Конституційний процес: оздоровчі процедури

Що стосується державних посадових і службових осіб, або громадськості “невільної”, то вона має терміново розпочинати “приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 в редакції, що існувала до внесення до неї змін”.

Даний коментар надається на засадах не державної виконавської дисципліни, а академічної свободи.

Перше. Чи вийшов в даному випадку Конституційний Суд за межі своїх повноважень? Ні, не вийшов, бо контроль за процедурою внесення змін до Основного Закону- це така сама рутинна частина його роботи, як і контроль за матеріальним змістом законопроектних конституційних норм.

Ба більше, всі юристи знають, що найпотужнішою гарантією правильності, відповідності до вимог Конституції нових юридичних норм є досконало виписана процедура набуття ними чинності.

Справжня демократія — це невизначені результати за умов суворого дотримання наперед визначеної процедури. Ця теза вважається аксіоматичною в конституційній науці і практиці.

Належна процедура — це те, що дає достатній час і необхідні умови для інтелектуального штурму і розважливої самооцінки уповноважених на внесення змін суб'єктів. Процедура — це “кулінарія” виготовлення доброякісних юридичних продуктів.

Друге. Чи була порушена у 2004 відповідна процедура внесення змін до Основного Закону країни? Це питання є риторичним, бо всі, хто цікавиться конституційною практикою в Україні, знають, що була.

Суд послався на два якісно різних типи порушень процедурного характеру, проте насправді їх було більше.

По-перше, стилістично змінені редакції проектних конституційних норм не були передані на експертизу в Конституційний Суд.

Опоненти можуть сказати, що не перевірені Судом поправки були редакційними і тому непринциповими. Можливо, але якщо парламент дозволятиме замінити навіть одне юридичне поняття його синонімом, то в підсумку зміст норми зміниться, бо абсолютних синонімів, як відомо, не існує.

Крім того, всі знають силу синтаксису і граматики, а також те, що тут варто лише почати...

Третє. По-друге, поправки голосувалися разом (в “пакеті”) із законопроектними нормами ординарного рівня.

По-третє (що оминув у своєму рішенні Суд), поправки були внесені в умовах фактичного надзвичайного стану.

Адже на той час в країні ще залишалися вкрай розбурханими політичні й особисті пристрасті, авторитет чинного президента був радикально підірваний, щойно припинилося блокування державних будівель і транспорту, Хрещатик ще перебував у полоні мітингової стихії.

Очевидно, що такий контекст вважався б несприятливим для ухвалення змін до основного закону будь-якої країни.

Четверте. Як стверджує частина друга статті 157 Основного Закону, “Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану”.

Хтось може сказати, що надзвичайний стан в Україні формально-юридично не було оголошено. Це так, але ж всі знають, що ізольований у приміській резиденції президент Кучма просто фізично не мав такої можливості.

Політична криза зайшла надто далеко, запобіжні механізми не спрацювали, тому запроваджувати надзвичайний стан було вже пізно.

В Україні мала місце Помаранчева (типологічно — оксамитова) революція — правдиве демократичне повстання, яке спікер Верховної Ради Литвин якось принагідно оцінив як можливий пролог до громадянської війни.

П'яте. Достеменно не відомо, що має на меті процитована заборона із статті 157 Основного Закону: чи йдеться в ній про фактичний надзвичайний стан (сюди потрапляє будь-яка революція), чи тільки про той, що формально був проголошений президентом і підтриманий Верховною Радою.

Якщо правильним є друге, тоді формальне проголошення надзвичайного стану тиранічним володарем могло б зірвати ухвалення будь-якої конституції. Таким чином, гіпотетичне тлумачення статті 157 не є самоочевидним.

Зокрема, навіть такий палкий критик рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 як Тимошенко в грудні 2004 вважала голосування депутатів від “Нашої України” за конституційні зміни (політичну реформу) зрадою їх власної революційної справи.

При цьому засвідчену електронікою відсутність голосу “за” реформу від особисто Ющенка вона пояснювала на телекамеру власним позитивним (!) впливом на Віктора Андрійовича.

Шосте. Ще більш неприйнятним в юридичному аспекті слід вважати так зване “пакетне” голосування конституційних змін разом із поправками до виборчого закону.

У своєму рішенні КС стримано зазначає: “Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду і ухвалення є різними, свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України...”.

Насправді ж пакетне голосування призвело не просто до порушення юридичної техніки, а до неприпустимого, з логічної точки зору, реверсу в нормативному керуванні — стану, коли доля норм ординарного рівня (зміни у закон про вибори президента) безпосередньо визначала долю норм конституційного рівня, якими на той час в Україні визначалася (sic) нова форма правління.

Сьоме. Крім того, з юридичної точки зору пакетне голосування є не тільки й не стільки одночасним, скільки сумарним. У пакет складаються різні законопроекти, які голосуються в одне — загальне стосовно всіх законопроектів волевиявлення.

Уявімо собі на мить ситуацію: першим законопроектом з пакету передбачається уп'ятеро збільшити зарплату народних обранців, другим — змінити конституційну форму правління. Хто після цього сумніватиметься в успіхові політичної реформи?

Миритися з подібним підходом — означає не що інше, як вважати (вслід за Ульяновим-Леніним), що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.

Але ж справді моральним і єдино виправданим є протилежне: не можна досягнути благородних намірів ницими способами чи інструментами.

Колись професор Лефевр у своїй знаменитій книзі “Логіка совісті” писав, що антигуманний лозунг “мета виправдовує засоби” є типово більшовицько-радянським. І, навпаки, в суспільствах західного типу панує протилежне переконання, що значною мірою пояснює їх етичну привабливість і силу.

Восьме. У своєму недавньому коментарі у “Kyiv Post” секретар Венеціанської комісії Маркет заявив: “Венеціанська комісія не вважала Конституцію 2004 недемократичною”, і що... “було несподівано дізнатись, що було визнано недійсною Конституцію, яка діяла шість років (і була застосовувана самим Конституційним судом)”.

Але ж Конституційний Суд жодним чином не показав, що він вважає або вважав колись раніше закон від 8 грудня 2004 “недемократичним”. Просто пряник політичної реформи, як засвідчив Суд, було подано у брудній обгортці, що й стало принциповою перешкодою для процесу юридичного перетравлювання.

Крім того, Маркет не враховує тієї обставини, що Конституційний Суд України, на відміну від судів в англосаксонській правовій системі, не має повноважень тлумачити Основний Закон у всіх тих випадках, коли це виглядає необхідним чи корисним.

Конституційний Суд України може бути найгіршої думки про конституційну норму, але водночас має обов'язок коритися їй доти, доки не знайдеться відповідний суб'єкт конституційного подання, який поставить норму під сумнів.

Дев'яте. Чи не повинні, у зв'язку з відміною конституційних змін 2004, бути проведені дострокові вибори президента і Верховної Ради, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачає редакція Конституції 1996 року, обсягом повноважень.

На цей реально існуючий закид можна відповісти таке. По-перше, народ обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але не визначає їхніх повноважень у даній якості.

Визначення компетенції державного органу чи повноважень посадової особи — у даному випадку Верховної Ради і президента — становить прерогативу Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення чи просто бажання.

Народ може врешті-решт змінити свою конституцію, але до тих пір, поки вона діє, він мусить коритися їй так само, як і державний апарат, держава в цілому.

Як писав свого часу Гольбах, “конституція — це вуздечка для керманичів і народів”, вона є вищим регулятором стосовно суспільства в цілому.

Десяте. Очевидно, що для запобігання конфліктам у державно-правовій сфері перевибори державних структур (у випадку зміни їх компетенції) іноді дійсно можуть бути оптимальним способом виходу із ситуації.

Проте слід брати до уваги те, що в українській ситуації подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять у собі подібних імперативів, про що й заявив днями Литвин.

Одинадцяте. Що ж стосується думки про те, ніби після рішення Конституційного Суду в Україні більше не існує легітимної влади, то це очевидне перебільшення.

Відміна політреформи відбулася з моменту оголошення рішення про це Конституційного Суду, яке не має зворотної сили. Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися.

При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі не впливає на їх легітимність.

Виборами народ, як вже зазначалося вище, віддає своїх кандидатів на “поталу” Основному Законові, який є вищим юридичним продуктом того ж таки народу.

Почасти тому в Україні, як і у більшості цивілізованих країн світу, не визнають імперативного мандату. Легітимація живої політичної влади справді існує, але існує також і висхідна (первісна) легітимація абстрактної влади конституцій.

Простіше кажучи, на визначення обсягу компетенції державних органів, так само як і на визначення повноважень президента чи іншої вищої посадової особи країни, народ надає свою згоду раніше.

При цьому зв'язок між народною волею і компетенцією президента й парламенту здійснюється не на тактичному (вибори), а на стратегічному (ухвалення основного закону) рівні. Тобто саме по собі обрання конкретних людей на посади не впливає на обсяг їх повноважень, і навпаки.

Зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях, бо в даному випадку йдеться про різні коридори політичного волевиявлення народу. Такі канали є автономними і безпосередньо не перетинаються.

Дванадцяте. Чи загрожує, за версією Тимошенко, відміна політичної реформи посиленням тоталітарних тенденцій в Україні? Не викликає сумніву, що опозиція має бути сторожем свободи і демократії в суспільстві і може попереджати про що завгодно.

Втім, нині виглядає так, що рішення КС не стільки провокує тоталітаризм, скільки ятрить душі політичних противників чинної влади.

Те, що так невдало прагнув здійснити Ющенко, парадоксальним чином здійснила політична сила його основного опонента.

Тринадцяте. Втім, якщо відволіктися від моментів особистого протистояння, то можна побачити, що всі обрані народом влади в незалежній Україні діяли de facto за моделлю, яка була ближчою до Конституції 1996, ніж до того задуму, що його втілювала у собі українська “політична реформа”.

Своїм рішенням КС лише наблизив формальну Конституцію до її більш органічного стану. Насправді ж українській політиці вже 20 років бракує не рафінованого парламентаризму, а елементарної моральності, пристойного рівня загальної освіченості й політичної культури.

Саме з позицій елементарної логіки конституційна модель зразка 1996 є суттєво кращою за модель зразка 2004.

Чотирнадцяте. Оскільки українська демократія є все ще відносно наївною і простою, головною загрозою для неї залишається популізм, слабкість політичної культури і вузькість пропозицій на політичному ринку.

Тому так важливо знати, чи зупиниться Янукович на досягнутому. Якщо так, то поновлення чинності Конституції 1996 стане лише тимчасовим паліативом.

Оскільки свободолюбна і демократична Україна варта суттєво кращого Основного Закону, конституційний процес в Україні має тривати далі.

При цьому політичне суперництво Януковича і Тимошенко може виявитися більш драматичним, ніж це витікає з уже існуючого між ними політичного контрасту.

П'ятнадцяте. Чи мав право Конституційний Суд відкривати провадження у справі політичної реформи після своєї ж власної відмови у 2008 році аналізувати зміни до Конституції від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, яким дана реформа була запроваджена?

По-перше, конституційні суди інших країн не раз ухвалювали рішення, якими радикально змінювалась їх попередня правова позиція. Наприклад, Верховний Суд США своїми рішеннями з приводу захисту громадянських прав у ХХ столітті неодноразово скасовував власні ж рішення з цього питання періоду ХІХ століття. Останніми допускалися відверто сегрегаційні підходи у визначенні правового статусу певних категорій населення Сполучених Штатів — чорношкірі, китайці, японці.

Тобто Верховний Суд США в різний час по-різному розумів одні й ті ж самі норми федеральної Конституції. Просто рівність у дев'ятнадцятому столітті розуміли суттєво вужче, ніж у столітті двадцятому.

По-друге, українська ситуація є суттєво відмінною від тієї, що її окреслено в якості проблеми. Конституційний Суд України не має права піддавати сумніву якість чинних матеріальних норм Основного Закону, бо позиціонується в юридичному просторі не над, а під Конституцією, частиною якої у 2004 році стала, за презумпцією, реформа.

Проте в своєму рішенні КС жодним чином не висловив свого ставлення до змісту реформи як такого. Його висновок стосується способу приєднання змін, вилучень, доповнень до тіла Основного Закону.

Фактично і формально-юридично він визнав порочною процедуру легітимації, а не якість матеріалу, з якого було виготовлено правовий імплантат.

Звісно, можна емоційно зрозуміти тих, хто стверджує, що Конституційний Суд протягом шести років поспіль виходив у своїх рішеннях з презумпції чинності політичної реформи, а потім виявилося, що він ухвалював дані рішення ніби нещиро. Але така вже доля Конституційного Суду — сумніватися і заперечувати лише тоді, коли цього вимагають в юридично бездоганній формі.

Шістнадцяте. Чи мав право Конституційний Суд, з огляду на склад його повноважень, у своєму рішенні поновити дію Конституції 1996 року?

Це не зовсім коректно сформульована проблема. Адже Конституційний Суд у своєму рішенні не поновив дію Конституції 1996 року, а проголосив спосіб її оновлення юридично не чинним.

Висловлюючись метафорично, Суд констатував фіаско нападника, а не смерть і щасливе воскресіння жертви. Оскільки нападник (парламент) у даному випадку програв, Конституція лишилася неушкодженою і — автоматично — чинною. І не має суттєвого значення те, що поєдинок тривав шість років.

Всеволод РЕЧИЦЬКИЙ