Боротьба за спадщину. Переформатування владного конгломерату провокує протистояння олігархічних груп

Уже на початку року коло “сімейних менеджерів” було розширене за рахунок керівника СБУ (Ігор Калінін), Міноборони (Дмитро Саламатін), Мінфіну (Юрій Колобов). На тому етапі посилення “Сім’ї” відбувалося насамперед за рахунок позицій “старих донецьких” адміністраторів, зокрема пов’я-заних із Азаровим. Менш помітними стали втрати умовної групи Фірташа — Льовочкіна: позбавлений на початку року крісла в СБУ Валерій Хорошковський натомість дістав декоративну посаду віце-прем’єра без реальних повноважень, а потім і зовсім вилетів з уряду. Влітку тертя із “Сім’єю” проявились у “наїздах” на структури Фірташа податкової, очолюваної Олександром Клименком, що пов’язаний зі старшим сином Януковича. А під час парламентських виборів показовою стала фактична відсутність людей Фірташа — Льовочкіна у прохідній частині партійного списку ПР.

Конфлікт у владному конгломераті, який іще взимку вилився у відставку Андрія Клюєва з посади віце-прем’єра, став іще помітнішим після парламентських виборів, коли внутрішньовидова боротьба різко загострилася у світлі очікуваного переформатування повноважень. Джерела повідомляли про активні взаємозвинувачення Клюєва та Льовочкіна за провал ПР на виборах, особливо у Центрі, а Олександр Єфремов вдався до публічної критики київської партійної організації. У міжнародно-публічну площину вилилася конфронтація між Дмитром Фірташем та Миколою Азаровим. До публічної критики останнього вдалися Валерій Хорошковський та екс-міністр із надзвичайних справ Віктор Балога. Сергій Тігіпко й Петро Порошенко почали публічно критикувати політику очолюваного Сергієм Арбузовим НБУ, саме тоді як його визнавано було одним із основних претендентів на посаду прем’єр-міністра. Фактично проти нього виступив і Андрій Клюєв, який публічно висловив підтримку кандидатурі Азарова на переобрання очільником Кабміну.

Чимало оглядачів сприйняли призначення Миколи Азарова та Володимира Рибака як “тріумф застою”, однак усе це дуже схоже на продуманий процес їхнього зливу на почесну пенсію та використання для зняття того напруження у владному конгломераті, що виникло після низького результату ПР (планували взяти більше) на парламентських виборах. По-перше, Азаров та Рибак — безпечні з погляду рівновіддаленості від основних олігархічних груп. Протиснути Арбузова нині було неможливо, а зміна глави уряду для Януковича була б доцільна лише в тому випадку, якби вона сталася на користь “Сім’ї”. По-друге, серед усіх потенційних кандидатів вони найбільше влаштовували комуністів, а склад ситуативної більшості, яка 13 грудня проголосувала за спікера та прем’єра, засвідчив провал спроб влади сформувати її без КПУ (вдалося назбирати лише 218 карток). Нарешті, саме Рибак та Азаров персоніфікуватимуть відповідальність за ті чи ті непопулярні, а то й відверто компрометуючі кроки, натомість “молоді технократи”, що склали основу переформатованого 24 грудня уряду, на їхньому тлі бачитимуться значно привабливішими. При цьому конфігурація Кабміну аж ніяк не дає підстав називати його урядом Азарова: швидше Арбузова — Вілкула. Звісна річ, умовно, адже обидва є лише представниками інтересів. Перший — “Cім’ї”, другий — Ахметова. І хоча наразі Арбузов видається однозначним фаворитом, поява в уряді Олександра Вілкула може свідчити про своєрідний праймериз між двома “молодими й перспективними” функціонерами.

Переформатування у владному конгломераті засвідчило цілковиту маргіналізацію сателітів режиму Януковича: Сергій Тігіпко й Володимир Литвин зі своїми людьми із “Сильної України” та “Народної партії” дістали незначущі посади в парламенті. Те саме стосується і КПУ, пост першого віце-спікера для якої став фактично відкупним за викидання із владної вертикалі й позбавлення доступу до потужних фінансових ресурсів. Причому тенденція до посилення “нових донецьких” та “Сім’ї” за рахунок витіснення старих адміністраторів, енергетичного лобі та колишніх сателітів може мати своє продовження й по вертикалі вже найближчим часом.

Водночас показовим наслідком кадрових перестановок стало не лише посилення позицій “Сім’ї” та умовної групи Ахметова, а й той факт, що на більшість посад призначені маловідомі особи, а не самостійні знані політики, які обираючи між урядом та парламентом, майже одностайно віддали перевагу депутатському мандату. Окрім іншого, це може свідчити ще й про страх повторити долю Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, залишившись у незручний час без депутатського значка. Якщо це так, то маємо чіткий сигнал, що основні гравці владного конгломерату не вірять у довговічність нинішнього режиму або власні перспективи у ньому. Водночас насичення на цьому тлі уряду “сімейними” свідчить, що Янукович продовжує рух до абсолютного зосередження влади в руках “Сім’ї” за принципом “або пан, або пропав”. При цьому він не може не усвідомлювати наростання потенціалу опозиціонерів у парламенті, однак, очевидно, готується обходити такий ризик із позиції сили. Наприклад, у спосіб проведення програмованого референдуму, який позбавить депутатів недоторканності, а відтак і залишків імунітету до інших методів “переконування” в необхідності дисциплінованих одобрямсів на будь-які ініціативи Банкової.

З одного боку, навіть після перетворення ПР на квазіблок різноорієнтованих груп, вона так і не має більшості, й питання вирішуватимуть через ситуативні коаліції під окремі голосування, насамперед із КПУ. Із другого — саме через необхідність узгоджувати рішення з комуністами щодо них стане складніше досягати консенсусу з різними групами впливу у самій ПР. Уряд щоразу змушений буде шукати аргументів для потенційних ситуативних союзників у парламенті. Одна справа — розподілити посади та обрати прем’єра, що є необхідною передумовою певної прогнозованості для всіх гравців, зовсім інша — голосувати за конкретні законодавчі ініціативи, які мають авторство антагоністичного угруповання, часто спрямовані якщо не проти, то принаймні не в інтересах інших учасників конгломерату.

На цьому тлі режим Януковича поволі втягується в конфлікт із великим бізнесом та олігархами другого ешелону, які починають дедалі більше відчувати наслідки пірамідальної системи відносин, у якій права й безпека залежать від доброї волі правителя та апетитів його оточення.

Віктор Балога, екс-міністр надзвичайних справ в уряді Азарова, який сам не увійшов до фракції ПР, а потім відкликав ізвідти ще й свого брата Павла, охарактеризував ситуацію, якою він керується, дистанціюючись від режиму, таким чином: “Віднімання заробленого, чим, по суті, є податкова політика, посилена корупційними поборами, в останні роки доповнилося “віджимом” власності. А це вже ознаки межі фолу. Бізнесу є що втрачати і є чим захищатись. Влада, схоже, на це не звертає уваги”. Показовим у цьому контексті став конфлікт харківського мера Геннадія Кернеса та Олександра Ярославського довкола стадіону “Металіст”, що його контролював останній. Ярославський заявив, що “якась незрозуміла істота влазить і починає колотити всю країну” і фактично вчинив демарш, показово продавши футбольний клуб “Металіст”, у який уже встиг укласти близько €500 млн. Крім того, циркулює інформація про відмову Валерія Хорошковського продати “по-доброму” контрольний пакет акцій телеканалу “Інтер” “Сім’ї”, яка наразі активно працює над створенням власного медіа-холдингу, вочевидь готуючись до президентських виборів.

За таких обставин амбіційні політики із владного конгломерату, як-от Валерій Хорошковський та Сергій Тігіпко, що тривалий час працювали над своїм ліберально-реформаторським іміджем, уже фактично розпочали підготовку до реалізації власних політичних проектів. Дальше посилення “Сім’ї” та викликане цим зростання кількості ображених у провладному таборі, швидке примноження лав розчарованих колишніх прихильників Януковича на Південному Сході, які наразі не знайшли альтернативи серед наявних опозиційних сил, може створити для них суттєвий електоральний резерв. Зрештою, у випадку анемічності й самодискредитації нинішніх опозиційних лідерів, а також коли враховувати перманентний попит в українському суспільстві на “нові” (навіть якщо вони насправді старі) обличчя в політиці, Тігіпко, Хорошковський чи якась інша креатура Фірташа може спробувати позмагатись і за частину електорального поля “Батьківщини” та УДАРу, особливо на Південному Сході та в Центрі.

Якщо група Фірташа й надалі зазнаватиме втрат від результатів дальшого переформатування влади по вертикалі та розподілу державного майна, то вже найближчим часом пов’язані з нею депутати можуть перейти в неприховану опозицію до прем’єра, але, швидше за все, демонструючи до певної миті лояльність стосовно президента, який “підпав не під той вплив”. Але навіть якщо цього не зробить уся група Фірташа, то це навряд чи перешкодить реалізації проекту Хорошковського.

У сучасній Україні надміру значний потенціал медіа-маніпуляцій, адже відсутнє громадянське суспільство і класичне політичне структурування соціуму, низька політична культура виборців, до того ж більшість жителів неперебірливі, коли йдеться про джерела інформації (див. стор. 26). Саме “Інтеру” значною мірою має завдячувати своїми високими рейтингами в минулому Арсеній Яценюк. Відтак досить високим є і потенціал Хорошковського, який, маючи змогу на повну використати медіа-русурс “Інтера”, цілком може спробувати стати таким собі українським Берлусконі, подобою італійського олігарха, котрий зростив свою політичну популярність на основі підвладної йому медіа-імперії.

Поки що в межах “успадкування ПР” намагається діяти Сергій Тігіпко. Відмовившись від посади весільного генерала в уряді, він пояснив, що йде в парламент, “проаналізувавши результати виборів” і помітивши “попит на ідеологію”. При цьому політик намагається запропонувати певний ребрендинг Партії регіонів чи її частини, акцентуючи на пріоритеті європейської інтеграції та “виваженого” підходу до мовно-ідентифікаційних питань. Він уже зареєстрував у Верховній Раді проект заяви “Про підтримку євроінтеграційних прагнень українського народу та укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС”, заявивши, що “якби ми почали активний рух до Митного союзу, то мали б колосальні проблеми всередині країни”, а також що хоч і не підтримує “примусової українізації”, але не проти такої, що відбуватиметься на основі “заохочення батьків, дітей, і в тому числі політиків”. Тиждень уже писав, що Тігіпко пішов у ПР, розраховуючи завоювати її зсередини. Очікувана відставка Азарова з посади прем’єра тішила б Сергія Леонідовича тим, що могла б супроводжуватися його висуненням на посаду голови партії. Та якщо ці сподівання не справдяться, він цілком може спробувати сформувати з частини регіоналів свій власний політичний проект. Адже нинішня ПР уже давно стала пропрезидентським конгломератом, для якого, ближче до виборів глави держави, природно поляризуватися, утворюючи різні групи.