Українців у майбутньому можуть позбавити пенсій?

 Українці в майбутньому можуть залишитися без пенсійних виплат. Така новина, майже “ворожа ІПСО”, пролетіла днями вітчизняними медіа. Чи залежать пенсії від кількості працюючих та чи дійсно держава не зможе виплачувати пенсії в майбутньому, а також про майже згаяний історичний шанс поєднати дві ключові “реформи століття”, розберемося.

Випадкові фрази чи прогрів суспільної думки?

Приводом для “паніки” стали заяви першої заступниці міністра соціальної політики Дарії Марчак, які вона зробила в ефірі телеканалу “Еспресо”. Зокрема, Марчак заявила: “…українська нація старіє. Зараз 18% населення у віці 65+ років, а співвідношення працюючих і пенсіонерів становить один до одного… Тобто вже зараз один працюючий утримує одного пенсіонера”.

Це не перша така заява вищих урядовців країни. Ще до повномасштабної війни міністр фінансів Сергій Марченко казав в одному із своїх інтерв’ю: “Якщо у вас немає накопичень у НПФ (накопичувальний пенсійний фонд. — О.К.), розраховувати на пенсію взагалі не варто… Мені, сорокарічному, на пенсію розраховувати в нинішніх умовах не слід. Тоді два варіанти — або я сам шукаю можливості та відкладаю через НПФ, або створюються умови для таких накопичень для всіх громадян”.

Нібито все логічно і закономірно, але диявол, як відомо, криється у дрібницях.

Розпочнемо з того, що низька народжуваність не є демографічною проблемою номер один для України. Не менш небезпечним є стрімке скорочення тривалості життя.

Під час війни середня тривалість життя чоловіків скоротилась з 65 до 57 років, а жінок — з 75 до 70. Як бачимо, військові втрати впливають на цей показник, але не є головним чинником, бо тривалість життя стрімко скоротилась і для жінок, що не так, як чоловіки, залучені до служби в ЗСУ.

Крім того, Україна стрімко втрачає не тільки платників єдиного соціального внеску на утримання солідарної пенсійної системи (ЄСВ), а й самих пенсіонерів.

Так, на початок 2024 року в Україні налічувалося 10,52 мільйона пенсіонерів, а 2012-го їх було 13,8 мільйона. Напередодні повномасштабної війни цей показник скоротився до 10,9 мільйона осіб. За два роки війни кількість пенсіонерів зменшилася на 325 тисяч, а за два роки пандемії (2020—2021) — на 494 тисячі. Дивні процеси відбувались і 2024 року: за січень—березень кількість пенсіонерів скоротилась одразу на 362 тисячі — до 10,15 мільйона.

Тобто скорочення за квартал перевищило аналогічний показник за два останні роки. Ключова причина — це врахування скорочення кількості пенсіонерів унаслідок окупації нових територій. Але деяким чином впливає і фактор підвищеної смертності: певна частина чоловіків у нас до пенсії не доживає, але на чисельність пенсіонерів впливає здебільшого зниження тривалості життя жінок.

Загалом, якщо аналізувати останні десять років, чисельність пенсіонерів скоротилася на 3,65 мільйона, або на 27%.

Чисельність населення в Україні становить зараз приблизно 27 мільйонів осіб. Якщо війна завершиться 2025 року, сальдо біженців погіршиться ще на 1—1,5 мільйона осіб, а кількість пенсіонерів дорівнюватиме трохи менше 10 мільйонів. Загальна чисельність населення досягне 25 мільйонів. З них 9—10 мільйонів будуть пенсіонери, до 5 мільйонів — неповнолітні і десь до 10 мільйонів — економічно активне населення, в структурі якого слід буде врахувати до 3 мільйонів безробітних, інвалідів і пільговиків. На двох платників податків у середньому припадатимуть одна дитина, один пільговик і два пенсіонери.

Тому пенсійна система країни дійсно потребує реформування, от тільки якого?

Хліб, хліб із маслом, бутерброд

Теоретично є три рівні пенсійної системи:

1. солідарна або соціальна. Умовний шмат хлібу, який гарантує держава;

2. накопичувальна обов'язкова — шар масла на кусень хліба;

3. накопичувальна добровільна — це вже нарізка ковбаси чи червона ікра на масло і хліб (хто скільки зможе накопичити).

В Україні існують перший і третій рівні, другого немає. Тобто зараз ніхто не заважає українцям накопичувати на пенсію, аби тільки були гроші.

Запровадження обов'язкового рівня накопичувальної пенсійної системи — це давня мрія чиновників, головна мета при цьому — отримати доступ до розподілення додаткових 2%, які сплачуватиме роботодавець на обов'язкове пенсійне накопичення своїх найманих працівників.

Це до існуючої ставки ЄСВ у 22%, яка і так є завеликою для реалій нинішньої України та призводить до формування тіньового сектору економіки і тіньового ринку праці. А її хочуть ще збільшити. Правда, є варіант вилучити ці 2% з існуючої ставки ЄСВ, але ж це посилить існуючий дефіцит Пенсійного фонду (більш як 180 млрд грн на рік) і збільшить цільовий бюджетний трансферт на його покриття. Нагадаю, зараз дефіцит бюджету перебуває на рівні 20% ВВП.

Тобто на кону стоїть до двох мільярдів доларів на рік в еквіваленті в майбутніх накопичувальних пенсійних фондах. Більшість вкладень планують розмістити в державні цінні папери. Очевидно, що значна частина цих накопичень буде витрачена на комісію спеціальних компаній з управління активами пенсійних фондів і з’їдена інфляцією та девальвацією гривні.

Ми є країною “перманентних криз”, і пенсійна система має опиратися на щось стале, незмінне, майже патріархальне.

Базова модель без базових налаштувань

Зараз розглядається така базова модель третього рівня пенсійної системи в Україні (див. інфографіку).

Накопичувальний фонд приймає внески вкладників. Адміністративний офіс здійснює облік та аудит операцій. Персоніфікований облік учасників системи веде ПФУ. Компанії з управління активами (КУА) здійснюють безпосереднє інвестування коштів вкладників згідно із затвердженою обліковою політикою, а банки-зберігачі відповідають за збереження активів КУА у грошах і цінних паперах.

Справжня синекура в цій схемі — у Ради накопичувального фонду, яка обирає приватні КУА і банки-зберігачі для операцій із коштами вкладників. Класична точка розподілення фінансової ренти в моделі рентної корупційної економіки.

Якщо взяти ставку дисконтування хоча б у розмірі 10% строком на 15 років, то можна порахувати, яку частину коштів учасників системи буде з’їдено інфляцією та девальвацією гривні. Для цього треба взяти місячну зарплату, вирахувати з неї внесок до пенсійного фонду у розмірі 2 чи 4% (такі варіанти розглядаються) і поділити на 1,1 у 15-му ступені. Наприклад, зарплата 15 тис. грн, 2% — 300 грн, на рік — 3600 грн. За 15 років у нинішніх цінах річна сума накопичень перетвориться на 1390 грн. Звісно, що КУА також має щось заробити на цих активах, вона зніме і свою комісію. Крім того, дисконт у 10% у наших умовах виглядає занадто оптимістично.

Загалом у наших умовах гроші за 15 років втрачають більш як 60% своєї вартості, якщо брати мінімальну ставку дисконту у 10%. Звісно, цю суму можна відіграти на вкладеннях в ОВДП чи депозити банків, але до чого тут КУА та обов’язкове накопичення, адже це можна успішно робити самостійно?

Накопичувальну пенсійну систему доцільно запроваджувати, коли економіка обросла жиром і здатна платити зайві 2% на фонд оплати праці. Для цього необхідно перейти з формату країни, що розвивається, у стадію сталого розвитку із низькою інфляцією та міцною національною валютою (у горизонті понад 20 років), а це явно не про нас зараз.

Узагалі пенсійні накопичення — це так звані довгі гроші. Вони потребують не просто тиші, а стабільності у довгостроковій перспективі. Таких проєктів ніхто не реалізує під час війни.

Важливе запитання: куди вкладати ці кошти? Недоцільно дозволити інвестувати їх у західні акції та облігації класу А. Бо це фактично відплив капіталу за кордон, інвестиція в чужі економіки. Така політика передбачає наявність величезного надлишку валюти і профіцит платіжного балансу, як у Норвегії. У нас зовсім інша ситуація — дефіцит капіталу та велика економіка, яка потребує припливу, а не відпливу капіталу.

Та найбільша проблема у нас — це системне крадівництво на всіх рівнях. Все чуже у нас безжально крадуть. Згадайте трасти, банкопади, будівельні афери. Тому завжди стоятиме проблема надійних довгострокових активів.

Державні облігації — це ризик дефолту та стимулювання непродуктивних державних видатків “на дороги” за рахунок боргів. Приватні облігації — це загроза схемних продуктів і потенційно можливі втрати коштів клієнтів. Тому треба спершу мінімізувати ризик корупції, вийти на рівень невідворотності правосуддя.

Крім того, старт накопичувальної пенсійної системи передбачає наявність у країні широкого сегмента населення молодше за 35 років. Тільки в цьому віці можна щось накопичити.

Та вихід є

Однак в Україні є актив, який може забезпечити накопичувальні пенсії. Це землі сільськогосподарського призначення. Земля — взагалі унікальний актив для отримання пенсійної ренти, тим більше що цей актив хоча б частково захищений від інфляції та девальвації, не псується і його неможливо вкрасти та вивезти з країни.

Модель накопичення в рамках національних земельних пенсійних фондів така:

• накопичувальні пенсійні фонди залучають кошти вкладників і вкладають їх у земельні активи, які передаються в довгострокову оренду фермерам;

• пенсії виплачуються за рахунок земельної орендної плати та операцій із землею;

• якщо людина хоче вийти з пенсійного фонду, її актив у вигляді землі продається за ринковою ціною, а гроші повертаються вкладнику.

Реальний робочий банк земель сільськогосподарського призначення в Україні можна оцінити приблизно у 25 млн га. За середньої ціни на землю у розмірі 1000 дол. за гектар вартість цього активу становить 25 млрд дол.

Приблизно 15 млн га перебувають у користуванні великих аграрних компаній.

У рамках реформи можна дозволити малим і середнім фермерам самостійно формувати земельні паї.

При цьому великі масиви землі використовуються виключно у форматі оренди, й ексклюзивне право на купівлю цих земель у власників отримують українські накопичувальні земельні фонди. Ринок такої землі можна оцінити у 15—20 млрд дол. у нинішніх цінах і в 60—80 млрд дол. у перспективі капіталізації ринку землі в часовому горизонті 10—15 років (це якраз той мінімальний строк, який необхідний у накопичувальній системі для нагромадження необхідної суми пенсійних виплат вкладникам).

Тобто капіталізація внеску громадянина України віком до 35 років у накопичувальній пенсійній системі за рахунок земельних фондів зросте мінімум у чотири рази на час виходу його на пенсію.

Учасниками таких фондів мають бути виключно громадяни України, які отримують в Україні офіційну заробітну плату і з неї платять внески до накопичувальних земельних фондів.

Накопичувальний земельний фонд отримує право або здавати землю в оренду, в тому числі великим аграрним компаніям, або продавати її дрібними паями малим і середнім фермерам у форматі земельної іпотеки строком на 20—30 років.

Таким чином, земельні пенсійні фонди стають гарантами збереження фермерського аграрного укладу в країні без різких трансформацій у бік великого землекористування.

Тобто джерело доходу накопичувального земельного фонду — орендна плата, ринкове зростання ціни на землю та відсотки за іпотечними договорами.

Україна мала унікальний історичний шанс 2019 року поєднати дві найважливіші реформи: земельну та пенсійну, надавши ексклюзивне право на купівлю великих ділянок землі виключно українським накопичувальним пенсійним фондам.

Чому Україна згаяла тоді цей унікальний шанс? Українська земля в рамках “реформи Милованова” мала наділами по 200 тис. га (потім ліміт зменшили) продаватися великому транснаціональному капіталу, а не українським пенсіонерам. Українські пенсіонери нехай купують акції західних компаній, а не свою землю. Байдуже, що фінансові бульбашки на фондових ринках періодично обнуляються, іноді разом із накопичувальними пенсійними фондами, що ставалося не раз у тих же США.

За Конституцією України (стаття 14): “Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави”. Крім того, згідно із статтею 46: “Громадяни мають право на соціальний захист…. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”.

Як поєднати ці пункти? Тільки шляхом поєднання двох системних реформ — пенсійної та земельної, які сформують базові стимули розвитку: жити, працювати та заробляти на гідну старість, вкладаючи кошти в свою землю. Звучить майже як національна ідея.

Олексій КУЩ, економіст, фінансовий аналітик