Чому заміна військових — це не поразка, а перемога?

Нам терміново потрібно ухвалити зрозумілі правила мобілізації та демобілізації. Заміна військових — це не про поразку, а про перемогу. Це створення стабільної системи й уникнення примусової мобілізації на вулицях. Заміна військових — це відновлення довіри до держави. Як це зробити? І чому це потрібно зробити зараз?

Справедливість — це і є закон

Хто є найбезправнішими людьми в нашому суспільстві? Хоч як парадоксально, ті, про кого ми щодня кажемо, що вони герої, — наші військові. Ну справді, навіть засуджені щонайменше знають, коли зможуть повернутися додому. Військові ж — ні.

В березні 2023 року я вніс до Ради законопроєкт №9142. Якщо коротко, він давав би право на демобілізацію військовослужбовцям, мобілізованим під час широкомасштабного вторгнення Російської Федерації, після 18 місяців служби.

Тоді розмов про демобілізацію фактично не було. Але був запит у мобілізованих військовослужбовців. Запит не на “піти додому”, а на справедливість. Коли одні сидять в окопах, а інші — в ресторанах, коли одні ночують із мишами, а інші — в готелях біля моря, коли одні втрачають здоров’я, а інші святкують життя, — це все не про справедливість. Не про вітчизняну війну. Це все про війну частини народу проти Росії. А інша частина? Інша вірить у ЗСУ. На жаль, цього мало.

У квітні 2023 року ми запустили петицію про демобілізацію за 18 місяців. Ця петиція набрала 25 тисяч підписів. Чи є відповідь на неї від президента? Ні. Мій законопроєкт не розглядає навіть комітет, хоч це є порушенням регламенту.

Минуло більш як пів року.

В жовтні та листопаді 2023-го в Україні відбулися масові мітинги дружин військовослужбовців за ухвалення закону про демобілізацію. Наступного дня з активними учасниками руху зв’язалися представники СБУ. Працівники Служби безпеки попередили про незаконність мітингів і можливу кримінальну відповідальність за участь у них.

І всі мовчать. Про це не згадали ні в телемарафоні “Єдині новини”, ні в національних виданнях, ні в найбільших телеграм-каналах України. Чому? Бо всі так чи інак контролюються офісом президента.

Чи правильно влаштовувати мітинги під час війни? Ні. Та чи є інша можливість привернути увагу до проблеми? Ні. Ані мій закон, ані петиція, ані виступи, ані активність військових і жінок не дали нічого. Ніхто з офіційної влади ніяк не коментує й не дискутує на тему демобілізації.

І в цьому проблема. Держава — це про справедливість. Чи справедливо, що одні там, а інші не там? Ні. Чи можна вирішити це? Так. І вирішення — це закон про демобілізацію. Закон не про те, що ми розпустимо армію. А про те, що ми замінимо тих людей, які вже відслужили своє, іншими.

Цифри

Загальний мобілізаційний ресурс в Україні коливається в межах 5—5,5 мільйонів громадян. До жовтня 2023-го ми мобілізували 850 тисяч осіб. Тобто навіть за загальними цифрами в нас є запас, аби замінити вже мобілізованих громадян.

Притому ці 850 тисяч осіб не були мобілізовані одночасно, й процес відбуватиметься поступово. Когось мобілізували 2023 року, когось — 2022-го. Одних — у березні, інших — у січні, а третіх — у жовтні.

Якщо врахувати, що далеко не всі мобілізовані захочуть демобілізуватися, то замінити військових буде не так складно. Ресурс є. Потрібно оптимізувати систему, й це дасть змогу замінити людей, котрі перебувають на передовій вже більш як 18 місяців і хочуть повернутися додому.

Водночас, найімовірніше, значна частина військових після демобілізації за певний час повернеться до армії. Навіть зараз є випадки, коли люди демобілізуються за сімейними обставинами й за місяць-два повертаються назад.

Тобто ситуація із заміною військових не буде критичною й не вплине на боєздатність на фронті.

Звісно, можна почути аргумент, що можуть повернутися додому люди з бойовим досвідом, а прийдуть — без. Але люди з бойовим досвідом також були колись без нього. Плюс ми не створюємо підрозділів виключно з новобранців. Тобто буде частина без досвіду й частина з ним. Отже, мобілізовані зможуть набути бойового досвіду й не припуститися помилок. Ну й загалом наявність бойового досвіду не має бути прокляттям для людини.

Тут, до речі, постає ще одне питання: а скільки людей має бути в армії? Бо ж ефективність використання людського ресурсу в Силах оборони також можна істотно збільшити, а кількість — зменшити. І тут дуже показовою є історія строковиків, тисяч молодих хлопців, які служать уже три роки поспіль, не можуть бути примусово відправлені на передову, але їм не дають змоги перевестися в мобілізовані й водночас не звільняють. Тобто вони й воювати не можуть, і жити нормально їм не дають.

Довіра до держави

Після 24 лютого 2022 року ми зрозуміли: війна як явище прийшла в наше життя і в життя нашої держави надовго. Коли ми переможемо Росію й закінчимо цю війну, перед нами в перспективі 10—15 років постануть наступні війни. Буде це Іран, чи Китай, чи знову Росія — то вже питання політики. Але підготовка до війни й розуміння того, що нам потрібно буде захищатися й мати змогу знищити ворога, — це основа нашої екзистенції в наступні десятиліття.

Тут постає питання. Уявімо, не дай Бог, ситуацію, подібну до 24 лютого 2022 року, тільки року десь так 2035-го. На нас напали. Чи стоятимуть люди в чергах до військкоматів так, як стояли в лютому 2022-го? Знаючи, що той, хто піде до війська, буде безправним? А той, хто не піде, й далі гарно житиме та будуватиме власну кар’єру?

Відповідь очевидна. Чому? Бо щодня втрачається довіра до держави. Щодня люди думають, що зробили неправильний вибір. І саме це є проблемою.

Те ж саме з мобілізацією просто зараз. Чому ми чуємо, що комусь доводиться бити людей, заштовхувати їх в автобуси, забирати телефони тощо? Бо всі все розуміють. Хтось хоче план виконати. А хтось усвідомлює: якщо піде — це назавжди. Звісно, це дуже незначна частина громадян. Але вона ж існує. Щоб вирішити цю проблему, потрібні відкриті та зрозумілі правила гри. І ці правила гри — 18 місяців.

Громадянин точно знатиме, що за півтора року спокійно матиме право на заміну та повернення додому. І тоді сам процес мобілізації не буде таким складним, яким є просто зараз. Розуміння скінченності створить психологічну розрядку для багатьох новобранців.

Системи завжди перемагають

Усім відома фраза, що казино завжди виграє. Одні люди, почувши цю фразу, навіть не намагаються переграти казино. Іншим потрібно навчитися на власному досвіді.

Так само і з державою. Системи завжди переграють людей. Завжди. І найголовніше для нас зараз — не намагатися вчитись на власному досвіді. У нас просто немає ні часу, ні можливостей для повторення помилок.

Найголовніша проблема України — не корупція, бідність, нерівність, непотизм чи патерналізм. Найголовніша проблема України (крім Росії, звісно) — відсутність системного мислення. Решта — похідне.

Думати системно — це побачити проблему та вирішити її. Те, що робить влада, — не вирішення, а використання людей. А так не має бути. Всі ми розуміємо, що війна з Росією надовго. І щоб витримати довгу війну, нам потрібна чітка, зрозуміла й дуже проста система заміни військових. Наші військові — це сталь, але навіть сталь втомлюється.

Не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що моральний стан військових не надто високий. Втома — найголовніше слово, що звучить на фронті. І щоб не було цієї втоми, ми маємо дати змогу виконати свій обов’язок перед державою і спокійно повернутися.

Ми часто говоримо про реінтеграцію військових. Але про яку реінтеграцію та психологічне здоров’я може йтися, коли військові йдуть у відпустку і бачать своїх друзів, знайомих і просто перехожих, які живуть чудовим життям? Усі ресторани великих міст заповнені, поступово повертаються вечірки й можна почути про бажання скасувати комендантську годину, щоб іще більше розважатися.

Так війн не виграють. У Конституції України записано, що захист суверенітету й територіальної цінності — обов’язок кожного громадянина. То виконуймо Конституцію.

Саме чітка система, права та свобода військових стануть запорукою не просто довготривалої боротьби, а перемоги в ній. Якщо не діяти зараз, завтра може бути пізно. Настав час інших. 

Олексій ГОНЧАРЕНКО, народний депутат України, фракція “Європейська солідарність”