Зерно і полова патріотизму по-українськи

Ще донедавна здавалося, що українська політика безнадійно осунулася у багно. У багно настільки тихе й застояне, що ліньки було навіть новини переглядати. Все, як завжди: чергова серія судового трилера “Тимошенко проти Кірєєва”, черговий жовчний викид в бік чогось українського, черговий культурно-інтелектуальний ляпсус гаранта чи когось із його почту.

І влада, і опозиція поводилися до позіхання передбачувано. Заяви робили за інерцією, без вогника. Як і будь-яку оплачувану, але чим далі, усе осоружнішу роботу.

Періодично дивував хіба президент, чия риторика, чим далі усе більше втрачала у своїй зворушливій проросійськості.

Реалії, справедливо зауважимо, і справді не сприяли колишньому інфантильному запалу: ні зданий на 25 років Чорноморський флот, ні наполегливе “отабачнювання” освіти, ні публічна відмова від НАТО не змусили “братів” забути про жахливі “помаранчеві перегини”.

Буйна російська душа звикла: якщо вже дружити, то до останньої другової сорочки. Вони, бачте, як Остап Бендер, залюбки взяли б нас частинами, однак їм потрібно усе, одразу і якнайшвидше.

І от тут у нашого гаранта спрацювало щось, що віддалено нагадує патріотизм. Ну як же так, стільки змагатися за владу, щоб так от просто віддати усі найсмачніші шматки?

Масла у багаття підлили ще і соратники із різних навколоолігархічних орбіт. Їх хазяям відмовилися надати особливі умови газопостачання.

Тим, кому зазвичай начхати на якусь там мову чи історію, виявляється, таки притаманна особлива форма патріотизму. Виявляється вона насамперед тоді, коли йдеться про щось, що мажеться на хліб.

Нарешті з’явилася інтрига! Віктор Федорович договорився до можливості міжнародного позову з учорашніми братами. Подумати тільки, він назвав тон свого російського колеги “абсолютно неприйнятним”, а побратим Кисільов навіть згадав страшне слово “нація”, що, мовою кремлівського агітпропу перекладається не інакше як “крайній нацизм”.

Голова президентського секретаріату майже серйозно пообіцяв журналістам звільнення ще донедавна, здавалось би, недоторканого Табачника. Рік тому таке могло привидітися хіба у сюрреалістичних мареннях.

Не стримавши праведного гніву, сусіди, тут і до ворожки не ходи, не сьогодні-завтра вдарять по вчорашніх партнерах нищівним вогнем із пропагандистських брудометалок.

З Януковича, зрозуміло, ліпитимуть затятого націоналіста, з якимось економічним префіксом: хіба ж не відкрите “мазепинство” не віддати братам якусь там трубу, яку усе одно нічим заповнювати?

Інтрига зберігається хіба у питанні, яку роль підберуть для його затятої конкурентки Юлії Тимошенко. Представлять екс-прем’єрку як нового найкращого друга Росії, чи не представлять?

Не менш інтригуючою є подальша поведінка нашої опозиції. Про Юлію Володимирівну, ясна річ, не йдеться. Її емісари ще нещодавно гаряче закликали Європейський Союз жодним чином не “асоціюватися” з нашим “антидемократичним” режимом, а вже коли мова піде про нею ж підписані домовленості — на будь-яку милість годі і сподіватися.

Інша річ — Гриценко, Тягнибок, Яценюк і ціла купа дрібніших персонажів. Вони ж бо півтора роки тому саме непрозорістю газових умов з Росією мотивували свою рішучу відмову підтримати Тимошенко у другому турі. Тепер кожному з них доведеться визначитися з притомною позицію у протистоянні яких-не-яких “наших” і добре знайомих “їхніх”.

Ціна питання — ціна газу, головним чином, для українських олігархів (хоча коли погано їм, заощаджують, як показує практика, таки на нас з вами). Гарна нагода довідатися: вони для опозиції насамперед “українські” чи насамперед “олігархи”? Що переважить — старі безкомпромісні принципи чи новітній запит на монолітність опозиційних шеренг?

Я у будь-якому випадку не закликаю забувати однозначно шкідливі для держави гріхи чинної влади і, боронь Боже, не закликаю голосувати за неї на виборах чи щось подібне. Однак за останні заяви президента мені було несподівано не соромно.

У прогресивному світі у ключову для держави годину у влади і опозиції прийнято на якийсь час забувати взаємні чвари і отаборюватися по один бік барикад. Те, чи станеться так у нас, буде тим самим лакмусовим папірцем, який і продемонструє, наскільки ж “прогресивними” стали наші політики за 20 років Незалежності.

Де в їхньому патріотизмі гідне для проростання зерно, а де — звичайна популістська полова.

Максим КОЛОМИС