Петро Порошенко: повернення блудного сина, який нікуди не ходив

Він завжди був і залишається органічною складовою пострадянсько-олігархічної системи.

Інтрига щодо можливого призначення Петра Порошенка міністром економіки тривала майже місяць. З входженням Петра Олексійовича до Кабміну владний конгломерат отримує у своє розпорядження значні фінансово-організаційні та медійні активи. За версією Forbes, статки цього олігарха “другого ешелону” оцінюють більш як у $1,1 млрд, він має добре відпрацьовані електоральні зони у Вінницькій області, на його підприємствах трудяться тисячі людей — потенційних виборців у регіонах, що не вирізняються особливою симпатією до нинішньої влади. Підконтрольний Порошенку “5 канал” від часів Помаранчевої революції здобув популярність серед значної частини українського суспільства, яка скептично оцінювала лояльні до влади ЗМІ. Рекрутування Порошенка знімає питання про примусову купівлю частки його медійних активів представниками “Сім’ї” (таку можливість уже давно обговорюють у політикумі). Вочевидь, працевлаштовуючи Порошенка, влада розраховує створити видимість (перед Європою і виборцями) нової урядової команди ліберальних реформаторів, які мають багатий бізнес-досвід (Тігіпко, Хорошковський, Арбузов).

Особиста репутація Петра Порошенка не обтяжена негативом ані в Україні, ані поза її межами — принаймні звинувачення покійного Олександра Зінченка на його адресу, датовані 2005 роком, для багатьох уже призабулися. У європейських колах, які розгублено шукають можливих адекватних, по-західному мислячих особистостей серед вітчизняного істеблішменту, до Порошенка ставляться прихильно, як до людини з якою можна мати справу і на яку можна покладати надії щодо змін в Україні та виведення з глухого кута її відносин із самим ЄС. Цьому посприяла іміджева активність Петра Олексійовича, який вирішив піти шляхом Віктора Пінчука і з допомогою свого благодійного фонду один за одним організовує “круглі столи” й конференції, що мали б пов’язувати євроінтеграційну тематику із його ім’ям. Одначе зміст таких форумів зазвичай далекий як від найгостріших проблем України, так і від її можливої європейської трансформації. Не приділяючи уваги дражливим для влади моментам або ж питанням самої суті олігархічно-монополістичної системи в Україні, Порошенко та його фонд зосереджуються фактично на популярних серед єврофункціонерів темах, які зазвичай гарантують імідж ліберального політика, що розмовляє однією мовою з європейцями.

З “Есдеківської” шинелі

Попри перше враження (збалансування влади “конструктивними представниками” колись ворожого табору), насправді ситуація з Порошенком більше скидається на повернення “блудного сина” у природне для нього середовище. Йдеться про типового представника пострадянської еліти, політичний світогляд якої сформувався в епоху Кучми, а перехід окремих її представників у опозицію на початку 2000-х років став лише результатом неможливості реалізувати власні амбіції в тогочасному владному таборі.

Політичну кар’єру цукерковий магнат розпочав під час парламентської виборчої кампанії 1997—1998 років. На перегони він ішов одночасно і як №11 СДПУ(о), і як мажоритарник в окрузі №12 на Вінниччині. Це був час, коли партію, очолювану Василем Онопенком, уже приватизувала “київська сімка” на чолі з Віктором Медведчуком та братами Суркісами. Подейкують, що саме її політтехнологи і ввели до широкого вжитку в Україні “каруселі”, підкуп виборця, “чорні” інформаційні кампанії. Це абсолютно не заважало Порошенку близько двох років представляти її в парламенті ІІІ скликання й навіть входити до її політбюро. Саме він під час гуманітарної операції Північноатлантичного альянсу в Югославії 26 березня 1999 року зачитував від імені фракції СДПУ(о) заяву, у якій засуджував “агрессивные действия НАТО по отношению к Югославии” (у парламенті того скликання майже половину своїх виступів Порошенко виголосив саме російською).

Нереалізовані амбіції

Початок 2000-х став часом політичної структуризації регіональних еліт, які висловлювали невдоволення тим, що їхні інтереси ігнорував президент Кучма. Петро Порошенко починає реалізацію власного політичного проекту: 29 лютого 2000-го у ВРУ було сформовано депутатську групу “Солідарність” (пізніше — фракцію), а в середині того ж таки року він створює Партію солідарності України. Водночас бере участь у переговорному процесі, результатом якого в листопаді 2000-го стає поява нової політичної сили, яка дістала назву Партія регіонального відродження “Трудова солідарність України”. Проте очолити її Порошенкові не вдалося (хоча, за твердженням поінформованих осіб із його оточення, в ході переговорного процесу це йому нібито обіцяли).

За кілька місяців партія зі складною абревіатурою ПРВТСУ змінила назву на Партію регіонів України, а її головою став тогочасний керівник Державної податкової адміністрації Микола Азаров, Порошенко відтак мав задовольнитися посадою його заступника. Проте в тандемі з Азаровим працювати Петрові Олексійовичу, судячи з усього, було цілком комфортно. У них склалися добрі особисті стосунки: саме цією дружбою пояснюють той факт, що Азаров стояв із помаранчевим шарфиком на Майдані, а нещодавно прем’єр-міністр видав порцію компліментів Петрові Олексійовичу, відзначивши, що з ним було б цілком комфортно працювати в уряді.

Але проблема Порошенка зразка 2001 року була в тому, що ані Азаров, ані Семиноженко (який прийшов на зміну Азарову в ПР) реально на той час уже нічого не вирішували в Партії регіонів. Рішення приймали абсолютно інші люди, і Петро Олексійович швидко зрозумів, що на рівних із ними він грати не зможе, відтак уже навесні 2001 року виступає проти своїх колишніх соратників із ПР. 26 квітня 2001 року, коли ВРУ відправила у відставку уряд Ющенка, лише один депутат із “Солідарності” голосував за це рішення, а у травні Порошенко реанімує власний проект “Солідарність”. Такі його дії були продиктовані не ідеологічними, а вочевидь суто технологічними мотивами. Порошенкова належність до провладних сил знайшла свій вияв у заяві “Солідарності” щодо оцінки виконання урядової програми: “Солідарність” виступає за збереження зразкового трикутника партнерства: “…президент, Верховна Рада на чолі з головою Верховної Ради і прем’єр-міністр… Прем’єр-міністр Ющенко має чітко задекларувати свою підтримку стратегічного курсу реформ президента і політично відмежуватися від радикальної опозиції, знайти засоби зняти з себе образ лідера опозиції”.

У потягу на ймення “Ющенко”

Далі в Порошенка був помаранчевий період, закономірним результатом якого стало те, що найбільш “буйні” представники опозиції зразка 2001—2004 років Юлія Тимошенко і Юрій Луценко — у в’язниці, а Петро Порошенко — кандидат на посаду в уряді свого колишнього керівника в нині правлячій партії, сформованому в березні 2010-го в сумнівний із погляду конституційності спосіб — масового перекуповування “тушок”. Мабуть, тому що насправді ані перебіжчики, ані Петро Олексійович ніколи не були носіями помаранчевих цінностей ні в частині “українськості”, ні в питанні демократії та європейської моделі розвитку країни, оскільки всі вони є продуктом і органічною складовою олігархічної системи, яка несумісна з цими поняттями. Порошенко не має (навіть на рівні декларацій) ані стратегічного бачення розвитку країни на якісно іншій основі, ані бажання цього робити, адже та система зробила його успішним. Але ж за збереження монополістично-олігархічної системи жодної євроінтеграції, чи принаймні внутрішніх перетворень за європейськими лекалами, відбутися не може. Можливим є хіба що копіювання зовнішніх ознак Європи. Втім, це більш чи менш успішно вдавалося українським можновладцям і раніше, не змінюючи суті.

Показовими є орієнтації пана Порошенка в знакових для несформованої української ідентичності питаннях. Зокрема, вельми характерною бачиться його належність до середовища світської когорти прихильників УПЦ Московського патріархату. Він не лише неодноразово надавав їй фінансову допомогу, за яку навіть був “удостоєний похвали” відомого своєю українофобською позицією єпископа Вишгородського й настоятеля Києво-Печерської лаври Павла — “ведь и Владимир Литвин, и Петр Симоненко, и Александр Мороз, и Виктор Медведчук, и Петр Порошенко, и многие другие известные парламентарии не только декларируют, но и помогают нашей Церкви”. У червні 2009 року Петро Порошенко був висвячений у Свято-Іонинському монастирі УПЦ МП на диякона. Він також фінансово підтримував Міжнародну громадську організацію “Козацтво Запорозьке” (окремі ЗМІ навіть називають його “генералом” цього “козацтва”), яке відзначається особливою сервільністю щодо Московського патріархату й намагалося забезпечувати охорону під час візитів російського патріарха Кірілла (Ґундяєва). А “гетьман” фінансованого Порошенком “лицарства” свого часу вручив “орден” Козацької слави ІІІ ступеня скандально відомому Олесеві Бузині.

Свою готовність підлаштовуватися під переможця Петро Олексійович особливо яскраво продемонстрував і в межах трикутника Порошенко — Ющенко — Тимошенко: від головного антагоніста Юлії Володимирівни (у 2005 році) він еволюціонував до “компромісної фігури” між президентом Ющенком та прем’єром Тимошенко як міністр закордонних справ (восени 2009 року), а після її відставки в березні 2010-го був готовий продовжувати працювати на тій самій посаді в сформованому в сумнівний спосіб уряді Азарова.

За час своєї 12-річної активної політичної кар’єри Порошенко спромігся повзаємодіяти з абсолютно різними політичними силами, часто антагоністичними між собою, що є класичною ознакою представника сформованої в пострадянській Україні “партії влади”, якій не принципово, яку ідеологію сповідувати, головне бути у владі.

Ознакою деструктивної лівизни було б заперечувати право одного з найбагатших людей України претендувати на роль реформатора. Втім, якщо маєш намір реформувати постколоніальну країну, в якій громадяни позбавлені економічної свободи, а право приватної власності існує лише на папері, варто говорити про реальне подолання монополій, кардинальне відокремлення бізнесу від політики і (о, жах!) про консолідацію ідентичності української політичної нації на основі її мови та історії. Петру Олексійовичу ці теми неприємні.

Та наше суспільство вже, схоже, виробило антитіла на “реформаторів”, і навряд чи тепер пройде 2004 рік, коли під гаслами української та європейської альтернативи підтримку здобули люди типової малоросійсько-радянської закваски. Що ж до європейських друзів Києва, то їм варто поспівчувати. Бачачи катастрофічний брак притомних персоналій у вітчизняному політикумі, вони готові хапатися за кожного, хто виявляє амбіції і засвоїв потрібну “європейську” лексику. Але просування імітаторів реформ лише ускладнить ситуацію в державі. Друзі України мають бути свідомі цього.

Андрій СКУМІН