“Партія сказала: нада ...” Як русифікують українські школи

Після підписання мовного закону вже кільканадцять адміністративно-територіальних одиниць різного рівня визнали російську регіональною. З початком навчального року стартував процес апробації освітніх положень новоприйнятого документа. Тиждень вирішив ознайомитися з тим, як це відбувається в житті. Польове дослідження засвідчило, що “тріумф” єдиної регіональної зазвичай передбачає не так можливість реалізувати велике й незадоволене в минулому бажання місцевих жителів перевести своїх дітей на навчання недержавними мовами, як фактичний адміністративний примус у радянських традиціях до поповнення класів із російською мовою викладання. Себ­­то насправді закон або нічого не змінив у реальному житті людей із південно-східних регіонів, або став поштовхом до чергової хвилі примусової русифікації.

Єдина недержавна

У деяких містах “здобута” Партією регіонів можливість перевести дітей на іншу мову навчання викликає хіба що закономірне запитання: з російської на російську чи що? Адже ситуація там особливо не змінювалась іще від радянських часів. Ровесник незалежності нашої держави Дмитро з Маріуполя пішов до школи в 1996 році: “Тоді вона була єдина українська в півмільйонному місті. Всі вчителі спілкувалися російською… Але уроки, контрольні, навіть відповіді біля дошки були українською”. За коротким словом “навіть” — історії безлічі загальноосвітніх навчальних закладів на Сході та Півдні, де українська мова навчання досі існує здебільшого на папері. Не змінює цього ані час, ані влада. “Нас навчали за українськими підручниками, і ми мали “про всяк випадок” знати українську термінологію, — згадує хар­­ків’ян­­ка Даша. — Але більшість педагогів викладали свої предмети російською. Української вони здебільшого просто не знали чи знали погано…”

Попри заяви Табачника і К° про те, що в регіонах компактного проживання нацмешин не вистачає підручників їхніми мовами, а натомість державною — лежать на полицях, насправді ситуація часто виявляється діаметрально протилежною. “В моїй школі завжди були проблеми з книжками українською. Я хочу навчатися нею, але як це робити?! Підручники є, але тільки російськомовні, тож доводиться постійно перекладати матеріал і записувати в зошит, учителі просто не знають української, — констатує сьогоднішня донецька школяр­­ка, якій нібито читають уроки державною мовою. — Влада вихваляється тим, що змогла втілити в життя мовний законопроект... Та що там утілювати? Всі підручники в нашому місті завжди були російською. Ще трохи — і українська забудеться в моєму регіоні зовсім. А я взагалі боюся, що наш єдиний на всю школу україномовний клас можуть розпустити…”

Така доля і справді мало не спіткала 10-й клас державної школи “Гармонія”. Він єдиний україномовний у Ленінському районі Донецька, тож подітись дітям було б нікуди, хіба що до СШ в інших територіально-адміністративних одиницях міс­­та. Причина неприйнятності існування класу була проста. “С целью формирования школьной сети на 2012—2013 у. г., согласно рекомендациям районного отдела образования, напоминаем Вам, что наполняемость учащихся в 10-х классах должна быть не менее 25 человек. В случае ненабирания такого количества учащихся к 25.08.2012 классы не будуть открываться”, — цитують ЗМІ надісланий за два тижні до початку навчального року лист головного управління освіти Ленінського району Донецька до шкільного керівництва.

Як відомо, згідно з новітніми законами, для формування російського класу в український школі достатньо 15 осіб. А ось для існування українського, за версією керівника відділу освіти району, недостатньо було й більшої кількості. Можливо, через прикуту завдяки ЗМІ увагу всієї країни до цієї історії школярам таки дали шанс продовжити навчання. “17 человек в классе, все на месте”, — роздратовано констатувала директриса шко­­ли в розмові з Тижнем.

Учити суржик

В областях, які сьогодні “вибороли” регіональну мову, можливість здобувати освіту російською була завжди, адже діяло чимало шкіл саме з нею. У цьому можна пересвідчитись, навіть просто гортаючи сотні сторінок дискусій про вибір школи. “Російська чи українська?!” — не перший рік розмірковують бать­­ки на кожному популярному форумі південних та східних міст нашої держави, обираючи між найближчими до домівки навчальними закладами. Єдина переміна сьогодення — можливість створити російський клас і в будь-якій нібито традиційно українській школі…

Лише одиниці серед батьків бачаться неадекватними, розмірковуючи про те, що “русский даже в Европе уже почти как английский”, на відміну від “непотрібної” української. З такими завжди жваво сперечаються. “У меня ребенок русскоговорящий и русскодумающий. Но […] прек­­расный преподаватель украинского языка и сильная школа в общем. И параллельно изучаем русский — так же, как и украинский. Думаю, что, наоборот, будет знать на один язык больше. Язык той страны, в которой живет. Мы живем в Украине. И этим все сказано. Можно переехать жить в Англию и не учить английский, общаться исключительно в своем маленьком мирке украинской или русской диас­­поры. Но я хочу дать ребенку более обширные способности”, — переконує українофобів мати з Півдня, яка вже обрала для своєї дитини українську.

Чимало з тих, хто вагається, побоюються: чи не почне дитина, що зростає в російськомовній родині й водночас відвідує україномовну школу, розмовляти суржиком? Проблему вбачають насамперед не в нездатності малюків вивчати й розрізняти кілька мов одночасно. Негаразди — в іншій, уже згаданій площині: деякі вчителі “українських” шкіл своєї мови досі не вивчили. Саме вони, на думку батьків, можуть стати причиною лінгвістичної пекельної суміші в голові дочки чи сина. “У нас усюди нині викладають суржиком, — констатують харківські батьки. — Дуже рідко вчитель розмовляє чистою українською”.

До того ж після української школи випускникам часто доводиться зіштовхуватися з де-факто російським викладання у вишах. “В одесских вузах лекции читаются на русском толь­­ко по одной простой причине: преподаватели не знают украинского”, — розповідає колиш­­ня студентка Південноукраїнського національного педагогічного університету імені Костянтина Ушинського.

“Часто викладають російською з ремаркою: “Якщо зайде завкафедри, продовжимо українською”, — засвідчує в розмові з Тижнем студентка філологічного факультету Одеського національного університету іме­­ні Іллі Мечникова Ганна. — Тобто розуміють, що повинні читати лекції державною, але не роблять цього. Їхня мова інколи звучить смішно — ми навіть їм підказуємо. А то й самі питають: “Ну, как это слово?..” Ще гостріше, ніж у випадку з викладачами вищих навчальних закладів проблема незнання мови постає в середовищі вчителів, особливо негуманітарних предметів (математики, біології то­­що) в середній школі.

Фактор учителя

Саме особа педагога, класного керівника, часто стає чинником № 1 у виборі школи та класу батьками першачків. “Ми записались до російського класу, — розповідає харківська матуся Аліна. — Але не через мову — через учителя, класного керівника”. “Интересует только качество обучения в конкретной школе и учитель. Если будет хороший украинский класс, то в украинский. А если русский, то в русский”, — розмірковує інша мама-харків’янка.

“Спасатєлі язика” можуть (і планують) скористатись і з цього. Наприклад, в Одесі місцеве управління освіти дістало від Комісії з реалізації в місті програми збереження російської мови доручення обрати у школах кандидатури педагогів, які наступного року “отримають” відповідні класи. “Предложено на такую ответственную роль подбирать опытных и известных в школе учителей, чтобы стимулировать родителей идти к этому учителю, — розповідає на найпопулярнішому одеському форумі член комісії, який постійно доповідає про її діяльність і закликає батьків повідом­­ляти про “саботаж” міських шкіл, які не відкривають цих класів. — На вопрос “А хиба Одэса цэ нэ Украина?” я отвечаю: “Одесса — это Новороссия”.

Контрреволюція

“Саботаж” (за радянським визначенням, “контрреволюційний” злочин, що полягає у свідомому невиконанні своїх обов’язків із метою ослаблення влади уряду) насправді виявляється нестачею охочих відправити своїх дітей у російські кла­­си. Так, у Чорноморській Пальмірі купа звинувачень прихильників “язика” сиплеться на школу № 53, де російських класів відкривати нібито не забажали. Як розповідають на місці, все просто: під час попередньо­­го формування перших класів 60 батьків із 68 обрали для своїх дітей українську мову навчання, п’ять — російську, три родини не визначились.

Істерику одеські ЗМІ зчинили і з приводу начебто відмови створити російський клас у школі села Олександрівка тієї самої області. Обурюючись із цього приводу, видання Думс­­кая.net (що належить Олексієві Гончаренку з Партії регіонів) наводить “документи”. Переко­­на­­ти читача в несправедливості мають аж дві заяви батьків, датовані 1 та 4 вересня. “Прошу зачислить моего ребенка до 1-го клас­­су с русской мовою навчан­­ня”, — дослівний текст однієї з них. За словами директора шко­­ли, загалом таких прохань було п’ять.

У багатьох інших загальноосвітніх закладах Одещини “визначатись” тат і мам просто змушували. Серед них — школа № 121, у якій вони мали вибрати мову першокласників, керуючись місцевою Програмою захисту російської мови.

“Себто, нібито за власним бажанням, батьки пишуть заяви у російськомовні класи, — розповів Тижню представник одеської ВО “Свобода”, якій на порушення своїх прав нерідко скаржаться тутешні українці. — Стоячи над головою в батьків, вчителі повторюють: “Мало детей в укрАинском классе, не наберется полный, потому пишите в русский”.

Таких шкіл чимало, зауважують свободівці. Іноді, коли російськомовні класи в українських школах не набирали потрібної кількості, тих, хто приводив дітей і хотів навчати їх українською, там відмовляли — нібито місць немає. Але натомість пропонували записати малюка в російський клас, аби потім перевести його до українського. Згодом в одній із таких шкіл 1 вересня на лінійку вийшли російський клас із 35 школярами і український — із 15. “Через місяць буде два російські, по 25 діток”, — упевнені у “Свободі”.

Інформацію щодо примусу поширюють не тільки націоналісти. “У багатьох навчальних закладах батьків на зборах змушують писати заяви про перехід на російську мову навчання”, — ще в серпні характеризував ситуацію директор Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти Ігор Лікарчук. Були й випадки, коли за можливість навчатися державною мовою вимагали хабар.

“Обурені батьки кинули 500 баксів на стіл директрисі відразу, — розповідає одесит Артем. — Вона злякалась, грошей не взяла й дітей в український клас прийняла...”

Із цілого села

У столиці, де з питанням запровадження регіональної мови влада вирішила “поки що почекати”, шукають інші методи впливу.

Тут навчатись російською змушують не окремі родини, а тисячу дітей відразу. Адже Дмитро Табачник запропонував міській владі зробити російськомовною школу, яка відкриється взимку на київських Осокорках. Незгоду з цим висловили 400 батьків, звернення яких було направлено голові КМДА Олександрові Попову.

Затим головний столичний чиновник почав заспокоювати населення: мовляв, СШ на Осокорках буде українською. А омріяну міністром освіти російську, ймовірно, збудують на Троєщині. Якщо, звісно, не обуриться громада району. “Приємно вражена рівнем самосвідомості мешканців мого округу. Замість класичного скиглення на кухні та в інтернеті, вони самоорганізувалися для відстоювання власних інтересів”, — прокоментувала дії мешканців Осокорків юрист Тетяна Монтян.

Від самоорганізації громадян і здатності відстояти право на навчання синів і дочок державною мовою, доки абсурдного законодавства Колесніченка — Ківалова не буде скасовано, залежатиме, чи зможуть гарантувати вони своїм дітям на майбутнє можливість повноцінної самореалізації в країні їхнього проживання. Скептичне ставлення до можливості переведення учнів на російську мову в освіті, що спостерігається серед значної частини мешканців навіть тих регіонів, де в побуті все ще використовують переважно її, свідчить, що вони загалом адекватно оцінюють магіст­­раль­­ний напрямок розвитку України як держави, у котрій поки що лише декларативно офіційна мова вреш­­ті стане повнофункціональною і реально домінуючою в усіх сферах життя.

Свого часу, реагуючи на те, що більшість тат і мам першокласників у Одесі обрали українську мову навчання для своїх дітей, місцеве керівництво на чолі з Олексієм Костусєвим заявило, що остаточне рішення має бути прийнято на зборах батьків усіх вікових категорій учнів. Таким чином, стара сов­­кова еліта не може приховати страху перед невблаганним у своїй закономірності процесом оновлення поколінь та відсутністю в кожного наступного атавістичних комплексів із при­­­­воду “новой общності совєтскій народ”, що її цілеспрямовано виводили в радянський час на російській мовно-куль­­турній ос­­нові. На відміну від покоління людей, які нині репрезентують Партію регіонів у органах влади Півдня і Сходу, звичайні тамтешні жителі знач­­ною своєю частиною не мають ностальгії за більшовицьким минулим і цілком природно сприймають як свою Батьківщину не СРСР чи Росію, а Україну. Тож вони цілком відкриті до сприйняття державної мови.

У межах спровокованих владою спекуляцій на лінгвістичній тематиці частину з них можна мобілізувати на захист від якихось уявних “загроз” праву розмовляти звичною мовою. Проте, як відомо, дурити можна всіх, але недовго або довго, але дуже небагатьох. Справжня проблема полягає в тому, що за роки незалежності молоді покоління вихідців із російськомовних у побуті сімей переважно так і не знайшли собі повноцінного ук­­раїномовного середовища. Формально українські школи в більшості своїй не стали такими реально, доступ до україномовного телерадіопродукту залишався лімітованим, а оволодіння державною мовою ставало для них фактично справою особистого ентузіазму.

Скептичне ставлення представників ПР до необхідності виділення значних додаткових коштів для виконання норм мовного закону пов’язане значною мірою саме з тим, що ним вони лише легалізують ситуацію у відповідній сфері: домінування російської над державною в низці регіонів у порушення Конституції та законодавства. Про­­те, умовно затвердивши відповідний статус-кво, мовний закон Колесніченка — Ківалова законсервував проблему, ускладнив і відтермінував процес інтеграції представників етнічних меншин до сучасного українського суспільства. Шкода від цього однаково актуальна як для країни, оскільки ускладнюватиме національну консолідацію, а отже, й перехід до вирішення інших суспільно важливих завдань, так і для представників меншин, які й надалі залишатимуться значною мірою відчужені від цих процесів.

Валерія БУРЛАКОВА