Монополізм нищить економіку

Очевидно, що справжня ринкова економіка неможлива без конкуренції. Остання є її корінною ознакою. Конкуренція наближає нас до реальних, точних і ефективних цін і стимулює зниження витрат та інновації.

Головними перепонами для конкуренції є монополії і державне втручання у сферу реального обміну.

Варто зазначити, що ринкова система — суб'єкт незручний як для монополістичних корпорацій, так і для держави, або навіть заважає їм. З іншого боку, важко не помітити, що у багатьох випадках держава є найкращим другом монополістів, хоча іноді вона робить вигляд, що намагається їх приборкати.

Україна є ідеальним ілюстратором цих тверджень. Влада не протидіє монополіям, а створює їх. Найбільш яскраві приклади — “Укртелеком” і “Нафтогаз”, які горизонтально інтегрували десятки дискретних, паралельно діючих підприємств.

Метою цих вузькогалузевих злиттів було також приєднання радянських відомств до монополістичних структур як розпорядчо-управлінських підрозділів.

За антитрестівськими законами США, де саме об'єднання виробництв для утиску конкуренції є кримінальним злочином, таких утворень не може бути в принципі.

А якщо це все-таки відбулося, то чиновників, які створили ці монопольні холдинги, засудили би на десять і більше років. Об'єднання б розділили, а позов про відшкодування завданої шкоди у п'ять разів перевищував би суму шкоди. А таких монополій, утворених нашим урядом шляхом горизонтальних злиттів, десятки.

До речі, ситуація з “Укртелекомом” і “Нафтогазом” має аналогію з американськими компаніями American Telephone & Telegraph і Standard Oil, які через монополізацію відповідно нафтової і телефонної галузей були визнані Верховним судом США винними і розділеними на 22 і 6 окремих фірм. І нам теж треба пройти цей шлях.

На жаль, після приватизації “Укртелекому” зробити це набагато важче. Хоча суд повинен здійснити розподіл цих монстрів на підприємства відповідно до законодавства про підтримку конкуренції.

Штучні державні галузеві холдинги становлять, умовно кажучи, перший рівень монополізації національної економіки.

На другому умовному рівні за силою придушення конкуренції — природні галузеві монополії, що хазяйнують у транспортних, передавальних, комунікаційних мережах: газопроводи і нафтопроводи, електричні, теплові, водні постачальницькі системи, каналізація, метро, тролейбуси, місцеві телефонні і кабельні послуги.

Закони США допускають існування таких природних монополістів. Вважається, що у цих галузях стимули економії утворюються не завдяки конкуренції між багатьма постачальниками, а внаслідок збільшення кількості клієнтів, що обслуговуються одним виробником, тобто спрацьовує ефект масштабу.

Зрозуміло, що у великих містах та інших урбаністичних конгломератах завдяки більшому масштабу витрати передавальних та інших сервісних структур на обслуговування одного клієнта є меншими, ніж у середніх і малих містах України.

З цього випливає, що об'єктивно ціна на комунальні послуги повинна бути нижчою у таких містах, як Київ. Тож аргументація КМДА, що треба піднімати тарифи за послуги через їх найнижчий рівень в Україні є, м'яко кажучи, помилковою.

Навпаки, у малих містах питома вартість комунальних послуг є настільки високою, що економніше запроваджувати індивідуальне забезпечення — теплом, гарячою водою, каналізацією. Це вже відбувається у Донбасі.

Проте для контролювання монополістичних зазіхань, які не можуть не бути притаманні комунальним чи іншим природнім монополіям, потрібні додаткові засоби, що не випливають з антитрестівського законодавства.

У світі відомі два підходи: перебування відповідних компаній у власності органів влади або створення спеціальних органів регулювання природних монополій.

На мій погляд, спеціальне регулювання потрібне для усіх природних монополістів незалежно від форм власності. Адміністрування цін на послуги, до якого вдаються на державних чи комунальних підприємствах, без антимонопольного регулювання є однією з катастрофічних помилок державного управління.

Функціями такого спеціального антимонопольного регулювання повинно стати встановлення збалансованих тарифів. Останні повинні відповідати не тільки вимогам постачальників, а й бути прийнятними для покупців.

Також — наближатися до середнього зваженого рівня: між бажанням перших підняти тарифи і других — не піднімати або збільшити їх на мінімальну величину. Зрівноваження позицій полягає у визначенні обставин, що стали підставою для збільшення вартості, і оцінці можливостей економії у виробництві послуг.

Інститутами такого зрівноваження повинні стати загальнонаціональні комісії — регулятори, що включатимуть на паритетних засадах професіоналів з галузей-виробників і галузей-споживачів послуг, уникаючи входження до них представників влади з правом голосування при прийнятті рішень.

Глянемо на Україну. У нас створені формальні національні комісії з регулювання енергетики і зв'язку. Комісій з регулювання послуг ЖКГ і транспорту не існує.

Склад регуляторів затверджує уряд і включає представників виробника послуг. Від споживачів нікого нема. Будь-які побажання виробників-монополістів регулятори задовольняють. Ціни нестримно прямують угору.

За останні шість років тарифи на газ для окремих категорій побутових споживачів зросли удесятеро, хоча російський газ за цей час подорожчав у п'ять разів. Тарифи на опалення квартир підвищилися у 10-12 разів. Як таке може бути?

Чому до такого розвалу доведений житлово-комунальний сектор? Чому комісії штампують дозволи на підвищення цін без обґрунтувань і контраргументів? І навіщо потрібні комісії з регулювання, якщо ціни зростають автоматично?

Подумаймо: чому “Нафтогаз” усі попередні роки покірно погоджувався на усі забаганки російського постачальника? Нарешті, чому при таких високих цінах нема власних грошей для модернізації ГТС? Можна відповісти.

По-перше, існуючі спеціальні регулятори стоять на боці магістральних і комунальних монополістів. Вони фактично є органом узгодження інтересів і синхронізації цін перших та других і не здійснюють жодних антимонопольних регулювань. Навпаки, вони є агентами утискання інтересів споживачів.

По-друге, маємо фактично галузеві монополії штучного типу, як наприклад, “Нафтогаз” або “Укртелеком”, помножені на монополії природні — трубопроводи, комунікації, газові та енергетичні розподільчі компанії. Тобто функціонують монополії у квадраті, а отже, і їх зловживання піднесені у другу ступінь.

По-третє, в країні нема обмежень чи будь-яких інших впливів на нахабство комунальних монопольних підприємств. Вони “пробивають” свої інтереси через органи місцевої влади, використовуючи налагоджені корупційні механізми.

Вони не перераховують платежі споживачів енергетичним постачальникам. Вони цинічно завищують у два-три рази дані про надані споживачам енергетичні і комунікаційні послуги, самочинно “списують втрати” в мережах — як мінімум, третину вироблених електроенергії, тепла чи води.

Їм вигідні аварії та відключення споживачів. Ці підприємства закладають у розрахунках при обґрунтуванні тарифів усе своє “сміття” — відходи, найдорожче паливо, простої, заміну обладнання, брак в роботі, списання, крадіжки, позанормативні витрати, витрати на свята, авто, повернення кредитів.

Звичайно, потрібне спеціальне регулювання монопольних ринків комунальних послуг. Проте не може бути єдиного регулятора, що встановлює єдині в країні тарифи — утопічне судження, підказане урядовцями главі держави.

Очевидно, цей регулятор повинен бути незалежним від місцевої влади, тобто мати національний статус з обласними агентствами, відповідальними за утворення тарифів. У багатьох дрібних містах необхідно скасувати монопольні комунальні послуги, замінюючи їх на індивідуальні й альтернативні.

Треба також зауважити, що перебування монопольних підприємств в режимі спеціального регулювання при усіх вдосконаленнях не може замінити ринкової конкуренції і не дозволяє досягти ефектів останньої — спонукання до економії і покращення якості послуг. Досвід розвинутих країн підтверджує це.

Спеціальне регулювання влаштовує монополістів, бо при будь-яких виробничих провалах регульовані тарифи гарантують їм “прибуток” навіть при зростанні витрат, а усі марнотратства їх менеджерів переносяться на споживачів. А головне — нікого іншого за столом їх власного “бенкету” не буде.

Через ці вади антимонопольного регулювання світ відходить від визнання енергетичних, транспортних, комунікаційних і комунальних послуг зонами природного монополізму — йде дерегулювання. І справді — виникнення інтернету і мобільного зв'язку позбавляє одноосібного панування стаціонарні телекомунікації.

Супутникове ТБ і його оператори становлять альтернативу кабельним монополіям. Автоперевезення є реальною противагою залізниці. Тепло до квартир може подаватися не тільки від ТЕЦ, а й від приватних котлів, промислових підприємств, сонячних батарей, тепла земних надр.

Розподіл газу і електроенергії можна проводити на біржах та електронних майданчиках на аукціонних засадах між десятками постачальників за індивідуальними контрактами та вільно продавати електроенергію місцевим провайдерам, а домашні господарства можуть вибирати постачальників.

Такий механізм вже більше десяти років діє в Америці та країнах ЄС. Отже, такі монополісти, як “Газ України” чи “Київенерго” просто непотрібні.

А вони не тільки діють, а й диктують нам правила життя. Замість них повинні прийти оператори-конкуренти, а спеціальні регулятори почнуть виконувати функції контролю за дотриманням добросовісної конкуренції на відповідних ринках.

Бізнес сильніший за ринок

Є ще один вид класичного монополізму. Це третій рівень придушення конкуренції: коли підприємства однієї галузі діють спільно за офіційної підтримки органів влади.

В Україні це спостерігається усюди: у вугільній і гірничорудній промисловості, у виробництві газу, електроенергії, цукру, борошна, хліба і ліків, у банківському секторі, на залізниці і в авіації, у сегменті мобільного зв'язку, у лікарнях і вузах.

Особливістю тут є велика кількість виробників товарів і послуг, тобто є потенціал конкуренції між ними. Проте суперництво не допускається. Органи влади нібито з почуття піклування про інтереси підприємств або соціальні цінності диктують асортимент виробів, надають субсидії і дотації та встановлюють планки цін.

Останні є результатом лобіювання виробниками своїх бажань, узгоджених у ході простих картельних домовленостей. При цьому право на діяльність у таких сферах ліцензується, тобто загороджується вхід на ринок для інших компаній.

Фактично це система підтримки монопольних зазіхань постачальників, а не регулювання ринку. Наслідки очевидні: витрати і ціни скрізь нестримно зростають, якість продукції погіршується, обладнання і машини старіють. Освітні послуги стають утилітарними та відстають від змін попиту на якісну робочу силу.

На ринок не допускають іноземних бюджетних конкурентів, ціни на квитки підняли до найвищих світових, а у салонах літаків звузили проходи і поставили вужчі крісла, збільшивши їх кількість, як мінімум, на 20%. Отака турбота про пасажирів.

Четвертий рівень монополістичних зловживань — спільні дії постачальників із завищення цін, погіршення рецептури і властивостей виробів, якості послуг, що однак не спричиняє зменшення обсягів продажів чи доходів зловмисників.

Досягається це шляхом домовленостей між усіма торгівельними підприємствами про рівень цін на однакові товари. Типовим є й вилучення конкурентів, як наприклад, звичних сільськогосподарських ринків у містах.

З дозволу влади звичайні прилавки переобладнують у металопластикові магазинчики, куди незалежних постачальників овочів й фруктів з різних країв уже не пускають. Як правило, їх замінює один оптовик, який розміщує свої продукти у всіх магазинчиках за призначеною ним ціною.

Кілька місяців тому так “переобладнали”, точніше, захопили, Печерський ринок у Києві. Тепер там, де була строката пропозиція різноманітних плодів з широким діапазоном цін, де гомоніла юрба киян, зараз — тиша і однакові тверді помідори та ціни, що приблизно удвічі перевищують їх значення у столичних супермаркетах.

Особливо активні у протидії правилам конкуренції великі корпорації, і чим дужчі вони, тим частіше вдаються до монополістичних вчинків.

До появи в Україні мережевих роздрібних торговельних компаній — супермаркетів і гіпермаркетів — покупці не знали, що можна за день в усіх магазинах міста підняти ціни на м'ясо, яйця, олію, цукор, гречку, овочі або фрукти на 30-50% і більше.

Напередодні Нового року тепер можна отримати “подарунок” у вигляді чотирикратного подорожчання дитячих іграшок, зимових спортивних знарядь, одягу, ялинкових прикрас, снігозбиральної техніки чи лопат.

Особливу небезпеку становить ситуація із сільським господарством, яке в усіх ринкових країнах є найвищою за рівнем конкуренції галуззю. Посередники, що захопили окремі сільські райони і області та скупили сировину за копійки, у містах показують своє справжнє обличчя, встановлюючи для городян узурпаторські ціни.

Не менш злочинними є дії мережевих операторів ринку бензину та інших видів моторного пального. Деякі з них охоплюють десятки тисяч заправок і самі диктують державі ставки акцизів, а автомобілістам — ціни на горючі суміші.

Маніпулюють тарифами і оператори мобільного зв'язку — нав'язують набридливі послуги і рекламу, безконтрольно списують з рахунків абонентів запаморочливі суми, зокрема у роумінгу, які вже не повернути. “Київстар” зловживає, коли бере з різних клієнтів за однакові послуги різні гроші — абоненти про це не здогадуються.

Поведінка телефонних корпорацій є просто хижацькою, і цьому сприяє диктат передоплати послуг без будь-яких зустрічних зобов'язань. Усі ці випадки — це прояви протизаконних монополістичних маніпуляцій, проте український Антимонопольний комітет, мабуть, так не вважає або цього не помічає.

Для приватних корпорацій поглинання ринкових суперників чи неофіційні домовленості з ними щодо спільного захоплення і підкорення ринків є стратегічною метою. Це закон. Ми бачимо, як відбувається закріплення ключових секторів економіки окремими фінансово-промисловими групами.

Нафтова, хімічна, залізорудна, спиртова промисловість, енергорозподільчі підприємства, певні галузі машинобудування і металургії вже знаходяться в одних руках. Процес галузевої концентрації прав власності триває.

Зараз він отримує новий імпульс завдяки відновленню індивідуальної приватизації і великим зовнішнім фінансовим ін'єкціям у збанкрутілі підприємства. Індекс монополізації буде зростати, а це означатиме подальшу деградацію виробництва, штучне підвищення цін і зубожіння основної частини населення.

Останніми роками українці із здивуванням спостерігати зростання на 30-40% за кілька місяців цін на газ, зерно, міндобрива та руду і паралельно дізнаватися, що власність олігархів зростала за цей час на мільйони і мільярди доларів.

І в 2011 році оптові ціни на непаливні корисні копалини за січень-квітень підстрибнули в середньому на 30,5%. Що значить встановити ціну на руду для продажу на внутрішньому ринку, яка прив'язана до вартості такої ж руди в порту Китаю, як це робить відома українська корпорація-власник родовищ?

Чи можливо було б таке, якби руду продавали багато виробників? Внаслідок захоплення сировинного ринку у 2010 році одні з найбільших меткомбінатів — “Запоріжсталь” та імені Ілліча — стали банкрутами і перейшли до нових власників.

Інший відомий випадок: після оволодіння газовим потоком ще одна олігархічна група отримала права власності на більшість українських хімічних підприємств, які не змогли погасити газові борги.

Висновок: навіщо дбати про ефективність, якщо ключ до успіху — горизонтальні злиття підприємств, захоплення сировинних і продовольчих ринків та спекуляції? Звичайно, бізнесу байдуже, що країна котиться шкереберть.

Як повинна діяти влада? Є два шляхи: демонополізація — роз'єднання монопольних корпорацій або посилення антимонопольного регулювання.

У західних країнах в останні десятиліття організаційних можливостей для утворення монополій шляхом злиттів і поглинань просто не існує.

У випадку ж індивідуального нарощування монополістичного капіталу віддають перевагу другому підходу, діючи за принципом: покарання наступає не за монополістичну концентрацію, а за монополістичні зловживання — безпідставне підвищення цін, відмову в продажі ресурсів, приховування рецептури.

Засобами регулювання тут є спеціальні приписи з ринкової поведінки монополіста, його зобов'язання розкрити інформацію про вироби, розірвання угод про поділ ринків і фіксацію ставок та цін, зняття бар'єрів для входження в бізнес конкурентів.

Ось найвідоміші у світі випадки покарання за монополістичні зловживання.

Перший — штраф 400 мільйонів фунтів стерлінгів дев'ятьом лондонським мережам супермаркетів за завищення цін у передріздвяні дні 2008 року.

Другий — штраф більш ніж мільярд євро німецькому “Дойчетелекому” у 2002-2003 роках за перешкоджання доступу конкурентам до інтернет-користувачів через мережі локального виходу, якими володіла ця компанія.

Третій — скасування у 2001 році апеляційним судом США рішення окружного суду від 2000 року про поділ компанії Microsoft на дві конкурентні фірми з одночасним зобов'язанням компанії забезпечити можливість конкурентам встановлювати своє програмне забезпечення паралельно з програмами Microsoft.

Остання також виплатила конкурентам 5,8 мільярда доларів компенсацій. Через сім років антимонопольна комісія ЄС оштрафувала цю ж фірму на 800 мільйонів доларів за втаємничення вихідних кодів свого програмного забезпечення.

Українська влада поки що не використовує ні першого, ні другого шляху. Вона спроможна хіба що накладати мінімальні штрафи і то, мабуть, раз на тисячу випадків зловживань. Часто у суперечках АМКУ поступається впливовим корпораціям або взагалі заплющує очі, фактично потураючи монополістам.

Володимир ЛАНОВИЙ, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ