Невідомий Порошенко

“Піде, не піде, піде...”. Щоб погадати на призначення Петра Порошенка міністром економіки в “регіонівському” уряді, і букета ромашок не вистачило б. Інтрига трималася цілий місяць. Президентові, мабуть, ще від жодного кандидата у “призначенці” не доводилося так довго чекати відповіді на пропозицію руки і крісла. Коли ж нарешті прозвучало порошенківське “так”, у багатьох від несподіванки очі на лоба полізли. Невже “чуйка” підвела прагматичного Порошенка, що погодився стати солдатом армії противника, якому разом із колишніми соратниками протистояв на помаранчевому Майдані? Дехто вже назвав Порошенкове рішення похоронкою для його політичної кар’єри. Хтось, навпаки, вбачає у міністерському призові “шоколадного короля” хороший для нього знак: глядиш, мовляв, і прем’єром стане. Хто ближчий до істини, покаже час. Та, як би там не було, таланту прораховувати комбінації на життєвій шахівниці Порошенкові не позичати. Судіть самі...

За що відмінника Петю без медалі залишили?

Свідоцтво про народження у Петра Порошенка — не зі столичною “пропискою”, з провінційною. Свої перші кроки, тоді ще не у бізнес чи політику, а під стіл, майбутній міністр зробив у батьківському будинку в Болграді (на Одещині). У цьому містечку Порошенко народився (26 вересня 1965 року), там же і до студента доріс.

Щемлива історія про те, як хлопчик з бідної родини вибився у великі люди, точно не про Порошенка. Сім’я була “директорська”. Пропрацювавши 15 років головним інженером Болградського об’єднання сільгосптехніки, Порошенко-старший “переїхав” у крісло керівника експериментально-ремонтного заводу у Бендерах (Молдова).

Червоніти за сина “червоному директорові” не довелося. Петро і в навчанні на відмінно встигав (жодної четвірки у шкільному табелі), й у спорті (займався боротьбою). Щоправда, шкільною медаллю колекція Порошенкових відзнак так і не поповнилася. Сам Петро Олексійович пояснює цю загадкову історію тим, що поведінка у нього, круглого відмінника, була “некруглою”. Розбишакою, каже, не був, але вирізнявся активністю і лідерськими якостями, через що не обходилося без проблем і конфліктів з учителями.

Одеська “мореходка” до Києва довела

Зі шкільних предметів найбільше на “ти” Петро був з математикою (завсідник математичних олімпіад). Тож батьки пов’язували його студентське майбутнє з точними науками. Та у шостому класі математик Петя оголосив, що його вабить морська романтика і що вступатиме він до Одеської “мореходки”. А ще через два роки Петро задумався про те, що добре було б “запливти” у Москву — у столичний інститут міжнародних відносин. Каже, слухав якось “Голос Америки” і почув коментар про цей “п’ятизірковий” вуз, в якому навчаються діти великих партійних босів. “Батько прийшов з роботи, і я йому кажу: “Знаєш, напевно, буду туди вступати”, — пригадує Порошенко навіяне “Голосом Америки”. — А батько мені: “Це твій прорахунок, бо не вступиш — підеш в армію”.

Та випробувати удачу у престижному московському “виші” Порошенкові не судилося. На сімейній нараді вирішили провернути надійнішу комбінацію — одночасний вступ у два заклади, в Одесі та Києві. Але, щоб реалізувати сімейний план, довелося піти на хитрість, яка у разі викриття могла б обернутися великими неприємностями. Лише через багато років Петро Порошенко “розсекретив”, як йому вдалося стати дворазовим абітурієнтом (за “совкових” часів це було очевидним — неймовірним). “Батько пішов у школу і сказав, що я загубив атестат, — розповів Порошенко. — Попросили дублікат. І відвезли документи у два різні вузи: подали на факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету та в Одеську вищу “мореходку”.

Першу звістку про зарахування сина Порошенки отримали з Одеси. З припискою, чим треба “затарити” студента: майки, труси, шкарпетки... Але у студентській “казармі” усе це Петрові не знадобилося. Та й казенну “тільняшку” приміряти не встиг — прийшов “папір” з Київського університету. Між морською романтикою і перспективами дипломованого “міжнародника” Порошенко обрав другий варіант...

З армійської казарми — до РАЦСу

Через два роки університетського життя студентський квиток Порошенкові довелося відкласти — до дембеля. 84-го без п’яти хвилин третьокурсник отримав “лист щастя” з військкомату. Якраз коли одружуватися зібрався. Як запевняє дружина Порошенка, заяву до РАЦСу вони подали за тиждень до того, як прийшла повістка. “Петя пішов у військкомат, твердо упевнений, що це — просто формальність: виклик прийшов з запізненням, призов фактично закінчився”, — розповідала Марина Порошенко.

Те, що здавалося формальністю, виявилося реальністю. Замість парадних костюма і туфель — армійська форма, замість передвесільних клопотів — муштра на плацу (служив Порошенко у російському Ахтубинську). “Відстрочка” з весіллям затягнулася ненадовго. Порошенкові дали армійську відпустку, з якої до казарми повернувся вже одруженим чоловіком. Хоч і було молодожону тоді лише 18 (дружина — на три роки старша).

Подружжя Порошенків любить розповідати історію про те, як їхні батьки познайомилися лише біля РАЦСу. Свати офіційно, як на партзборах, потиснули одне одному руки, представившись не менш офіційно: “Переведенцев” — “Дуже приємно, Порошенко”. Тесть Петра Олексійовича за статусом не “підкачав”. Був заступником “УРСРівського” міністра охорони здоров’я, а пізніше три роки працював в Улан-Баторі (Монголія) — радником посла...

На дембель Порошенко пішов вже не просто “сімейним”, а батьком. Зі старшим сином, Олексієм, у Петра Олексійовича — 19-річна різниця у віці.

Не реклама — рушій прогресу, а пиріжки з лівером

З квартирним питанням проблем не було. Сім’я жила у квартирі Марининих батьків, які на той час були у тривалому “дипвідрядженні” за кордоном. А ось зі сімейним побутом довелося не так просто. “Ми залишилися одні, обоє — студенти. Олексію півтора року було, віддали його у садок. Я, звичайно, не була пристосована до такого життя: ведення господарства, навчання-роботи... — пригадує Марина Порошенко. — Почала заробляти раніше, ніж Петро. Так-так: перша зарплата була моя — 120 карбованців. Я працювала у лікарні, в кардіологічному відділенні (за фахом Марина Порошенко — лікар. — “ВЗ”). Петро тоді був студентом (через армію відстав від мене) і отримував стипендію, підвищену, — 50 карбованців”.

Якщо послухати Петра Олексійовича, зі сімейними фінансами скрутно було. “Пам’ятаю: йдеш з університету, в кишені залишилося менше карбованця, а у переході під Бесарабкою пиріжки з лівером за п’ять копійок продають. І не маєш можливості їх купити, бо вдома їсти нема що”, — згадував Порошенко ті часи. Чи не прибідняється, бува? Сумнівно, що лікарська зарплата і студентська стипендія — усе, на що могла розраховувати молода сім’я: батьки ж в обох не трудягами на фабриці працювали. Чи, може, щемлива розповідь про недоступні пиріжки просто красиво лягає у порошенківську легенду про те, чому ще студентом подався у бізнес? Не через “зов”, мовляв, підприємницької жилки, а тому, що сім’ю треба було годувати...

Як би там не було, а бізнесом Порошенко почав займатися паралельно з навчанням в університеті. На третьому курсі створили кооператив, який, за словами Петра Олексійовича, займався консультаційними послугами. “У 87-му саме зняли державну монополію на зовнішню торгівлю, дозволивши великим виробництвам самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, — каже Порошенко. — Фахівців не було. А ми отримували в університеті усі потрібні знання. Це — й іноземна мова, і знання, як укладати зовнішньоекономічні договори, проводити розрахунки по них, вести переговори...”. Вузівську теорію підприємливі студенти випробовували на практиці — у своєму кооперативі.

Але перші солідні гроші Порошенко заробив не на консультаціях, а на какао-бобах. “Ми укладали контракти на постачання сировини для харчової і кондитерської промисловості, і з нами перестали розраховуватися, — розповідав Порошенко історію про те, як до “бобового” бізнесу дожився. — Сказали: виберіть продукцію і продавайте самі. Нам нічого не залишалося, як навчитися забезпечувати реалізацію”...

Нині у бізнес-імперії Петра Олексійовича (з її становленням пов’язують не лише Порошенкового батька, а й старшого брата, який загинув 97-го року) — десятки підприємств найрізноманітнішої спеціалізації, від шоколадного промислу і бакалії до суднобудування.

З СДПУ(О) — у “Регіони”, з “Регіонів” — у “Нашу Україну”

З наближенням парламентських виборів 98-го року “кабінетний вчений, який хоче займатися питаннями макроекономіки” (так називав себе сам Порошенко), почав придивлятися до великої політики. Подейкують, що тоді ж Петро Олексійович пригледів для себе і СДПУ (О) (та саме “підсиджувала” Народно-демократичну партію у статусі “партії влади”). В “есдеківському” списку до Верховної Ради прохідного місця для “ученого-бізнесмена” не пошкодували — розщедрилися на 11-й номер. Та тільки Порошенко вирішив про всяк випадок перестрахуватися ще й походом по мажоритарці — в окрузі на Вінниччині. Парламентський поріг Петро Олексійович переступив як депутат-мажоритарник, але в “есдеківській” фракції його не зачекалися. “Як молодий політик я увійшов до складу цієї фракції, з якою асоціював таких шанованих людей, як Марчук чи Кравчук”, — пояснював Порошенко свій союз з СДПУ(О). Хоча є й інша версія: мовляв, саме за сприяння партії “О” Порошенкові вдалося отримати перемогу в окрузі.

На перших порах ніщо не віщувало хмарної погоди у стосунках Порошенка з “есдеками”. На одному зі з’їздів перспективного колегу-бізнесмена навіть ввели до складу партійного бюро (хоча Порошенко не був членом СДПУ(О)). Та без кроку від великої любові (за взаємним розрахунком) до великої ненависті не обійшлося. За однією з версій, Порошенко вирішив розпрощатися з СДПУ(О), зрозумівши, що з апетитами Медведчука і Суркісів перші ролі ні у партії, ні у фракції йому не світять. Який, мовляв, сенс вкладати гроші у “чужу” партію? Тим паче, що Порошенко встиг зблизитися з тодішнім главою президентської Адміністрації Володимиром Литвином, який, подейкують, мав “блати” з головним (на той час) податківцем Миколою Азаровим. Така “зв’язка” була багатообіцяючою не лише для політичних, а й для бізнесових перспектив Порошенка.

Створення 2000-го групи (а пізніше — фракції) “Солідарність” у парламенті дехто розцінив як претензії Порошенка на самостійну пробу політичного пера. Та думки про “суверенітет” Петра Олексійовича розвіялися, коли, обзавівшись “диванною” Партією солідарності України, він поспішив влити її у новоспечений проект з незграбною назвою “Партія регіонального відродження “Трудова Солідарність України”. Це була партійна збірна невдоволених монополією СДПУ(О) і Демсоюзу Олександра Волкова. Через рік ПРВТСУ “перехрестили” на Партію регіонів і визначилися з одним головою (замість п’яти співголів, які були спочатку). Ним став Азаров. А Порошенкові довелося задовольнитися кріслом заступника (і то, подейкують, не без старань Миколи Яновича, який наполегливо “попросив” делегатів з’їзду вділити Петру Олексійовичу замівський портфель).

Усвідомивши, очевидно, що знову залишився без того, на що сподівався, Порошенко і з “Регіонами” розпрощався. Причому, не спаливши мостів у стосунках з Азаровим.

Після Партії солідарності України, яка розчинилася у ПР, була ще одна “Солідарність” у Порошенковому виконанні. Тільки цього разу її занесло в інший бік — у блок Ющенка “Наша Україна”. На той час Віктор Андрійович і Петро Олексійович встигли “покумувати” (Ющенко — хрещений батько доньок-двійняшок Порошенка). Як запевняє Порошенко, в опозицію він вирішив податися саме після зняття Ющенка з посади прем’єра...

А далі були парламентські вибори 2002-го (на яких Порошенко командував “нашоукраїнським” штабом), головування Порошенка у Бюджетному комітеті Верховної Ради, президентська кампанія 2004-го, Помаранчева революція і перемога Ющенка, після якої Петро Олексійович отримав не омріяний прем’єрський портфель, а посаду секретаря Ради нацбезпеки й оборони... Потім — скандальна відставка (після оприлюднених Олександром Зінченком звинувачень на адресу “любих друзів” у корупції), охолодження стосунків з Ющенком, крісло міністра закордонних справ у другому уряді Тимошенко... Але це вже історія про “відомого” Порошенка...

Інна ПУКІШ-ЮНКО