і Луганську область. Хохол у Києві погодиться на те, щоб віддати лівобережну Україну. А хохол у Львові погодиться на те, щоб віддати Україну по Збручу. Це відмінність хохла.

— Поговоримо про оперативну ситуацію. Росіяни наблизилися до Часового Яру, вони навіть займають будинки навколо міста. Часів Яр — дуже важливий для української оборони. Я правильно розумію, що якщо він буде взятий, то вихід росіян на Краматорську агломерацію стане питанням часу?

— Взяття Часового Яру означає не більше, ніж взяття Часового Яру. Імовірне взяття Костянтинівки, Дружківки, Слов'янська та Краматорська означає не більше, ніж взяття цих населених пунктів. 

Наскільки це критично? Критично. Але якщо говорити відверто, будь-який населений пункт нічим не важливіший за інший населений пункт. Так, у Часіку є висоти, але так само в Костянтинівці є висоти. Тому драматизувати момент абсолютно не потрібно.

Але при цьому потрібно розуміти, що у противника немає цілей і задач взяти Донецьку і Луганську область або Харківську, Сумську чи Київську. Вони будуть йти, поки ми їх не будемо зупиняти. 

Зараз батальйон і бригада у нас знаходяться на іншому напрямку в Харківській області. Третя штурмова бригада зараз воює там проти Третьої дивізії 20-ої армії Російської Федерації. Кожен день противник штурмує, нам вдається їх відбивати.

Часів Яр, Вовчанськ, напрямок Райгородки, Запорізький напрямок — це тактичні наступальні операції противника, які мають собі на меті повне знищення спочатку лівобережної, а потім всієї України.

— Росіяни створюють передумови для можливого прориву?

— Я не вірю в оперативні прориви. Я не вірю у великі наступи колонної техніки. Характер війни змінився: сьогодні неабияке значення мають безпілотні засоби спостереження і засоби ураження. 

Великі колони вони намагалися відправляти, і всі ці спроби зазнавали великого фіаско. 

Ми навіть хочемо, щоб вони відправляли великі колони, тому що їх дуже легко і весело палити. Це не те, що може принести противнику успіх. 

А от такий повзучий наступ, який вони обрали, і який в них добре виходить, може для нас мати не просто неприємні, а критичні наслідки. 

Вони бачать ситуацію абсолютно по-іншому. Ми за кожну людину чіпляємося, ми кожну людину цінуємо. А коли ми знаходили загиблих і брали полонених тієї ж Третьої дивізії, то по документах серед них не було людей, які служать більше місяця. Що це означає? Що вони сьогодні застосовують похідні батальйони. 

Тобто вони набирають батальйон, дають йому дуже класну вогневу підготовку, і більше нічого. Відгороджують їх від виживших 300-х і відправляють у бій. 

І таких людей у них ще дуже і дуже багато, вони ще будуть повзти, повзти, повзти. Для них це абсолютно безболісно. 

— Чи зустрічаються серед полонених або загиблих іноземці? 

— Я б не хотів, щоб у когось склалося враження, що — ага, вони африканських студентів відправляють, значить, у них свої солдати закінчилися. Ні, в жодному разі. Просто вони знайшли ще один механізм мобілізації і знайшли його доволі для себе вчасно — коли їм потрібен додатковий ресурс.

У нас, на превеликий жаль, все ухвалюється занадто пізно. Наприклад, я наразі займаюся мобілізацією ув'язнених. Для прикладу: в 2022 році, і за словами адміністрації колонії, і за словами ув'язнених, 97—98% ув'язнених готові були йти воювати. Сьогодні, враховуючи всі обмеження, 15—20% ми зможемо набрати.

“Війна не виконала націєтворчу функцію. Сьогодні суспільство не бере співучасті у війні”

— Валерій Залужний ще в кінці минулого року писав, що війна зайшла в глухий кут. Чи є з нього вихід?

— Дивіться, будь-яка війна закінчується переговорами. Якщо ми хочемо зупинити противника, просто знизити градус, тимчасово розслабитися — для того, щоб наші майбутні покоління вирішували ці питання надалі, то можна укласти якийсь ганебний мир. Але він означатиме, що за 10, 20, 30 навіть 50 років буде продовження. 

Питання в тому, що, на превеликий жаль, війна не виконала націєтворчу функцію. 

Сьогодні суспільство не приймає співучасті у війні. Я не говорю про те, що всі мають воювати, хоча, можливо, рано чи пізно всім доведеться — і чоловікам, і жінкам. Людям не подобається вилазити із зони комфорту, в тому числі з ментальної зони комфорту. 

— Місяць тому набув чинності закон про посилення мобілізації. Ви вже бачите результат?

— Чесно, не бачу. Я бачу кол-центри, які працюють, які розводять на гроші європейців. Бачу правоохоронні органи, які їх кришують. Бачу народних депутатів, які їх кришують. 

Мобілізація пенсіонерів — там да. Людей до 57 років, але багато хто з них виглядає вже на 70. Це не вихід із ситуації.

— У непублічних розмовах часто звучить теза, що західні партнери готові нам давати зброю, але потрібно ухвалювати непопулярні рішення щодо мобілізації з 21 року.

— Це в Європі деякі люди в 70 виглядають живчиками. У нас деякі в 45 виглядають на 70. Людина після 45—50 років розсипається в Україні. Чоловіки розсипаються. Тим паче, якщо ми говоримо про категорію чоловіків, які за 10 тисяч доларів не можуть собі купити білий білет.

І уявіть, його мобілізують, присилають на фронт і кажуть: “Іди воюй”. Якщо його в окоп посадити, то він ще буде сидіти. Не втече через те, що буде тікати — розсиплеться. Але уявіть, такій людині скажуть штурмувати. Що вона буде робити?

— А який середній вік у вашому батальйоні?

— 33 роки. Це ми говоримо про усіх, включно з тими, хто виконує тилові функції. Якщо ми говоримо про середній вік піхотинця, штурмовика — то це до 30 років.

— Третя штурмова відома своїм агресивним, активним рекрутингом. Це допомагає залучати молодих?

— А ми ж тільки так і залучаємо. Буває, що люди отримують повістки, а потім приходять до рекрут-центрів Третьої штурмової і говорять: “Я не знав, сумнівався, але я отримав повістку — давайте я вже краще до вас піду”. І таких беремо, якщо бачимо, що людина мотивована і готова воювати. 

У нас немає такого, що нам присилають когось із мобілізованих. Я зараз ходжу по тюрмах, я ж не просто кажу: “Дайте мені 100 людей, я їх заберу і відправлю в бій”. Ні — я з кожним із них проводжу співбесіди. Дивлюся, наскільки людина зможе бути інтегрована в колектив.

“Я приїжджаю в тюрму, виступаю перед бажаючими і відчуваю себе Пригожиним”

— Процес мобілізації ув'язнених викликає дуже багато суперечностей у суспільстві, зокрема й у військовому середовищі. 

Хтось каже, що це справді можуть бути ефективні, круті штурмовики. Хтось — що дисципліна може погіршитися через те, що, наприклад, може відбутися самовільне залишення частини (СЗЧ) або правопорушення. 

Як ви ставитеся до цього?

— Будуть СЗЧ, 100% будуть. Наприклад, в Азербайджані відбувалося щось подібне з ув'язненими. Там випустили усіх охочих, дали їм по автомату, по 3—4 магазини, і сказали через три дні прибути в певну точку. 80% прибуло, 20% пішли в СЗЧ. І тут так само буде. 

Наскільки б ретельно я не намагався спілкуватися з людьми, я розумію, що буде відсоток нещирих. Хто просто хоче вийти з в'язниці таким чином і втекти. Це правда. 

Але в нашому відсталому пострадянському суспільстві є дуже велика частина людей у в'язницях, які не мали би там сидіти. І є дуже велика частина людей у цивільному житті, які мали б сидіти у в'язниці. 

— Можете трохи розповісти про те, як відбувається цей процес?

— Я приїжджаю в тюрму, виступаю перед бажаючими. Відчуваю себе Пригожиним.

— І як ви їх мотивуєте? Так само?

— Так. Слова трошки інші, але, по суті, десь так воно і виглядає.

— Переглядали відео Пригожина?

— Так. Якщо людина талановита, але ворог — вона ж не стає менш талановитою. 

І потім із кожним бажаючим я проводжу особисту співбесіду. Дізнаюся про його стан здоров'я, за що він сидить. Дізнаюся про його мотивацію воювати. І потім на підставі цих всіх факторів я даю йому можливість заповнити анкету.

— Про що вони з вами говорять? Чого вони бояться, в чому їхня мотивація йти воювати?

— Дуже бояться потрапити в штрафбат. Там же далеко не дурні люди сидять. Крім того, є категорія тих, хто бажає йти воювати, але зараз не висовуються: вони будуть дивитися, що буде з першими. Дуже бояться, що для них будуть створювати спеціальні підрозділи, в яких їх просто будуть стирати. 

У нас концепція зовсім інша. Ми так само проходили історію з мобілізованими. У нас на початку формування бригади була певна частина мобілізованих. Нам треба було їх взяти для того, щоб була кількість у бригаді, достатня для ведення бойових дій. Ми дуже спішили, тому погодилися на певну частину мобілізованих. 

Було дуже велике опасіння, що це ж не добровольці. Але ці люди показали себе в деяких випадках навіть набагато краще. Тому що вони зрозуміли, що потрапляють у середовище, де їх цінують, де їх люблять. Вони потрапляють у сім'ю. Сім'я їх приймає, і вони намагаються довести, що вони достойні бути частиною сім'ї. 

Я впевнений, що та сама історія буде з ув'язненими. Якщо ми візьмемо по 1—2 людини на відділення, по 5—6 людей на взвод, інтегруємо їх, покажемо, що ви — на рівні з усіма, але не підведіть нас, я впевнений, що більшість із них не підведуть.

— Вони проходять таку саму підготовку, як і всі інші?

— Так, все те саме.

Вони матимуть у нас ті самі права, окрім права на відпустку. Тому що, по суті, командир має здійснювати над ними нагляд. Але, знову-таки, я впевнений, що частина цих людей зможе дорости до командних посад.

— Нещодавно міністр юстиції Денис Малюська заявив, що зараз почнеться процес мобілізації ув'язнених. Буквально за тиждень виходить новина, що ув'язнені вже мобілізувалися і взяли в полон росіянина. Тобто це означає, що нормальний навчальний процес вони не проходили.

— Я теж про це щось таке чув. Припускаю, що це може бути російське ІПСО, оскільки незрозуміло, яка бригада, де взяли, хто взяв…

— Ви розумієте потенціал того, скільки може дати українській армії мобілізація ув'язнених?

— Дуже мало. В РФ перед історією з “Вагнером” і “Штормом Z” сиділо 700 тисяч. У нас сидить 30 тисяч. З тих 700 тисяч вони спочатку набирали всіх охочих, а потім зрозуміли, що можуть набирати усіх просто. А яка різниця, кого, якщо все одно буде стерто? 

У нас, по-перше, є обмеження по статтях, і це правильно. По-друге, є обмеження по стану здоров'я, і це правильно. І по-третє, ми не всіх беремо, хоча є деякі бригади, які не перебирають. Я не знаю, що вони будуть робити, але в нас така концепція. 

Але я щиро впевнений, що історія з ув'язненими має показати, що ми не такі, як росіяни. 

Дуже сподіваюся, що подібне буде ухвалено і по СІЗО, тому що в слідчих ізоляторах дуже багато людей сидить, а деякі сидять роками. 

Ще з початку повномасштабки була 116 стаття, яка дозволяла за поданням прокуратури брати бригадам людей. Але прокуратура не хоче цим займатися. По-перше, вона бере на себе відповідальність. По-друге, а справи, а показники? Ми живемо у суспільстві, де показники набагато важливіші за результат у цілому.

— Скільки вже вдалося мобілізувати?

— Не можу говорити. Але скажу про проблему, яка є. Проблема є в тому, що нас не внесли в першочерговий список. Я нікого не звинувачую, я щиро сподіваюся, що це просто бюрократична помилка. 

Скажемо так, анкет саме до нас у бригаду під тисячу десь є. 

— Ви вже зауважили, що цього недостатньо. Де нам шукати мобілізаційний ресурс?

— В офісах. Але тут все-таки держава має переглянути своє ставлення до себе, до своїх громадян, поміняти повністю підходи. Ну і мають відбутися зміни, які, як причинно-наслідковий зв'язок, можуть спричинити ментальні зміни. І тоді не треба буде шукати мобілізаційний ресурс — він сам по собі буде знайдений. 

Якщо цього не станеться, якщо ніякі висновки не будуть зроблені, роботу над помилками не проведуть, ми програємо цю війну.

— Зараз ми програємо цю війну?

— Так, зараз ми програємо цю війну. Це очевидно. Ми втрачаємо території, ми втрачаємо найкращих людей. 

Багато хто говорить: все нормально, зараз ми мирний договір укладемо з Росією, буде статус-кво, і розсосеться. Основне питання: навіщо це РФ?

“В Авдіївці інтенсивність боїв була найвищою за всю історію війни”

— Хочу поговорити про те, як воюють росіяни і з чим ви зараз маєте справу. 

Я постійно чую, що зараз знищувати піхоту стало дуже просто через кількість FPV, через тисячі КАБів, виробництво яких налагодили росіяни. Чи є якийсь захист від цього?

— Що стосується FPV, то і правда, вони поставили це просто на державні рейки. Але я щиро впевнений, що система радіоелектронної боротьби рано чи пізно повністю переможе FPV, і ми повернемося до класичної війни. 

Коли це станеться? Не знаю, але завжди на будь-яку дію є протидія. Хоча, бачите, ми навіть з “Орланами” і “Залами” досі не навчилися боротися. 

Функція КАБу трошки інша — вона має залякати й обрізати тили. Росіяни в основному КАБом працюють не по передньому краю, тому що розброс КАБу досить відчутний — можна і по своїх влучити. 

Вони працюють по тилах, вони намагаються обрізати дороги, вони працюють по тилових містах, які розташовані на відстані 20—30 кілометрів. Це “устрашающая” функція, вона грає свою роль, але я би не сказав, що критично. 

Я не вважаю, що КАБ — це критична зброя. Критична зброя росіян це їхня артилерія і піхота. Кількістю артилерії і піхоти вони критично давлять на нас. КАБ — це допоміжний засіб.

— Ви воювали на Запорізькому напрямку, брали участь у Київській кампанії, битві за Бахмут, за Авдіївку. Де було найважче?

— Другому штурмовому батальйону випала непроста честь, але це якраз той батальйон, який стояв по вулиці Шестакова. 

— В Авдіївці?

— Так. І стримував противника протягом 10 днів. І ми розуміли, що якщо ми посипемося, то півтора-двотисячне угруповання українських військ опиниться в повному оточенні. І це була найважча операція. 

Здається, таких операцій у Збройних сил України не було, тому що тоді моєму батальйону довелося робити маневр із відступом. Чому він найскладніший? Тому що будь-який маневр із відступом завжди передбачає не відступ, а втечу підрозділу. Це будь-який військовий, який знає військову науку, вам підтвердить. 

Нам довелося дочекатися повного виходу українських військ з Авдіївки, і тільки після цього мій батальйон виходив звідти. Ми були відрізані від бригади, що знаходилася в цей момент на Коксохімі і так само там тримала оборону (і так само їм було дуже важко). 

Тоді проти нас наступало сім бригад противника, і інтенсивність боїв була найвищою за всю історію війни. 

Було дуже важко, було дуже морально важко. Але нам є чим пишатися. Ми цю історію докрутили до кінця з мінімальними втратами. І жодного пораненого ми не залишили в Авдіївці.

— Що все ж таки було причиною — я не хочу вимовляти слово “трагедія”, але те, що сталося в Авдіївці, близьке до цього слова?

— Трагедія якраз не сталася, тому що вона могла статися.

— Якби ви залишили місто…

— Ми ходили по вістрю ножа. Тому що коли дорога вже була за противником, коли противник почав іти по посадках і відсікати єдину дорогу, яка залишалася, це могла бути справді трагедія. Причиною було те, що противник зосередив свій напрямок удару там. 

Я не хочу критикувати військове керівництво, я не компетентний цього робити, але одна бригада, навіть така хороша, як наша, не може воювати проти семи. З тими засобами, які на той момент застосовував противник, ну ніяк не може. 

— Дуже часто в розмовах із військовими чуєш, що іноді не потрібно тримати одне чи інше село до останнього солдата.

— До останнього солдата не потрібно тримати. Питання ж не в цьому. Дивіться, я пам'ятаю, що подібні маніпуляції були навколо Бахмута. Але як ви вважаєте: те, що відбувалося в Бахмуті, було головним наслідком утримання українською стороною Бахмута?

— Складно відповісти. Західні аналітики вважають, що через це був неможливий, зокрема, український контрнаступ тією мірою, в якій ми всі його очікували. Хоча я вважаю, що це не зовсім так.

— Український контрнаступ не був можливий через те, що зброя, яку треба було дати (я не кажу про нашу бригаду), була дана незрозуміло кому. Через це був неможливий український контрнаступ. 

А причиною утримання Бахмута було повне знищення ПВК “Вагнер”.

— Нещодавно якраз опублікували дослідження про те, що кожен третій російський ув'язнений, якого мобілізували, загинув у тій м'ясорубці.

— І ми могли відходити до Костянтинівки, до Покровська, до Павлограда, до Дніпра просто через те, що не треба утримувати кожне село до останнього українського солдата. 

І не треба, я з вами погоджуюся. Але дуже часто з приводу цих питань відбуваються дуже серйозні маніпуляції. 

Є командування, яке для всіх під*раси. Є солдат, у якого є своя правда. Знаєте, де правда? Вона десь посередині завжди. 

Я як командир батальйону, який знаходиться десь посередині якраз, розумію, що одні бачать по-одному, інші бачать по-іншому. Моя задача зробити так, щоб і задача була виконана, і особовий склад був збережений. 

І при цьому я щиро впевнений, що в ситуації з Бахмутом не можна було інакше. В ситуації з Авдіївкою сталося правильно, але є але.

“В найближчий місяць я не бачу для Харкова загрози, а в найближчі пів року — бачу”

— Ви розумієте, що росіяни хочуть на Харківщині? Тому що думки розділяються. Створити сіру зону, захопити Харків... А ви кажете, що вони хочуть у принципі захопити всю лівобережну Україну.

— Дивіться, по тих розвідданих, які в нас були, ми розуміємо, що вони хочуть створити 20-кілометрову зону для унеможливлення наступу українських підрозділів на Білгородщину і на інші сусідні області. Але це не означає, що вони не пішли би далі. 

Тут питання ще в тому, що є термін такий, як розвиток успіху. 

Під час Бахмутської наступальної операції мені ставили задачі на взяття взводного опорного пункту, а виходило так, що ми під вечір брали ротний опорний пункт. Як так получилося? 

Два відділення заскочили на взводний опорний пункт. Противник побачив це і почав тікати. В даній ситуації що я міг зробити? Я міг почекати, підтягнути додаткові сили. У мене було ще два відділення. В результаті три відділення взяли весь ротний опорний пункт. 

Я до чого веду? Так само можна було б очікувати, що противник просунеться на 20 кілометрів і не піде далі. Але противник, якщо не відчує спротиву, дійде до Дніпра і далі. 

Тому будь-який план — це план-мінімум.

— Зараз загроза для Харкова існує?

— Є, звісно. 

— В найближчій перспективі?

— В найближчій перспективі не бачу.

— Найближча перспектива — це скільки?

— Це найближчий місяць. У найближчий місяць для міста Харків я не бачу загрози, а в найближчі пів року — бачу.

— І наостанок. Прогнози — це абсолютно невдячна річ, але хотілося б почути вашу думку: що нас чекає попереду?

— Ми завжди для того, щоб сподіватися на щось хороше, сподіваємося не на себе, а на західних партнерів чи на Бога, чи ще на когось…

— …на диво…

— На диво, так. Але в даному випадку, я скажу: дай Бог, щоб були якісь чорні лебеді, які пролетять і все-таки матимуть силу для якихось змін. 

Оті тенденції, які існують сьогодні, нам нічого хорошого не передвіщають. Тенденції можуть змінюватися, але на сьогоднішній день вони негативні. 

Проте я думаю, що у нас ще є запал для боротьби, і є багато людей, які готові боротися. 

І просто так ворогу ми Україну не віддамо. 

Але, знову-таки, хотілося б звернутися до всіх хохлів, щоб прокидалися і ставали українцями.

Севгіль МУСАЄВА