Центренерго — приватизація, яка не відбулася

Ці компанії навряд чи можна віднести до європейських, які приводять в Україну західні стандарти бізнесу та західні гроші. Та і взагалі велике питання, звідки у таких, ще вчора нікому не відомих інвесторів, по 6 млрд грн. Зрештою у грудні Уряд відмінив приватизацію.

Як же сталося, що приватизація, яка була записана ще у меморандумі з МВФ ще у 2015 році, заради якої проводилося стільки конференцій, заради якої за $3 млн був найнятий радник Ernst&Young — закінчилася так безрадісно?

На мою думку, причиною цього було декілька факторів:

1. Чесно зароблені гроші не можуть конкурувати із вкраденими. Стартова ціна була достатньо висока і вже вона відсікала багато потенційних учасників. Залишалися ті, кому не шкода таку суму.

2. Українське регуляторне середовище: міненерго, регулятори, суди, податкова (заявляла восени про претензіїї до ЦЕ), залізниця, воєнний стан — все це квиток на українське мінне поле.

Уряд та регулятори декілька разів приймали рішення на користь ДТЕК за рахунок інших учасників ринку (пріоритет платежів). А якщо таке буде повторюватися? А якщо Міненерго таки реалізує свій лоббістський проект “пріоритет вугілля”, щоб усі купували вугілля у ДТЕК (дорого)?

У співвідношенні risk/return існуючі в Україні ризики є надто високими.

3. Мабуть, основне — МОНОПОЛІЗАЦІЯ ринку сировини для Центренерго. Де новому інвестору брати вугілля для Центренерго? В Україні 85% вугілля контролює ДТЕК, ще 10% державні шахти.

Ці 2 субєкти, які контролюються 95% ринку змовилися і продають вугілля не нижче, як по $100 за тону. Є ще шахта ТОВ “Краснолиманська”, яка звісно, у такому разі продає по приблизно тій же ціні.

Для порівняння вугілля у Роттердамі коштує $70, а у ПАР —  $65.

Звичайно, що можна вугілля і імпортувати, але, по-перше, це здорожчує вартість, і ти точно будеш програвати цінову конкуренцію тим вертикально-інтегрованим групам, які монополізували ринок в Україні.

А по-друге, вже є рішення Ради оптового ринку та Міненерго (ще не завтерджено урядом), що виробляти е/е мають ті, хто купує вугулля в Україні.

Я восени минулого прогнозував, що ніхто із західних інвесторів на цю і таку приватизацію не прийде. Тому рекомендував виставляти Центренерго разом із ДП “шахта Краснолиманська” (теж є у переліку на приватизацію) — це би зменшило ризик дефіциту сировини. Бо інакше на такому монополізованому ринку суттєва перевага виникає у того, хто має своє вугілля в Україні.

Так і сталося — претендентом на покупку, який вніс грошову заставу, став пан Кропачев, який контролює шахту ТОВ “Краснолиманська”.

Ціна 6 млрд грн не відлякала, адже українські реформи дають можливості швидко виростати новим успішним українським бізнесменам.

Обгортка була гарна — конференції, радники, робочі групи, жодних обмежувальних умов. Тільки сама обгортка не працює, коли інвестори голосують своїми сотнями мільйонів доларів.

На мою думку, саме фактор монополізації ринку вугілля є ключовим у цій історії. Але визнання цього факту порушувало комфортний світ українського політика/чиновника, адже тоді із монополією треба щось робити.

Ось і вирішили “звузити картинку”, не побачити цього нюасну — і отримали абсолютно логічний результат.

Дії та рішення іноземних інвесторів у цій ситуації були абсолютно раціональні та прагматичні.

Нагадаю колись, восени 2014 року, коли тарифи були не “Роттердам+”, а “Роттердам мінус”, в України приїжджали топ-менеджери компанії Gas de France (Engie), які висловлювали реальний інтерес до приватизації Центренерго.

А так майже вся приватизація пост-майданного періоду звелася до продажу Ахметову блок-пакетів акцій 5 крупних енергетичних компаній. Тут реформи знайшли адресата, який їх оцінив.

 Андрій ГЕРУС, голова Асоціації захисту прав споживачів електроенергії та комунальних послуг