ЄС та Путін домовилися про перетворення України в “буферну зону”

Свідчення цього — те, що обговорення питання подальшої долі держави цілком офіційно відбувається через голову Києва. Звісно, треба зважати, що це насамперед двостороння зустріч, і участь у ній інших делегацій просто не передбачено.

Проте, пролунав дуже чіткий сигнал: заява єврочиновників, що в контексті подій в Україні запущено “двосторонні консультації технічного рівня”. Голова Ради ЄС Герман Ван Ромпей спробував дотриматися пристойності та зазначив, що докладно українську проблему не обговорювали, і йшлося про ширший контекст стосунків Євросоюзу та Росії. Проте він зробив дуже характерну обмовку — цілком за Фройдом: “Ми не обговорювали недавніх революцій, навіть еволюцій в Україні”.

В свою чергу, голова Єврокомісії Хосе Мануель Баррозу зазначив, що, попри “технічну природу”, нові консультації матимуть політичне значення.

Баррозу не збрехав: фактично Москві надано право голосу в обговоренні питань подальшого співробітництва ЄС як з Україною (про що говорив ще в листопаді Микола Азаров), так і з країнами Східного партнерства в цілому. Таким чином, учора було закріплено буферну зону між Європою та Росією. І це цілком укладається у тренд імітування біполярного світу, про який ми вже писали.

Просування ЄС на Схід можна вважати офіційно припиненим. В цьому контексті доволі цинічно виглядає те, що російська сторона знов порушила питання зони вільної торгівлі між ЄС та ЄврАзЕС. Згідно з цією логікою, якби європейські товари (в Брюселі Путін казав про машини) потрапляли до РФ через Україну — це загроза російській економіці. А якщо вони потраплятимуть в Росію поза українським коридором — то такої загрози, вочевидь, не існуватиме?

Отже, йдеться про відверте намагання позбавити “братську” державу навіть натяку на конкурентні переваги.

Чи розуміють це у Брюселі? Очевидно. Проте мрійливі міркування Баррозу про єдиний простір “від Лісабону до Владивостоку”, що пролунали під час підсумкової прес-конференції, є ознакою того, що Європа тяжіє до замирення — достоту як у вересні 1938-го. До речі, ані Баррозу, ані ван Ромпей ніяк не відреагували на заяву Путіна щодо неприпустимості втручання ЄС в українські справи й відвідин Євромайдану єврочиновниками.

Зрештою, вони так само пропустили повз вуха репліки щодо расистських та антисемітських настроїв протестувальників. Поза увагою лишились також нові, хоч і завуальовані, погрози на адресу Києва. Адже не викликає жодних сумнівів, що “неможливість гарантувати” зниження ціни на газ у разі перемоги опозиції є саме погрозою — особливо поруч із нагадуванням про $2,7 млрд. газового боргу Києва.

Втім, є й набагато серйозніша погроза. Причому адресована не лише Україні, але й самому Євросоюзу. Йдеться про сумнозвісний 15-міліардний кредит. Обіцянку Путіна, що кредитну лінію для України буде відкрито незалежно від того, яким буде уряд, у нас помилково інтерпретують як фактичну згоду Кремля на усунення Януковича. Насправді це далеко не так.

Привертає увагу роз’яснення віце-прем’єра Ігоря Шувалова, яке пролунало на тому ж саміті: “Если украинское правительство, каким бы оно ни стало после своего формирования, объявит о другой повестке, о других приоритетах, тогда для нас это будет, наверное, поводом для того, чтобы пересмотреть договоренности”.

А тепер питання: чи існує бодай у теорії імовірність того, що наступний коаліційний уряд буде повністю дотримуватись усіх укладених за Азарова угод?

Таким чином, беручи до уваги вищесказане, маємо досить прозорий натяк: ви (європейці), звісно, можете як завгодно переформатовувати владу в Києві, проте Україна не є кредитоспроможною (причому саме це слово пролунало з вуст Путіна), і Москва лишає за собою право обвалити її економіку. До речі, ніщо не заважає РФ направити гроші, що звільняться на подальшу дестабілізацію ситуації у країні.

З огляду на це, Європа опиняється перед вибором. Або негайно під непевні гарантії та на сумнівних умовах повернення знайти кошти для підтримки Києва (що вкрай малоймовірно), Або змиритись із провідною роллю Кремля в українських справах. Або опинитись перед загрозою отримати на своїх східних кордонах сценарій, ззовні подібний до югославського.

І можливо, саме тому в повітрі знову витає дух Мюнхена.

Тетяна ВОРОНЮК