[Не] тотальна війна

М'ясо, цукор та жири за картками. Дефіцит необхідних споживчих товарів та всюдисущий чорний ринок. Виснажлива праця на військових заводах по дванадцять годин на добу. Масова мобілізація молодих людей 18-20 років у діючу армію.

До 24 лютого 2022 року приблизно такий асоціативний ряд виникав у свідомості українців, коли ми чули словосполучення “велика війна”.

Але після 21 місяця повномасштабного воєнного протистояння нічого подібного в Україні немає. Хоча бойові дії на фронті можна порівняти з битвами тотальних війн ХХ століття, життя українського тилу, як і раніше, далеке від хрестоматійного уявлення про тотальну війну.

Частково це пояснюється тим, що попри всі пафосні історичні паралелі наша війна — не світова. У 1939-1945 роках навіть нейтральним країнам доводилося затягувати паски через параліч європейської та світової торгівлі: карткове нормування продовольства було введено і в Швеції, і в Швейцарії.

Нині ж у нас за спиною абсолютно мирний Захід, і постачання будь-яких товарів в Україну, як і раніше, можливе.

Проте багатьом українцям з активною громадянською позицією ближче інше пояснення: наш тиловий побут не можна порівняти з побутом 1939—1945 років, оскільки український тил недостатньо жертвує собою. Недостатньо вкладається у війну та в перемогу своєї країни.

За двадцять один місяць в Україні сформувалися два протилежні погляди на цей соціальний феномен.

Відповідно до першої точки зору, нетотальний характер війни в українському тилу — це наша перевага, якою варто пишатися. Що більше тилове життя нагадує мирне, то краще: адже всього цього досягнуто всупереч ворогові, всупереч ворожим “Калібрам” та “Шахедам”, всупереч зусиллям Кремля, який намагається перетворити Україну на неживі руїни.

Прихильники цього підходу радіють відкриттю ресторанів McDonald's, поверненню магазинів H&M і тому факту, що популярні столичні кафе працювали навіть під час минулорічних блекаутів.

Проте, згідно з іншою точкою зору, нетотальність війни в українському тилу — це наша слабкість та ганьба. Що ближче тилове життя до мирного, то гірше для країни та армії.

Кожен громадянин, не залучений до захисту своєї держави — це удар по національній обороноздатності. Кожна тилова надмірність; кожне задоволення, без якого теоретично можна обійтися — це ресурси, відібрані у військової машини. Це зневага до класичного принципу “Все для фронту, все для перемоги!”, без якого неможливо виграти війну.

Уявімо тривіальну картинку із сучасного українського життя: у розпал кровопролитної війни цивільний хлопець запрошує цивільну дівчину на романтичну вечерю до модного ресторану. Як варто оцінювати цю ідилічну сцену?

Прихильники нетотальної війни побачать у цьому символ переваги життя над смертю, цивілізації — над варварством. Символ українського майбутнього, яке не вдалося знищити Путіну та його диким ордам.

Але в парадигмі тотальної війни ця ж сцена стане докірливим нагадуванням про розтрачені ресурси та втрачені можливості. Тому що гроші, витрачені на романтичну вечерю, можна було перерахувати військовим. Бо хлопець міг би сидіти не за столиком у ресторані, а в окопі на передовій. Тому що дівчина могла б пройти курси медсестер і доглядати поранених бійців. Тому що приміщення ресторану можна було пристосувати під збирання бойових дронів, а кухарів та офіціантів — навчити новим спеціальностям та перетворити на працівників військово-промислового комплексу.

На практиці окремі прикмети нетотальної війни в тилу можуть оцінюватися по-різному одними й тими самими людьми. Скажімо, нічний клуб для заможної публіки, який функціонує у воєнний час, обурює майже кожного: бо багатіїв ніхто не любить. Проте дороге дитяче свято чи чудовий магазин іграшок, без яких цілком можна обійтися, такого відторгнення не викличуть, оскільки дітей люблять усі. 

Як правило, у судженнях про тотальну та нетотальну війну переважає емоційна, а не раціональна складова.

Але якщо відштовхуватися не від емоцій, а від раціо, то на перший план вийде проблема неписаного суспільного договору. Саме так багато українців, які живуть у тилу, сприймають нетотальність війни для себе та своїх близьких. 

“Ми підтримуємо українську державу та її військові зусилля, а вона платить нам за нашу лояльність, не вимагаючи від нас занадто багато”, — ось логіка, якої дотримуються сотні тисяч цивільних обивателів. 

Хтось вбачає таку плату в особистій неучасті в бойових діях. Хтось — у можливості вести життя, яке можна порівняти з довоєнним. Хтось готовий зазнавати всіляких незручностей та обмежень — але за умови, що їхнім джерелом виступає зовнішній ворог, а не українська влада.

Відповідно, будь-які спроби перевести тилове життя в русло тотальної війни — чи то примус до споживчого аскетизму, чи масова мобілізація зовсім молодих хлопців — сприйматимуться як односторонній перегляд існуючого соціального контракту. І наслідки такого радикального кроку спрогнозувати складно.

Примітно, що на сьогоднішній день подібний соціальний контракт діє й у ворожій державі. Хоча теоретично Росію зручно представляти одним великим воєнізованим табором, фактично масова підтримка загарбницької війни ґрунтується на її нетотальному характері для російського тилу.

Кремлівський режим до останнього відтягував вкрай непопулярну примусову мобілізацію — і досі вважає за краще купувати нових солдатів. 

Кремлівський режим не закрив кордони для чоловіків, розсудивши, що краще безперешкодно випускати незадоволених підданих із країни, а не накопичувати їх усередині РФ. 

Кремлівський режим робить все можливе, щоб найбільші мегаполіси взагалі не відчували війну, і щоб потік похоронок з фронту йшов винятково до провінції, а не до Москви чи Санкт-Петербурга. 

І хоч би скільки ми говорили про перехід російської економіки на воєнні рейки, цей перехід не передбачає тотального залучення населення до військових зусиль.

Припустімо, Україна намагатиметься максимально наблизити життя власного тилу до реалій тотальної війни. Чи стане це довгоочікуваним козирем, який забезпечить Києву перевагу над Москвою? Тією необхідною умовою, яка дозволить здобути перемогу у великій війні? Чи призведе відмова від цих радикальних заходів до воєнної поразки? Чи навпаки: радикальна спроба переглянути неписаний громадський договір обернеться масовим невдоволенням громадян і різким зростанням поразницьких настроїв, спровокує дестабілізацію в українському тилу та зіграє на руку противнику?

Вичерпні відповіді на ці запитання можна отримати лише експериментальним шляхом. Щоправда, ціна будь-якого невдалого експерименту ризикує виявитися зависокою для України та українців.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ