Запасні аеродроми для збитих льотчиків

Саме цю думку ось уже другий тиждень поспіль агресивно і безапеляційно нав’язують широкій громадськості представники тієї опозиції, яка безпосередньо брала участь у голосуванні. Мовляв, влада пішла на поступки і задовольнила всі вимоги окрім політичних — виборчої системи, заборони блоків, виборчого бар’єру.

Обговорення і дискусії, які розгорнулись одразу ж після прийняття закону, обійшли увагою одну контраверсійну політичну норму. Частина 5 статті 52 закону передбачає: “Одна і та ж особа може бути включена до виборчого списку кандидатів у депутати від партії та висунута лише в одному з одномандатних виборчих округів в порядку висування партією або в порядку самовисування”.

Дозвіл на одночасне балотування — по партійному списку і в одномандатому окрузі — уподібнює майбутні вибори до виборів 1998 року. Тодішнє законодавство також не забороняло одночасного балотування.

Цікаво, що ця норма не передбачалась законопроектом, підготовленим групою Олександра Лавриновича. Вона з’явилась у проекті закону Олександра Єфремова і без зайвого галасу перекочувала у законопроект Руслана Князевича.

Здивувало те, що опозиція мовчки це проковтнула. Тим більше, що у свій час Конституційний суд визнав цю норму такою, що суперечить Конституції.

Після голосування почали ширитись чутки, що на можливості паралельного балотування наполягали комуністи. Та у це віриться неохоче: враховуючи підтримку у 366 голосів навряд чи хтось би зважав на забаганки фракції Симоненка.

Максимум, у що можна повірити, так це у кон’юнктурне співпадіння інтересів КПУ і влади у цьому конкретному випадку.

У даному контексті виникає декілька цілком резонних запитань: навіщо владі знадобилось відроджувати цю норму? Яким чином ця норма здатна вплинути на хід виборчого процесу і його результат? І, власне, чому ж все таки промовчала опозиція?

Звернімось до досвіду. Як уже було згадано, на парламентських виборах 1998 року дозволялось одночасне балотування. Кожен з восьми суб’єктів виборчого процесу, які тоді потрапили до Ради, не пройшов повз можливості використати цей механізм, вписавши деяких кандидатів у партійний список і виставивши цих же кандидатів в одномандатні округи.

Лише одна партія — Партія Зелених України — не одержала вигоди від подібної маніпуляції. Решта скористались: в КПУ виявився 21 кандидат, що одночасно пройшов і по партсписку і переміг в окрузі, в НРУ таких щасливчиків виявилось 10, у “Громаді” і блоці СПУ-СелПУ — по 4, в НДП, ПСПУ і СДПУ(о) — по 3. Згідно з механікою встановлення результатів виборів, усі ці двічі-переможці рахувались обраними по мажоритарці.

З партійних списків вони викреслювались і не враховувались. Замість них місця в списку посувались знизу догори рівно на таку ж кількість мандатів. До прикладу, якщо КПУ виграла тоді 84 місця за списком, а в цьому списку виявився 21 переможець-мажоритарник, то депутатське щастя поширювалось на 105-ого кандидата в списку включно.

Таким чином депутатство у 1998 році одержали 48 кандидатів зі всіх партій, що дорівнювало більш ніж 10% від загального складу парламенту. Вартим уваги виявився той факт, що можливістю подвійного балотування скористались лідери п’яти суб’єктів тодішнього виборчого процесу — Павло Лазаренко, Олександр Мороз, Валерій Пустовойтенко, Наталія Вітренко, Віктор Медведчук. До того ж усі п’ятеро — успішно.

До слова, серед тих, хто на виборах ‘98 здобув таким чином депутатський мандат є декілька теперішніх народних обранців: тоді “громадівець”, а сьогодні бютівець Іван Кириленко; колишній член Селянської партії України, а сьогодні комуніст Олександр Ткаченко; комуніст Петро Цибенко; колишній рухівець, а нині бютівець Михайло Косів; тодішній ендепівець, а сьогоднішній соборівець Анатолій Матвієнко; Анатолій Кінах — колишній ендепівець, а сьогодні регіонал.

Усі вони, незважаючи на відмінність партійно-фракційних прописок, 17 листопада проголосували і за повернення до практики, якою вже одного разу успішно скористались.

Однак, повернемося у наш час. Очевидно, що відновлення можливості одночасного балотування створює переваги як для влади, так і для опозиції.

Ця можливість здатна вирішити декілька завдань. По-перше, партії, спроможні подолати виборчий бар’єр, зможуть штучно підтягнути низ свого виборчого списку. Кандидат, обраний по мажоритарці звільнить своє місце у списку для “того хлопця”.

По-друге, партіям значно спрощується завдання пошуку рейтингових кандидатів на округи — одного й того ж кандидата можна буде використати двічі — в списку і в окрузі.

По-третє, для деяких політиків одночасне балотування може стати тим запасним парашутом, який врятує їх принаймні від особистої поразки. До прикладу, Литвину і Симоненку буде набагато безпечніше вести свої “могутні кучки” на вибори, знаючи, що за ними зарезервовано ще й по округу — не пройде партія, так хоч поодинці пролізуть.

Ця норма зіграє на руку й Кличку з Тягнибоком, які хоч і знаходяться в кращій рейтинговій ситуації, ніж попередньо згадані діячі, однак все ж таки не мають стовідсоткової гарантії на потрапляння в Раду через партійний список. У мажоритарному ж порядку у кожного з них набагато більші шанси на депутатство.

Звичайно, ця норма має і свої негативи для суб’єктів виборчого процесу. В першу чергу, це стосується опозиційних партій. Конфлікти можуть з’являтись вже на етапі внутріпартійного пошуку і визначення кандидатур на мажоритарні округи.

Знайдеться чимало тих, хто вважатиме несправедливим, коли одна й та ж особа з’явиться у прохідній частині списку і на одному з мажоритарних округів. Особливо це стосуватиметься округів, в яких рейтинг підтримки політичної партії буде високим.

Потенційно це може призвести до внутрішньопартійних розколів, коли “ображені” кандидати залишатимуть партію для того, щоб скористатись можливістю самовисунення.

Опозиційні політичні сили, обираючи внутрішньопартійну стратегію визначення кандидатів на мажоритарні округи, повинні врахувати цю небезпеку. Також не варто виключати випадків, коли подвійні кандидати, знаючи про гарантованість свого проходження за списком, “здаватимуть” свої округи конкурентам.

Особливо за умов щедрої компенсації з боку останніх. І це також потрібно враховувати.

Загалом, наявність можливості одночасного балотування є корисним для всіх — як для влади, так і для опозиції — парламентської і позапарламентської.

Ця можливість вигідна партійним лідерам, оскільки суттєво розширює простір для внутрішньопартійних маневрів і міжпартійних домовленостей.

Невигідною ця норма є, як би пафосно це не звучало, для українського суспільства. Принаймні тієї його думаючої частини, яка розраховувала на хоча б якусь персональну ротацію в парламенті після 2012 року. Тепер, якщо вона й буде, то в значно менших масштабах, ніж могла би бути.

Назар БОЙКО, Моніторингово-аналітична група “Цифра”