Танго втрьох

Цікаві метаморфози відбулися у відносинах України та НАТО. Не дивлячись на заяви найвищого керівництва держави щодо позаблоковості, на ділі — Україна продовжує співпрацю із НАТО.

Більше того, на думку багатьох експертів, відносини із Альянсом дещо покращилися з часу приходу команди Віктора Януковича до влади.

І не дивно. В європейській пресі вже котрий тиждень лунає теза на кшталт — Україна нібито показово йде на зближення у співпраці з НАТО, відчувши розчарування від спроб “зближення” із Росією.

Дехто бачить у цьому звичайну закономірність, інші — хитрий задум українського керівництва — спровокувати Москву таки піти на зустріч y питанні знижки ціни на газ.

Та навряд чи влада “виношує” такі хитромудрі замисли на рахунок Білокам'яної.

Питання співпраці з НАТО лежить і в геополітичній площині, і в економічній рівнозначно. Відтак можна зробити два висновки: по-перше, співпраця із НАТО вигідна Україні економічно.

По-друге, деклароване президентом зближення із Євросоюзом (договір про Зону вільної торгівлі), вочевидь, не передбачає холодних відносин із Північноатлантичним блоком. Адже основна кількість держав, що входять до безпекового Альянсу — інтегровані також і в Європейський Союз.

Геополітичні маневри влади

За останній рік питання вступу України до НАТО втратило гостроту і в політичних колах, і в суспільстві. Вочевидь, це пов’язано і з тим, що, як правило, це питання активно дискутується політиками напередодні виборів. Зараз питання вступу/невступу України до НАТО не на часі.

Та й риторика правлячих сил змінилася. Якщо раніше деякі “спікери” Партії регіонів готові були порвати на собі не одну сорочку (можливо, і вишивану), доводячи неприпустимість самої думки про те, що країна може коли-небудь потрапити до Альянсу, то зараз риторика змінилась.

Раніше, до обрання президентом Віктора Януковича, найпоміркованіша думка в лавах регіоналів стосовно НАТО — це проведення референдуму із цього питання.

Віднині все частіше лунають тези — позаблоковість, нейтралітет. Очевидно, така принципова невизначеність — це спроба позиціонувати себе сильним гравцем. Однак — не в ситуації України.

На думку експертів із питань безпеки, нейтральний статус країни — задоволення недешеве. Не кожна держава зможе собі це дозволити, а Україна — і поготів.

Німецький політолог Андреас Умланд вважає, що Україна занадто слабка в економічному, військовому і політичному аспектах, щоб довгостроково існувати як нейтральна держава, що знаходиться в геополітичній буферній зоні між Заходом і Росією.

“Країна повинна буде раніше чи пізніше вибрати для себе той чи інший економіко-політичний блок. Київ не зможе тривалий час продовжувати багатовекторну політику, хоча ЄС до недавнього часу змушував Україна наслідувати саме цей спосіб дії”, — вважає експерт.

Однак, у найвищого керівництва НАТО вже зараз немає ілюзій щодо співпраці з Україною. Як сказано в одній із офіційних заяв керівництва Альянсу: “Відповідно до політики, що провадить чинний уряд президента Віктора Януковича, Україна на даний час не прагне до членства в Альянсі, хоча це й мало впливатиме на подальшу її співпрацю з НАТО”.

Тобто, як із боку НАТО, так із боку керівництва української держави, чітко заявлено — ніякої інтеграції, тільки співпраця. Більш того, у вищезгаданій заяві апелюють до українського народу та його обранців, які і повинні визначати розвиток взаємовідносин із Альянсом.

Дійсно, якщо в програмі президента та Партії регіонів чітко вказано, що Україна має залишатися позаблоковою державою, а соціологічні дослідження фіксують зниження рівня прихильності громадян до інтеграції в Північноатлантичний Альянс, то, за логікою, це і є позиція значної кількості українців в цьому питанні.

Адже Янукович став президентом, а Партія регіонів складає кістяк більшості в парламенті. Чи потрібні якісь ілюзії?

24 лютого цього року Віктор Янукович на спільній прес-конференції з генеральним секретарем НАТО Андерсом Фог Расмуссеном заявив, що Україні та НАТО підтвердили готовність до продовження партнерських відносин.

А вже у квітні, напередодні візиту до США, президент підписав низку указів про ліквідацію міжвідомчих та експертних комісій, національних і координаційних рад, робочих груп із питань інтеграції до Альянсу.

Зокрема, глава держави ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО, а також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

Далі — більше. 21 червня 2011 у Страсбурзі Янукович заявив, що Україна не буде учасником будівництва нової системи ПРО. Хоча зауважив: якщо Європа та Росія знайдуть спільну мову в цьому питанні, то і Україні може долучитися до цього процесу.

В цьому ж контексті наприкінці 2010 року міністр закордонних справ Костянтин Грищенко заявляв, що Україна буде готова взяти участь у створенні європейської ПРО, якщо США і РФ між собою домовляться.

Грищенко нагадав, що у України є два об'єкти, які можуть використовуватися для потреб ПРО, успадкованих від колишнього СРСР, — один в Севастополі та інший в Мукачеві.

В свою чергу 28 червня прем’єр Азаров заявив, що співробітництво України з НАТО ніяким чином не пов’язано із “похолоданням” відносин з Росією.

“Це наше право використовувати різні форми співпраці. У тому числі, і з таким альянсом, яким є НАТО. Не секрет, що наша військова техніка застаріла, і тому співпраця з такою просунутою у військовому плані організацією підтягне наші збройні сили.

Ми також проводимо спільні навчання з Росією, Білорусією. У нас немає ніяких ідеологічних забобонів. Ми співпрацювали з НАТО, і будемо співпрацювати, не дивлячись на свій позаблоковий статус”, — заявив Азаров.

Це в якісь мірі схоже на дзеркальну відповідь Москві на її співпрацю із НАТО. Адже відомо, що вже після подій серпня 2008 року, генсек Альянсу заявив, що співпраця із Росією значно пожвавішала. Мовляв, у Росії і НАТО існує спільна зацікавленість у стабільності в Афганістані, у співпраці в боротьбі з піратством і наркотрафіком.

До того ж Росія і НАТО можуть створити спільний центр для відстеження загрози балістичних ракет. Більш того, в Альянсі раді співпраці із РФ та всіляко намагатимуться підтримувати її.

Вже 5 липня під час міжпарламентської асамблеї “Україна — НАТО” спікер Литвин та віце-спікер Томенко заявили, що Україна залишається надійним партнером НАТО, а стосунки між ними — значно потеплішали останнім часом.

За словами спікера, Україні вкрай важливо остаточно позбутися циклічності зміни зовнішнього курсу. А Томенко заявив: “Після певного охолодження відносин з НАТО і після надмірного потепління відносин з Російською Федерацією в даний час відбувається природне поліпшення відносин України з НАТО”.

То невже стратегія України стане більш прагматичною? “Нічого особистого — тільки власний інтерес”? Чи все-таки заяви влади — це подальша невизначеність — з ким же нарешті бути?

Чи зможе Україна сидіти на такому “шпагаті” — питання риторичне. Однак найдоцільнішим в цій ситуації було б зайнятися власними збройними силами — привести їх до ладу, а не донищувати все те, що ще збереглося.

Чи буде що реформувати в українській армії?

У своїх президентських передвиборчих програмах і Юлія Тимошенко, і Віктор Янукович обманювали українців в питанні строків реформування українських Збройних сил.

Ставши президентом, команда біло-блакитних зрозуміла (хоча це було очевидно), що перейти на контрактну основу служби в українській армії до 2011 року — неможливо.

Строки переписали, однак заявлені 2014-2015 роки при нинішній ситуації в ЗСУ видаються також фантастичними.

Проблема, як завжди, у грошах. В цьогорічному бюджеті фінансування ЗСУ закладено на рівні 13 мільярдів 584 мільйонів гривень. Це дійсно більше ніж у 2009-2010 роках. Втім, навіть за такого фінансування про будь-яке реформування можна забути.

Розподіл коштів на ЗСУ також не дає приводів для оптимізму. Наприклад, найбільші видатки — а це майже 9 мільярдів гривень — передбачені на утримання особового складу українського війська. Тоді як на реформування та розвиток виділено лише 168,5 мільйонів, тобто трохи більше 21 мільйона доларів.

А на закупівлю і модернізацію озброєння та військової техніки вітчизняного виробництва дали аж (!) 270 мільйонів, це приблизно 33, 7 мільйонів доларів.

Для порівняння: військовий бюджет США в 2009 становив 515,44 мільярдів доларів, не рахуючи витрат на бойові дії в Іраку і Афганістані (вони склали більше 145 мільярдів доларів).

Отже питання вступу до НАТО для України не на часі. Втім очевидно, що потрібно просто негайно реформувати не тільки саму систему функціонування Збройних сил, але й озброєння.

І мова не йде про стандарти НАТО, це занадто дорого. Єдиний вихід — забезпечити українську армію вітчизняним озброєнням.

До слова, більшість країн-учасниць НАТО (окрім чотирьох) мають професійну армію на контрактній основі. Нарешті 1 липня цього року відмінили загальнообов'язковий призив і в одній з найрозвинутіших країн-учасниць Альянсу — Німеччині.

Реформу провели у рекордний строк — за 1 рік. Віднині в Бундесвері служитимуть 15 тисяч контрактників. Тільки на рекламну кампанію для підняття престижу служби в армії уряд витратить майже шість мільйонів євро.

 

Натомість у 2011 до лав Збройних сил України планується призвати 26 тисяч 100 осіб. На проведення весняної призовної кампанії з держбюджету виділять 1 мільйон 683,5 тисячі гривень (приблизно 170 тисяч євро).

В європейських експертних колах вже не раз підіймалося питання недосконалості структур НАТО. Окрім цього, партію першої скрипки у цьому військовому оркестрі завжди грали США. Питання про європейську колективну безпеку та про участь України в цьому новому, поки що міфічному, утворенні час від часу говорили й вітчизняні політики.

Однак очевидно, що з таким низьким рівнем фінансування та функціонування Збройних сил Україна, як незалежна держава, ніколи не знайде місце в жодному безпековому альянсі.

Олександр РАДЧУК