Мінський нарив

Дві дійсно симпатичних дами блогами в УП виступили в захист Мінського процесу. Як єдино можливої мирної дипломатії врегулювання воєнного конфлікту з Росією. Точніше, зупинення її неспровокованої агресії шляхом задоволення вимог по Криму і Донбасу.

Очевидно, вони закликали нас до діалогу, що дуже демократично. Ми не будемо заперечувати їх висновки, з якими не згодні, і викладемо факти і оцінки, які дадуть більшу свободу читачам. Мінський формат був нав’язаний Москвою Петру Порошенку. Як заключна частина гібридної воєнної експансії проти України. Тому, не варто без особливих доказів, говорити, що він зупинив “широкомасштабну війну з Україною, яку вона неминуче би програла”. Його не можна назвати лише політико-дипломатичним інструментом, оскільки він нерозривно пов'язаний із стратегією військового тиску на Київ. Тут авторами були і Генштаб РФ, його ГРУ та ФСБ. Формула дуже проста: якщо в Мінську переговори рухаються надто повільно або не в напрямку, вигідному Росії, чи Україна проявляє не узгоджені ініціативи, по всій лінії розмежування і на ключових плацдармах сепаратисти, разом з російськими найманцями, під командуванням московських військових починають менш або більш масштабні бойові зіткнення з українськими ЗС. Решту робить воєнна інформаційна машина Кремля і налякана внутрішня фабрика тролів.

18 березня, 2014 року Росія завершила анексію Криму, підписавши із сепаратистськими лідерами “Договір про прийняття Криму до складу Росії”. Він одразу був ратифікований Держдумою Росії. Україна обмежилась тільки нотою протесту, відмовилась від НАТО, але, частково, готова була підписати Асоціацію з ЄС. І навіть ввести візовий режим з Росією. Більш жорстко діяв світ і НАТО. Вони не визнали приєднання Криму до Росії. Як неспровоковану агресію.

У цей час, ще з 6 березня, з метою зупинити російські масштабні силові акції в Криму і посадити Кремль за стіл переговорів, Захід ввів першу хвилю санкцій. 41 країна призупинили переговірний процес ЄС з Росією про пом’якшення безвізового режиму та щодо нової угоди про партнерство і участь у G8. Після “референдуму” щодо статусу Криму, була введена друга хвиля санкцій. З різними обтяженнями для Росії і Криму. Ця хвиля була розтягнута різними рішеннями про санкції аж до 29 квітня. Путін відмовився від будь-яких переговорів. Турчинов, як єдиний і абсолютний носій влади в Україні, разом із парламентом і тимчасовим Кабміном, не знав що робити і відмовився від будь-якого спротиву. Зважаючи на його нинішню роль, не виключно, що і після консультацій з майбутнім президентом.

США і ЄС вирішили взяти ситуацію в свої руки. Їм вдалося домовитись з Путіним про чотирьохсторонні переговори в Женеві 14 квітня з одним питанням: “Врегулювання збройного конфлікту між РФ та Україною”. Захід не був впевнений, що Україні вдасться провести легітимні вибори 25 травня. Крім того, з 1 березня, силами російських ДРГ починається вторгнення на Сході України, що безпосередньо вже загрожує воєнній та політичній стабільності ЄС.

Москва висунула вимогу про залучення до Женевського формату “представників Сходу” — Добкіна, Царьова і Тігіпка. Але США категорично відмовились. Під тиском Держсекретаря Керрі і високого представника ЄС Ештон, 17 квітня Лавров погодився, що Росія буде “утримуватись від будь-яких форм насильства”, бойовики будуть “роззброєні, адмінбудівлі і заручники звільнені”. Україна зобов’язалася провести амністію учасників насильницьких акцій. Окрім тих осіб, які вчинили важкі злочини. Був анонсований спільною заявою “всеохопний, прозорий і відповідальний конституційний процес із широким національним діалогом”. Путін точно знав, що буде робити.

Будь-яких перепон для продовження Женевських переговорів під “ядерною парасолькою” США, не було. Вони створили досить міцний Західний антиросійський фронт. Можливо передбачити, що тоді він готовий був діяти жорстко. З використанням усіх можливих ресурсів асиметричного тиску на Росію. Включаючи й залучення РБ ООН через консультації-конференцію передбачених Будапештським меморандумом. Путін дав несподіваного ляпаса Заходу і той сильно образився.

Саме затягування Росії за стіл переговорів по виконанню нею Будапештського договору, могло би не тільки легітимізувати постмайданну українську владу і її право на самооборону, але й зупинити розвиток війни на Донбасі. При цьому, серйозною помилкою є порівнювати Будапештський меморандум і Мінські домовленості, вважаючи їх “політичними зобов’язаннями”. Будапештський меморандум підписаний лідерами ядерних держав. До нього приєдналися Франція і Китай. За своєю природою він є конвенційним документом, оскільки безпосередньо пов'язаний із врегульованим, на рівні ООН, питаннями ядерного роззброєння. Мінські переговори проведені і підписані людьми без компетенції і повноважень. За виключенням декларації 4 лідерів країн і резолюції РБ ООН на підтримку Мінських домовленостей. Без сумніву це ускладнює їхню оцінку з огляду міжнародного права, але ніяк не робить їх частиною міжнародно-правових норм. Інакше ними прийдеться визнати всі сепаратистські рухи і терористичні організації. Разом із звичаєвим правом племен в долині річки Конго.

Новообраний Петро Порошенко принципово вважав, що йому потрібно підтвердження легітимності Путіним. Так думали всі попередні очільники держави. Попри те, що весь світ беззастережно визнав його легітимним главою держави.

За домовленістю з Олландом і Меркель, лідери Росії та України зустрілися 6 червня в містечку Бенувіль на відзначенні 70-річчя операції “Оверлорд” і потисли руки. Абсолютно закрита 15-хвилинна зустріч (за Пєсковим) дала публічні домовленості про припинення вогню, спільні пошуки шляхів вирішення конфлікту, а “РФ має визнати законність обрання Порошенка президентом, як і економічні відносини”. Без сумніву, таємна частина домовленостей була значно більшою. Саме вона до цього часу й визначає політику відносин двох керівників. Підтвердження цьому стало припинення небезпечних для Путіна Женевських переговорів і переведення їх, спочатку в трьохсторонню контактну групу із послів, а потім — в Мінськ.

Таким чином з’явився Нормандський формат, який усунув Захід від прямих переговорів з РФ у зв’язку з агресією проти України, реально знищив можливості для двохсторонніх переговорів між Москвою і Києвом та перевів їх в темні, непрозорі кулуари Мінська.

Це була серйозна дипломатична перемога Путіна: Росія почала ефективний вихід із воєнного конфлікту з Україною, скидаючи з себе скривавлену одежу агресора і одягаючи білі тоги миротворця, гаранта прав і свобод “повстанців Донбасу”, перевівши всі дискусії щодо ситуації в Україні у формат громадянської війни, легітимізувавши за столом переговорів сепаратистів-терористів і нав’язавши Україні план з її десуверенізіції. Тобто розпаду державності руками самих українців. США, спочатку “з натхненням сприйняли зустріч Порошенка і Путіна та присутність посла Зурабова на інавгурації” (Держдеп — Марі Харф). Але, не дивлячись на, майже консенсус Сенату і Конгресу, відмовили Порошенку в наданню воєнної допомоги та в статусі основного союзника поза НАТО. Хоча легко надали його Афганістану і Тунісу. Зовсім не виключено, що основною причиною відмови Барака Обами рішуче підтримати Україну стала таємна дипломатія відносин українського президента з Путіним, подвійна гра з Заходом і “мирний процес” протистояння Росії та імітація супротиву їй, як агресору. Це протирічить стратегії США, які посилають своїх військових захищати міжнародний порядок і свободи далеко за межі свого суверенітету.

Третя хвиля санкцій (від 25 липня аж до 18 грудня 2014 року) засвідчила, що Захід не вірить Путіну і мирним переговорам з ним.

Використовуючи ОБСЄ, 5 вересня 2014 року, після безрезультатних засідань трьохсторонньої контактної групи, Росія посадила за стіл переговорів майбутніх лідерів сепаратистських ДЛНР Захарченка і Плотницького. Як “приватних осіб”. Це тільки підкреслює, як кремлівські ляльководи вміло управляли і керують Мінськом. Підписана трьохстороння угода це підкреслює, закріплюючи за контрольованими бойовиками територіями “Особливий статус” у складі України. В ніч на 20 вересня Кучма, Зурабов, Тельявіні і сепаратисти підписали Меморандум, який закріпив двостороннє припинення застосування зброї. Хоча зіткнення продовжувались. Не дивлячись на спробу контактних груп в Горлівці і Дебальцево вирішити питання деескалації, використовуючи Мінські переговори, 2 листопада терористи провели незаконні вибори, які визнала Росія, і створили ДНР і ЛНР. Разом із всією політ економ-воєнною інфраструктурою.

16 вересня ВРУ, рухаючись в руслі вимог Путіна, після тривалих пропагандистських бомбувань обивателів, приймає закон “Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей”, гарантуючи “вільне використання російської мови”, “недопущення кримінального переслідування… покарання осіб — на території Донецької та Луганської областей”, забороняючи будь-яку їх “дискримінацію”, особливий порядок створення правоохоронних органів і судів та надання цим районам прав схожих на конфедерацію.

Путіну вдалося, якимось незрозумілим чином, використовуючи українську владу, перекласти на неї всю ініціативу з десуверенізації України, записавши в “комплексі заходів” вимоги зі зменшення державного суверенітету через “децентралізацію” і прийняття “до кінця 2015 року нової Конституції” і включенням сюди всього того, що передбачено законом від 16 вересня. За кошт України. Київ отримав ефемерну перспективу “повного контролю над держкордоном на всій зоні конфлікту”, тільки “після всезагального політичного врегулювання”, та “виводу всіх іноземних збройних формувань… найманців… роззброєння всіх незаконних груп”. Жодного слова про повну демілітаризацію території до моменту місцевих виборів і роззброєння всіх, без виключення, парамілітарних утворень. Путін зумів залишити в майбутній “Особливій автономії” нинішню, професійну і добро озброєну, армію. Під видом “народної міліції”. Вона буде створюватись “місцевою владою” після її легітимного обрання. Без контролю Києва.

Порошенку міцно зв’язали руки. Він зобов’язаний при виконанні Мінська-2 все узгоджувати “з представниками цих районів”, надавши їм рівну національним інститутам легітимність і правосуб’єктність, зобов’язуючись провести всеосяжну політичну амністію.

Путін не планував повномасштабну війну з Україною, оскільки це могло призвести до повної військово-політичної ізоляції Росії і, в кінці, до її розпаду. Йому потрібно було створити між РФ і НАТО велику санітарно-буферну зону, максимально ослабити, розколоти ЄС і, використовуючи силу, зупинити розширення Заходу та отримати право на рештках пострадянського простору почати процес побудови нової “слав’янської імперії — Русского мира”. Для цього треба послабити, десуверенізувати Україну і назавжди унеможливити її євро і північноатлантичну інтеграцію. Основна роль цьому відводилась Мінську-2, який мав юридично оформити нейтральну роль Росії у внутрішньому конфлікті українців. Через зміни до власної Конституції передати їй в політичне управління більшу частину Донбасу та відмовитись від Криму. Таким чином, створити “в тілі” України важкий “гнійник”, безкінечно воюючий, агресивний організм “особливої автономії” і вивільнити руки для крупної геополітичної гри проти США в Сирії. Путіну вдалося переконати в цьому Меркель і Олланда. Та Порошенка. Мінськ-2 став продовженням гібридної анексії України Росією. З використанням легітимних інструментів національного законодавства і міжнародного права. Кремль діяв жорстко, натискуючи на критичне оточення українських військ в Дебальцево і погрожуючи нарощенням воєнної ескалації. Врешті, 11 лютого 2015 року, після 16 годин закритого спілкування, Меркель, Олланд, Путін і Порошенко прийняли декларацію на підтримку “комплексу заходів на виконання Мінських угод”, які були підписані Кучмою, послами і сепаратистами тільки наступного дня. Жоден пункт із Мінського “комплексу заходів” не був виконаний. Вогневі атаки бойовиків тільки нарощувались. А 17-18 лютого українські ЗС потерпіли саму важку поразку за час конфлікту.

Було зрозуміло, що Мінськ не дає Україні жодних гарантій її незалежного існування і припиняє процес їх пошуків на глобальному рівні.

Путін “вийшов з гри” і залишив виконання “Мінських домовленостей” Порошенку. В Європейських столицях і Вашингтоні все частіше стали говорити про необхідність зняття санкцій з Росії. Зважаючи, що вони були введені в зв’язку з агресією Росії проти України, анексією Криму і вторгненням в Донбас, то їх скасування, або якесь пом’якшення, виглядало би зовсім недоречним та неприйнятним. Для остраху майбутніх агресорів. На тлі жорсткої позиції Путіна залишити Крим у складі Росії і продовжувати підтримувати тероризм на Сході України. Тому, 19 березня, голова Євроради Туск за результатами першого дня саміту ЄС, домовившись попередньо з Меркель і Олландом, заявив, що доля санкцій проти Росії залежить від реалізації Мінських домовленостей. Не виключно, що це була ініціатива української сторони. Ця ідея була закріплена 15 листопада в Анталії, на полях G20, в спільній заяві керівників ЄС і прем’єр-міністра Австралії. І хоча 17 лютого 2017 року, Путін проснувся і назвав “”безглуздою” прив'язку санкцій проти РФ до Мінських угод”, це може бути грою. Адже у нього — мінімальна відповідальність: вивести війська і не підтримувати сепаратистів. Це тільки техніка дипломатії.

Гірше інше. Мінський процес розірвав єдину війну проти України, єдину стратегію її оборони і політ-дипломатичного протистояння Росії на дві частини: на нікчемні переговори в Мінську по Донбасу і припинення будь-якого переговірного процесу по Криму. Читач, який уважно дійшов до цього місця, вже розуміє, що “Женева+”, навіть і якщо до цього схвально ставиться Європарламент у своїй резолюції, немає жодної перспективи без згоди Москви. На Мюнхенському безпековому саміті, прем’єр Медведєв заявив “Euronews”, що “питання про майбутнє Криму для РФ не існує, воно закрите назавжди. Крим є частиною російської території”.

Мінський мирний процес, створивши ДНР і ЛНР, легітимізував їх через резолюцію РБ ООН. Як суб’єктів міжнародного права. Дав значний час Росії сформувати на Сході майже 50-тисячну, добре озброєну і професійно підготовлену армію, яка управляється російськими офіцерами і тактично взаємоузгоджена з регулярними збройними підрозділами РФ. Він практично переконав світ, що в Україні відбувається громадянська війна. Мінськ перетворив українські ЗС в заручника корумпованих і слабких політиків, залишаючи в якості головної оборонної стратегії цивільно-поліцейську операцію — АТО. Без єдиного командування, без відповідального головнокомандувача, без активних оборонних операції, які переслідували би мету звільнення української території від бойовиків і російських найманців. Неможливо протиставити тактику АТО стратегії складної, гібридної війни. Це нонсенс.

При цьому українська армія виросла чисельно. Її бойовий досвід, мотивація і здатність до адекватного бойового спротиву, завдяки добробатам, є досить високою. Але не маючи жодної перемоги за спиною, реальної реформи, рівної по силі війні на Сході і новим загрозам, здатної протистояти широкомасштабному наступу бойовиків і регулярним російським підрозділами, закопавшись в окопи, вона ще не вийшла на потрібний рівень боєздатності. Можливо це є великою таємницею. А обдерті і голодні 53-ї бригади, як і інші чисельні приклади є тільки тактичним прийомом обдурити противника і завести його в пастку. Як це колись зробив Іван Виговський під Конотопом. Найгірше, що Мінськ дав можливість Путіну із регіонального гравця, стати глобальним в Сирії. Звідти він тисне на Вашингтон і Брюссель про завершення конфлікту з Україною шляхом виконання нею п.11 Мінська-2. При чому, обов’язково із створенням на Донбасі контрольованої Москвою специфічної квазідержавності.

Вийти з цієї ситуації, ані нинішній президент, ані діюча політична влада, неспроможні. В силу надто багатьох особистих якостей і обставин, які неможливо вже подолати. Зрозуміло, не варто рвати на шматки Мінські угоди і виходити з них в односторонньому порядку. Мінськ все ж таки створив спільний фронт проти Росії, але надто слабкий, аби їй протистояти. Необхідно повернутись до логіки Будапештського меморандуму і перестати його обзивати, вслід за Путіним, “шматком паперу” і “політичним, а не юридичним зобов’язанням, … як і Мінські домовленості”, це дискредитує міжнародне право і переконує наших Будапештських союзників не виконувати свої зобов’язання.

Президент Анжей Дуда, одразу після свого обрання різко розкритикував Мінські переговори, наслідки яких, без сумніву, загрожують і національним інтересам Польщі, заявивши про необхідність “нового формату переговорів по Донбасу за участю найсильніших держав ЄС і Польщі”. Порошенко відмовився і негайно поїхав за консультаціями до німецького Канцлера. Ми не знаємо достеменно, чи це була його особиста ініціатива, чи спільне рішення з Путіним. Але Ангеліна Меркель разом з Франсуа Олландом жорстко заявили про “зміцнення Нормандського формату, … а Мінські домовленості мають бути фундаментом для досягнення миру”. Цікаво, що у своїй спільній заяві, після телефонних перемовин з Путіним, у порушенні Мінських угод звинуватили лише сепаратистів, а не Москву. Дуда закликав створити Балто-Чорноморський блок “Міжмор’я”. Але, ображений байдужістю Києва і його небажанням вступати в союзи проти Росії, замовчав.

Прийшов час змінити стратегію з протидії Росії по знищенню української державності. Для цього склалися досить сприятливі умови: тривале втратне втягування її в громадянську війну в Сирії та в цивілізаційний конфлікт між сунітами та шиїтами, непрогнозоване балансування на межі війни з Туреччиною, загострення військово-політичних відносин із Польщею та країнами Балтії, тривала і глибока внутрішня рецесія і швидке падіння життєвого рівня росіян на тлі чутливої дії санкцій та ізоляції. Для мирного виходу із конфлікту з Росією, як показує історична практика останнього 25-річчя, можливо вийти тільки через скликання за допомогою авторитетних посередників, широкої міжнародної конференції під егідою РБ ООН. За прямої участі Києва і Москви. Тим більше, що Путін давно шукає площадки, яка могла би дати йому можливість почати дискусію щодо формування нового світового порядку після Ялти-Потсдаму-Гельсинкі. Вона, на відміну від Мінська, спроможна відтворити територіальну цілісність України, знайти інструменти вирішення питання Криму та надати їй тривалі гарантії незалежного розвитку та міжнародну програму відновлення її економіки. Разом із компенсаціями воєнних збитків з боку агресора. Звичайно треба перенести на новий рівень воєнно-дипломатичну політику, розуміючи, що тільки сила може протистояти силі.

Тільки після цього варто починати дискусію про скликання Установчих Зборів і прийняття на них Конституції, як нового суспільного договору, і затвердження його всеукраїнським референдумом.

Буде багато скепсису, вдивляючись в жалюгідність спроб “перезавантажити Уряд” і винести з реанімаційної палати коаліцію, яка не може існувати без апарату штучного дихання.

Криза в Україні тільки загострюється і набуває непередбачуваних трендів. Нею можна управляти “зверху”, або вона почне сама розв’язуватися знизу. В її основі — Мінські домовленості. Вони виглядають лише безнадійною спробою накласти марлеву пов’язку на розірвану снарядом ногу.