...як пробити пану груди?

Що ж. Життя випереджає прогнози. Кілька тижнів тому ми писали, що українська влада нав’язливо демонструє, що без мордобою з нею розмовляти не варто. І от тобі черговий крок: як тільки афганці заблокували податківців у офісі — тут-таки силовики дали задній хід — і адресою, виявляється, помилилися, і прокуратура пообіцяла розібратися з винними.

А ми, наївні, говорили про можливість мирного розвитку подій...

Вражаюча, скажемо навіть надзвичайна бикуватість рідної влади відкидає будь які надії, що нас із вами почують, не кажучи вже про те, що дослухаються. Зрозумілим стає одне — так чи інакше, а можновладців все-таки доведеться примушувати.

Але виникає резонне питання — до чого? До чого саме треба примусити владу зараз, щоб і країну зберегти і не наступити у майбутньому на граблі з написом “Ю та Я”.

У цьому контексті усе прогресивне людство з великим оптимізмом сприйняло об’єднання найбільш успішних і найрадикальніших організаторів акцій протестів — афганців та підприємців. Дійсно, розігнати Верховну Раду треба вже давно, але який саме вибрати механізм? Путч і скасування Конституції чи нові вибори за чинним законодавством?

Щиро переконані у тому, що коли ми хочемо зберегти свою країну, то альтернативи виборам нема. У іншому випадку надто багато охочих буде ввести в Україну свій “миротворчий” контингент. Вибори під силовим контролем громадськості — це апробований ще у 2004 році механізм, який підтвердив свою ефективність. Звісно, мається на увазі результат виборів, а не особа обраного.

Тому одразу про особу, а точніше — про осіб.

Здається, нікому в Україні вже не треба доводити просту тезу — не можна і далі вибирати серед тих самих прізвищ, хай навіть вони перекомбінуються у інші партії, блоки чи розпорошаться по округах.

Звісно, добре було б заборонити їм усім участь у перегонах. Жаль тільки, що реального механізму для цього не існує. Тому може статися, що у залі “під куполом” чергового разу збереться компанія старих знайомих, а нам доведеться знову думати, як їх звідти викурити. І щоб так не сталося ми пропонуємо уже зараз замислитися над тим, як не допустити реалізації цього сумного сценарію.

Як перший крок цих роздумів давайте згадаємо сеанс одночасного голосування на багатьох пультах, який регулярно проводять у Верховній Раді — причому донедавна цим грішили і владні, і опозиційні фракції. Чому так відбувається, можемо довідатися зі старого анекдоту.

Сидять двоє депутатів-олігархів у сортирі. Один питає: “Слухай, а от оце зараз, те що ми робимо, це наш депутатський обов’язок, чи ні? “ Другий відповідає: “Я думаю, ні. Бо якби це був депутатський обов’язок, ми б когось найняли”.

Насправді бути депутатом — це робота, а працювати наші можновладці ой як не люблять. І у цьому — наш із вами шанс.

Для виконання роботи законодавців депутати-олігархи наймають собі депутатів-лакеїв — і це логічно. Ну а тепер уявіть собі, що старі погрози Яценюка та Литвина врешті-решт втілилися у життя, і система голосування стала вимагати особистої присутності народного обранця. Уявляєте, до чого це призведе?

Очевидно, що у такому випадку для створення більшості у залі мають сидіти Ахметов, Васильєв, Буряк та інші дуже зайняті особи. І скажіть тепер, будь ласка, воно їм треба? Це ж ділові люди, які не мають часу на дурню — вони краще на стадіоні поуболівають чи на яхті покатаються, все більше користі.

Чи захочуть бізнесмени великої і середньої руки вибиратися до Ради, якщо їм доведеться більше ста днів на рік сидіти біля пультів?

Правильно.

Що ж вони зроблять? Теж правильно. Наймуть собі лакеїв. Тільки тепер вже не одного Чичикова на десятьох, а кожен свого персонального. Щоб ті замість них обралися і замість них голосували.

В принципі саме такі лакеї у країнах розвинутої демократії називаються політиками. Колись дуже давно їхні попередники і справді були на побігеньках у товстосумів, але досить швидко переросли свій статус обслуги. І у нас переростуть.

Персональне голосування, введене напередодні парламентських виборів кардинально змінить конфігурацію майбутньої Верховної Ради — туди йтимуть тільки професійні політики. Хай навіть вони і продажні, але все-таки залежать від наших із вами голосів значно більше, ніж олігархи.

Заради переобрання політик з легкістю зрадить теперішнього спонсора — бо інакше він припинить бути політиком. З іншої сторони, замість впарювати виборцям власних шоферів і секретарок олігархи почнуть вкладати гроші у політичні проекти зі стабільним електоратом — це буде значно менш ризиковано.

Крім того подібний розклад кардинально зменшує можливість економічного тиску на незгодних. Згадайте, що серед перебіжчиків найбільше завжди було банкірів, промисловиків та інших вразливих категорій. “Голоштанні” натомість зазвичай тримаються своєї фракції.

Отже наслідки персонального голосування у Раді будуть без перебільшення революційними — саме тому, до речі, далі погроз справа так і не пішла. Але має піти. Бо європейські депутати з нас сміються. Бо голосування за колегу по суті є незаконним. Бо ми вибираємо одних, а голосують інші, бо... Ще є багато таких “бо”. Карфаген має бути зруйнований. Голосування „за того парня” має бути скасованим. І тільки від нашого з вами тиску на владу це залежить.

Тут на хвилинку хочеться взяти паузу і відповісти на німе запитання нашого читача. Ні, ми не стали менш радикальними у ставленні до влади ніж були. Ми бачимо, що письменники, зокрема й супер-букеровий Рушді, підтримують протести.

А проте нагадуємо, що політика — це мистецтво можливого. Можливе в Лондоні і можливе в Києві — не одне й те саме. Давайте вимагати, щоб Янукович сам подав у відставку, але треба розуміти, що він цього не зробить, і законного механізму для примусу, на жаль, не існує.

Отже ми шукаємо компромісу — щоб вимоги з одного боку були виконуваними, а з іншого — радикально поміняли ситуацію в країні. Саме тому варто звертатися до рішень, які вже дозріли у громадській свідомості, ба навіть у свідомості політиків. Такі, що варто лише дотиснути — і піде. Отже персональне голосування — один з таких прикладів.

Ну а далі давайте пошукаємо наступних реальних кроків для того, щоб допомогти політикам-лакеям якнайшвидше відкинути другу частину цього свого ганебного визначення і перетворитися на просто політиків.

Що там іще нуртує у суспільстві? Відкликання депутатів?

Обговорюючи цю болісну тему, наші можновладці люблять пояснювати неосвіченим виборцям, що політична відповідальність у демократичних країнах полягає тільки у тому, що тебе можуть не обрати на наступний термін. Що ж, звучить начебто логічно. Але спробуйте провчити кицьку за загиджений килим не одразу, а відкласти покарання до дня наступних виборів. І справа не тільки у тому, що кицька не відчує, за що отримала. Головне — вам весь цей термін доведеться жити у лайні.

Тому єдиним на наш погляд ефективним механізмом реалізації принципу політичної відповідальності є негайний винос тіла. Тобто дострокове припинення повноважень на вимогу громади. І саме ним нам із вами варто зайнятися.

Добре було б звичайно ухвалити демократичний механізм виносу тіл, чи то тушок із зали під куполом. Проте жодного реального проекту подібного механізму не видно навіть на обрії. А навіть якби він і був. Рада проголосує за таке хіба що під прицілом встановлених на балконі кулеметів. Українські депутати скоріше країну потоплять чим себе підставлять.

Але нам здається, що і тут можна знайти вихід. Бо якщо себе депутати точно не підставлять, то що їм заважає підставити інших? Ми маємо на увазі владу виконавчу.

І справді — парадокс України полягає в тому, що голосуємо ми за одних, а реально керують нами зовсім інші — ті, що їх на свій смак призначають наші обранці: президент і ради усіх рівнів. Усі ці голови адміністрацій, управлінь, комітетів — хіба не вони реалізують державну політику нашим коштом і на нашому горбу?

Законодавство в Україні скроєне так, що представницька влада сяк-так залежить від виборців лише один раз на чотири-п’ять років. Але виконавча чхати на нас хотіла взагалі.

Тому якщо ми поки не можемо забезпечити механізму виносу тіла виборної влади, то давайте займемося виконавчою. Під серйозним тиском депутати її здадуть. А ми отримаємо місцеві чи навіть всеукраїнські референдуми про дострокове припинення повноважень тих, хто безпосередньо спрямовує потоки бюджетних грошей у бізнес-імперії народних обранців.

Якщо виконавча влада почне оглядатися на людей, вона вимушена буде припинити безприділ — у тому числі і на користь депутатської “стріхи”. А це означає, що сам факт обрання у якусь раду не буде вже фундаментом для примітивного розпилу відповідного бюджету, а тому втратить більшу частину своєї привабливості для бізнесу. Красти народні кошти тепер треба буде оглядаючись, а це не дає таких великих прибутків.

Ну і нарешті, про те, як власне ми зможемо довідатися, про необхідність “винести тіло” того чи іншого чиновника?

Тут, дяка Богові, ми маємо чи не найліпший фундамент. Пробитий тараном організованої журналістської громадськості Закон “Про доступ до публічної інформації” при бажанні може дати кожному широке поле для аналізу діяльності усіх органів влади. А головне — для оприлюднення результатів цього аналізу. І якщо наслідком оприлюднення зможе стати референдум про дострокове припинення повноважень, повірте, знайдеться купа експертів-ентузіастів, які дії чиновників розглядатимуть під мікроскопом.

На цьому пропонуємо зупинитися і спробувати узагальнити.

По-перше, шанс на докорінну зміну ситуації майже мирним шляхом все ще є. Це — вибори. Але для того, щоб вони дійсно змінили щось, ми повинні змусити владу зробити кроки, до яких вона насправді готова. Однак дії ці мають кардинально поміняти структуру і відповідальність влади.

Які ж це зміни? На нашу думку, перша — це особисте голосування у парламенті, яке врешті-решт розділить бізнес і політику. Друга — демократичний механізм “виносу тіла” виконавчої влади. І третя — публічність інформації, яка дає для нього підстави.

Найприємніше те, що усе це зовсім не наше ноу-хау. Так чи інакше, а фундамент під кожен з цих кроків закладено серйозний. Під перший — зміни до внутрішніх порядків у Раді і навіть нова система голосування. Під другий — очевидне прагнення суспільства потримати владу за горло. Під третій — цілий закон, до якого треба лише додати практичний механізм отримання наслідків.

А отже наша задача — тільки дотиснути. Зібратися усім миром і недвозначно дати зрозуміти — або ви доробляєте це все, і ми за новими правилами спокійно ідемо на вибори, або доведеться скидати значки і топити депутатські посвідчення в унітазах. І якщо перший варіант розвитку подій буде дещо незвичним, то у другому, дяка Богу, досвід у вас уже є.

Брати КАПРАНОВИ