Повернути втрачене: українська ідентичність Сходу

У межах спецпроєкту “Території культури”, створеного в партнерстві з компанією “Перша приватна броварня”, публікуємо найважливіші ідеї обговорення. 

Чому саме Донбас?

Чому Донеччину та Луганщину ми розглядаємо сьогодні як території, де Росія змогла насаджувати паростки сепаратизму? Чому цього не робили ані з двомовною свого часу Київщиною, ані із Сумщиною та Чернігівщиною, які також межують з державою-агресором? 

“Якщо говорити про тяглість російського впливу, то на Чернігівщині та в Сумській області він сягає набагато довшого історичного періоду, ніж на Донбасі. Донбас був не заселеним росіянами краєм досить довго, а Чернігів ще до початку XVI сторіччя був у складі Московської держави, потім ненадовго перейшов до Речі Посполитої та знову повернувся під владу Росії”, — пояснює Олексій Мустафін. Тобто поширення проросійських наративів не можна пояснити історичною тривалістю. 

Максим Віхров розповідає: “Ще до 2014 року ми мали справу з кризовою ідентичністю — така специфіка старопромислових регіонів, тому що вони виникають навколо певного виробничого комплексу. Оці заводи, шахти… Коли епоха вугілля й сталі там закінчується, починається криза, деіндустріалізація і так далі. Але через те, що все життя, весь життєвий уклад на цих теренах зав'язаний на промисловість, то коли з цією промисловістю щось трапляється, маємо не тільки соціально-економічні наслідки, але й екзистенційні.

Донбас, який почав кризувати, — насправді це почалося за радянських часів; а коли почалася деіндустріалізація, занепад, то він розгубився. Де його місце в цьому світі? Хто ми такі? Як нам жити?

Потім ми всі чудово пам'ятаємо все, що відбувалося в часи незалежності, коли місцеві проросійські еліти маніпулювали цим невдоволенням, цією розгубленістю, вносили сум'яття. І, зокрема, загравали із сепаратизмом. Сепаратизм на Донбасі виник як кабінетні ігри місцевих чиновників і політиків ще в 1990-ті роки. А потім сталася окупація”.

Олексій Мустафін: “Узагалі Росія, як і будь-яка такого роду сила й ідеологія, має фізичні властивості газу. Газ займає весь простір, який йому дозволяють займати. Те саме стосується й імперських наративів. Мені здається, що те, як зазвичай пояснюють особливості Донбасу, пов'язане з тим, як свого часу освоювали цю територію, індустріалізували в часи Російської імперії, потім повторно за радянських часів. Безумовно значну роль зіграли демографічні процеси, викликані Голодомором — тобто заміщення населення”. 

Крім того, історик вважає, що феномен Донбасу, з яким ми стикалися протягом незалежної України, був створений штучно. Це була інструменталізація в інтересах певного політично-промислового угруповання. На Донбасі намагалися створити таке собі гетто з особливими “людьми Донбасу”.

“Люди Донбасу” як шкідливий російський наратив

“На мою думку, ця концепція людей Донбасу, Донбасу як певної окремої спільноти, насправді радянський конструкт. Тому що в радянські часи Донбас був стратегічно важливим промисловим регіоном. І він посідав важливе ідеологічне місце. Стахановський рух, усі ці передовики, “дайош странє угля” — уся ця історія дуже добре відома. І саме вона створила культурний шар, на якому могло вирости уявлення про себе, що ми особливі люди. Крім того, Донбас користувався економічними привілеями. 

І зрозуміло, що ці люди, які на Донбасі мали привілейоване становище — економічне, ідеологічне, вони дуже тяжко переживали його втрату, і дуже було легко сконструювати певний ресентимент. Тобто відчуття того, що зі мною щось погане сталося, значить, хтось у цьому винуватий”, — розповідає Віхров.

Чи справді мовне питання відіграло важливу роль?

На прикладі Алчевська й Бахмута Мустафін розповідає про великі україномовні міста Сходу. До 1930-х років і навіть після в них зберігався український культурний профіль. Імовірно, через індустріалізацію місцеве населення тривалий час узагалі не задумувалося над мовою як ідентифікацією — це просто була мова, яку використовували в побуті.

“З іншого боку, ми можемо порівняти ситуацію, яка була у ХІХ сторіччі. У ХІХ сторіччі з великих міст взагалі, здається, тільки Полтава була україномовна, принаймні в підросійській частині України. Було російськомовне населення, було польськомовне населення, були великі єврейські громади, які теж спілкувалися зазвичай або їдишем, або російською. Але російська скрізь була специфічною. Як приклад можу навести, що коли Шевченко приїздив до Києва, то його вважали знавцем російської мови. Місцеві не могли так вільно розмовляти російською мовою, як Шевченко. Але нам досить подивитися на щоденники поета, щоб зрозуміти, яка це була російська мова. Тобто це досить умовно. Люди довгий час взагалі не задумуються над тим, якою мовою вони розмовляють, який у них профіль, так би мовити, культурний”, — коментує Мустафін. 

На його думку, масштабна русифікація Донбасу почалася лише наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років: “Згадаймо, що відбувалося під час Другої світової війни — навіть газети окупанти видавали українською мовою. Не тому, що вони так любили українську мову, а тому, що розуміли — це мова спілкування цих людей. Тому, знову-таки, не треба надто закидувати, що деукраїнізація відбувалася мало не за Російської імперії чи у 1930-ті. Це досить пізній процес. Просто люди схильні до того, щоб перекидати власний досвід на більш ранні епохи”. 

Віхров додає: “Можна почитати спогади Олекси Тихого, дисидента (на жаль, недостатньо відомого, як на мене), який у 1950-х учителював на Донеччині. Він описував зсередини, як ця русифікація відбувалася. Тому що примітивне було життя: з одного боку — важка праця людей, а з іншого боку — усі жили “по-совєтски”. І це також накладало відбиток. А щодо села — у селах дійсно краще збереглося мовне середовище”.

До того ж, як згадують учасники дискусії, у 1990-х роках був поширений феномен, коли люди розмовляли і в побуті, і в публічних виступах російською, але ідентифікували себе як українські патріоти. Попри те, що минуло 30 років і відбулися суттєві зміни в освіті, які сприяли українізації простору, це досі не означає, що люди, які ідентифікують себе з Україною, категорично не можуть використовувати в побуті російську. 

Майбутнє: переосмислення простору й культурна інтеграція 

Максим Віхров зазначає, що майбутня культурна інтеграція після повернення окупованих територій може залежати від двох факторів. Перший пов’язаний з економічним станом, а також з фізичним рівнем (не)безпеки: “Отой старопромисловий регіон, який там існував, з шахтами, заводами, про який ми говорили в позитивних чи негативних конотаціях, — його історія завершилася. Цей сюжет закінчився. Другого сезону вже не буде. Тому що, по-перше, є руйнування. Але це найменша проблема. Річ у тому, що протягом ХІХ і ХХ століть Донбас розбудовували як стратегічно важливий промисловий регіон для двох імперій, скажімо так, Російської та Радянської. Весь цей час, якщо подивитись історичну географію, терени Донеччини й Луганщини були досить глибоким тилом цих держав. А зараз ці землі є фронтиром незалежної України. І ми розуміємо, що коли вийдемо на кордони 1991 року, Росія нікуди не щезне.

Поки там буде оцей російський, імперський чи постімперський субстрат, ми будемо жити в ситуації загрози. У таких умовах мені складно уявити, щоби хтось створював, розбудовував якийсь потужний осередок”.

Другим критичним фактором журналіст називає необхідність діалогу й інклюзивності культурних процесів: “Ми повинні знайти людей, українських людей, які хочуть створити українську ідентичність Сходу, і вступити в діалог і співпрацю. Місцеві жителі не повинні бути об'єктами. У культурі так це не працює. Вони мають стати співтворцями цієї ідентичності. І ось тоді, коли ми з ними поговоримо, коли ми будемо з ними працювати, власне тоді, маємо надію, щось зміниться.

Ми не можемо створити українську ідентичність Сходу, сидячи просто в Києві й не маючи жодного уявлення про цей регіон. Наприклад, північна частина Луганщини — це не Донбас, а Слобожанщина, і тамтешні люди ніколи мешканцям Донбасу себе не вважали, не вважають і не будуть вважати — отакі прості й нібито очевидні факти часом викликають подив. Але ж якщо ми хочемо працювати з цими людьми, повинні розуміти їх. 

І розуміти, знову-таки, не в сенсі приймати, прощати злочини й колабораціонізм — це окрема історія, тут все очевидно. Має бути справедливість і покарання за злочини. Я маю на увазі, що ми повинні розуміти їх у сенсі когнітивних процесів. Повинні сприймати реальність, а не ті уявлення, стереотипи, які є в нашій свідомості”.

Ідентичність українського Сходу в європейській парадигмі

“Концепція європейського культурного розвитку означає, що всі беруть участь у процесі. Це інклюзивність. Ця інклюзивність є вже певною мірою шляхом, дорогою, ключем до європейськості”, — каже Мустафін. 

Віхров пояснює стигматизацію регіону європейськими партнерами та самими українцями з інших куточків держави: “Тут я бачу два питання. Перше — це усвідомлення європейськості цих теренів українською аудиторією. Друге — це вже про західних партнерів. Для української аудиторії це дуже просто. Я зараз зміг би коротко розповісти про європейське коріння індустріалізації Донбасу. Згадати, що засновником Луганська вважають шотландця Карла Гаскойна, а засновником Донецька — валлійця Джона Юза.

Але річ у тім, що ця історія важлива тільки в межах загального знання про цей регіон. І також це важливо для того, щоб усвідомлювати, що Радянський Союз не приніс індустрію на ці землі. Насправді сталінська індустріалізація — це була спроба повторити те, що робили, умовно кажучи, той самий Юз чи Густав Гартман. Тільки в химерний, збочений більшовицький спосіб. 

Але якщо ми говоримо про те, що ці землі є українськими — а вони ж дійсно є ними, — то, значить, вони європейські. Тому що Україна завжди була частиною європейського цивілізаційного обширу.

Щодо західних партнерів: підвищена увага — це добре; а буде вона з плюсом чи з мінусом — це залежатиме від того, що там конкретно буде… Ми цього не знаємо абсолютно і не можемо передбачити. Якщо не вправлятися в якбитології, то що ми зараз можемо артикулювати? Що це наші землі. Ми від них не можемо відмовитись і не відмовляємось, а якщо ми їх реінтегруємо, то й у ваших інтересах брати участь у реконструкції цих земель. 

А вже що там будуть думати якісь окремі люди, то це залежить ще й від нас: наскільки ми їм розкажемо про це, наскільки ми зможемо презентувати. Наскільки ми зможемо бути компетентними й переконливими, аби про ці землі знали щось більше, ніж що на них лежить стигма окупації. І, зокрема, про ці землі треба вчитися говорити й нам між собою, тому що деякі люди не уявляють, що там є, крім заводів, шахт, колабораціонізму та сепаратизму. Тому це робота, тут величезний простір для діяльності”.

Анастасія НЕРОЗНАК, Журналістка