Якою буде перемога над Росією? Головні варіанти, що влаштують українців

Офіційна позиція українського керівництва щодо переговорів із Росією була та залишається незмінною. Війна закінчиться переговорами. “Формула Зеленського” буде порядком денним цих переговорів. Сприйняття війни українцями більш динамічне.

Суспільна думка рухається у напрямку перепуття. З якими варіантами закінчення війни суспільство зможе погодитися?

Чому Росія вторглася в Україну? Думки українців і росіян

Відповіді українців на питання про те, чому, на їхню думку, Росія вторглася в Україну, вказують на наявність протилежних тенденцій. Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) спочатку поставив це запитання у травні 2023 року, а потім у лютому 2024-го. Питання було відкритим, без підказок.

З одного боку, українці стали висловлюватися більш непримиренно. 2024 року вони частіше використовують такі слова, як “ворог”, “агресія” та “знищення”. “Тому що це споконвічний ворог”. “Історично агресори на всіх нападають”. “Загарбники, знищити Україну”.

З іншого боку, українці стали краще усвідомлювати геополітичний контекст великої війни. “Захищає свої геополітичні інтереси за рахунок України”. “Геополитика, спровоцировали западные партнеры”.

На відміну від національного контексту великої війни, її геополітичний вимір контролювати важче. Про перемогу та мир у 2024-му українці говорили менше, ніж рік тому. Зміни у вживанні ключових понять, що перевищують рівень суттєвої значущості, відображені на рисунку. Від’ємні значення вказують на відносну рідкість поняття у відповідному році.

Відповіді на питання про параметри можливої мирної угоди підтверджують, що українці зараз краще, ніж рік тому, усвідомлюють складний характер питання про умови закінчення війни. Відповідаючи на це запитання, респондент мав можливість погодитися визнати Донбас частиною Росії в обмін на припинення війни чи відкинути таку можливість. Кількість тих, для кого такий компроміс зовсім неприйнятний, зменшилася з 77,5% у 2023 році до 57,2% цьогоріч (скорочення на 20,3%).

Тенденції щодо сприйняття можливого компромісу в Росії протилежні. Тих, хто відкидає ідею повернення окупованих територій як умову закінчення війни, за останній рік там дещо побільшало. Результати проведених Левада-центром опитувань вказують, що проти повернення Донбасу Україні виступають три чверті росіян (75,1%), тоді як торік таких було 71,3% (похибка вибірки становить 2,9%). Левада-центр ставив ті самі запитання, що і КМІС.

Про зростання кількості непримиримо налаштованих росіян свідчить і динаміка відповідей на відкрите питання про причини вторгнення Росії в Україну. Цьогоріч слова “фашизм”, “звільнити”, “знищити” та “битися” зустрічались у відповідях значно частіше. “Уничтожить бандеровцев”. “Уничтожение бандеровского режима”. “Фашистов уничтожить”.

Географічний вимір змін

Географічний вимір змін у суспільній думці в Україні привертає до себе особливу увагу. Торік жителі західних регіонів країни (Волині, Львівщини, Франківщини, Тернопільщини, Хмельниччини, Буковини, Закарпаття та Рівненщини) були налаштовані найбільш непримиренно проти територіальних поступок. 83,2% серед них відкидали таку можливість. Цього року їхнє ставлення до можливого компромісу змінилося сильніше, ніж у інших регіонах України. Тепер компроміс неприйнятний для 56,3% корінних — тих, хто там жив до початку великої війни, — жителів Заходу (-26,9%). Тільки на Півдні (Дніпропетровщині, Запоріжжі, Миколаївщині, Херсонщині та Одещині) “непохитних” ще менше— 53,7% (-19,9%).

Корінні жителі західних регіонів у минулому часто були прикладом національної свідомості. Чи стане сьогодні їхнє більш сприятливе ставлення до територіальних поступок зразком для жителів Центра, Півдня та Сходу? Не можна виключити, що нові настрої на Заході є передвісником більш радикальних змін у решті регіонів.

Аналіз факторів, що підвищують чи зменшують імовірність прийняття ідеї територіальних поступок для закінчення війни, підтверджує таку можливість. Жителі Заходу цьогоріч мали більше шансів погодитися на компроміс, тоді як минулого року, навпаки, ймовірність неприйняття територіальних поступок була вищою саме у західних регіонах. Нове ставлення до територіальних поступок на Заході країни стало найбільш суттєвою зміною порівняно з динамікою інших факторів.

Ймовірність погодитися на територіальні поступки була 2024 року вищою у тих, хто згадав Донбас, відповідаючи на питання про причини вторгнення Росії в Україну. “Звільнення Донбасу” є одним із головних наративів російської пропаганди. Слово “держава” відігравало прямо протилежну роль. Його використали у своїх відповідях ті, хто мав більше шансів відмовитися від територіальних поступок. Наголос на державі відрізняє виступи Зеленського від пов’язаних із війною промов інших політичних лідерів. Але в українських новинах про війну порівняно з висвітленням війни за кордоном він відсутній.

У російському випадку зміни теж торкнулися географічного виміру суспільної думки, але вони менш радикальні. Цього року згодних повернути Донбас Україні як умову закінчення війни відносно побільшало на Далекому Сході, хоча населення європейської частини Росії більш безпосередньо відчуває наслідки війни. 2023 року географія не була в Росії значним фактором впливу на ставлення до можливих компромісів.

Вплив пропаганди та контрпропаганди

Вплив джерел інформації на ставлення респондента до територіальних поступок в обох країнах підтверджує значну роль пропаганди та контрпропаганди у формуванні поглядів на закінчення війни. Торік користувачі російських соціальних мереж і підписники російських телеграм-каналів в Україні мали більше шансів погодитися на територіальні поступки для закінчення війни. Навпаки, аудиторія українського радіо та інтернет-видань була налаштована відносно більш рішуче.

Цього року українському уряду вдалося нейтралізувати вплив російських ЗМІ і соціальних мереж та підвищити ефективність “Єдиних новин” як важеля контрпропаганди. Ті, хто покладається у пошуках інформації про війну на телемарафон, тепер мають кращі шанси відкинути ідею територіальних компромісів.

Ця перемога на медійному полі бою може виявитися пірровою. Аудиторія “Єдиних новин” постійно зменшується. Торік на телебачення у пошуках новин покладалися 64,8% українців, цього року — 51,1% (-13,7%). Це суттєво менше, ніж аудиторія українських телеграм-каналів (75,3%, +3%), українських інтернет-видань (72,2%, +7,5%) і західних соціальних мереж (65,1%, +1,4%). Три найпопулярніші на сьогодні джерела інформації не впливають на ставлення українців до варіантів закінчення війни. Вони “нейтральні” з цього погляду.

На відміну від Росії, де російське ТБ продовжує бути основним засобом пропаганди війни, важке питання про варіанти закінчення війни українці сьогодні вирішують у більшості випадків незалежно від ЗМІ та уряду. Чи варто і надалі відмовлятися від територіальних поступок, навіть якщо через це війна триватиме довше, мобілізація буде більш масовою та існуватимуть загрози збереженню незалежності? Чи потрібно бути стійким, коли будь-які зусилля на національному рівні однаково недостатні для зміни геополітичного контексту?

Від відповіді на ці запитання залежить імовірність закінчення війни перемогою. Перемогою буде те, що українці погодяться вважати перемогою. Те ж саме можна сказати про поразку чи “зраду”. Тобто передумови для перемоги чи поразки закладаються передусім у свідомості і тільки після того створюються на полі бою та за столом перемовин. Тому важкі питання варто ставити та обговорювати, не очікуючи, що відповіді на них з’являться спонтанно. Найголовніше з них — про варіанти закінчення війни, на які українське суспільство може бути згодне.

Про деякі варіанти закінчення війни

Немає сумнівів, що суспільство погодиться на перемогу за “формулою Зеленського”. Але досягнення повної та безумовної перемоги на сьогодні залишається віддаленою перспективою. З одного боку, такий сценарій потребує значних ресурсів, насамперед людських. Не всі військові командири впевнені, що у війні до останнього солдата Україна зможе перемогти. Солдатів у Росії значно більше, навіть якщо не рахувати Далекого Сходу.

З іншого боку, повна перемога неможлива без продовження та збільшення міжнародної підтримки, як військової, так і політичної. Україна має обмежені важелі впливу на міжнародному рівні. Ситуація із затримкою військової допомоги від Сполучених Штатів наприкінці минулого року була показовою.

Інтерв’ю Зеленського газеті The New York Times у травні свідчить, що цілковитої впевненості у непохитності та щирості позиції всіх міжнародних партнерів у нього немає. Говорячи про своє бачення причин вторгнення Росії в Україну, він сказав: “Путін або неадекватний (у перекладі: irrational), або знав, що йому за це нічого не буде, а значить, були ті чи інші діалоги з іншими країнами. Але я про це не хочу навіть думати. Тоді в нас немає партнерів, а є гра за нашою спиною. Це зрада”.

Показником політичної підтримки міжнародною спільнотою “формули Зеленського” стане “саміт миру” у Швейцарії цього тижня. Обмеженість підтримки майже напевно приведе до більш активних розмов про інші формули закінчення війни.

Варіант відмови від деяких територій в обмін на припинення війни був зовсім неприємним для більшості українців торік. Цього року його згодні розглядати легко або з ваганнями приблизно 40% населення України.

Фінляндія втратила близько десятої частини своєї території за підсумками зимової війни 1939—1940 років, розпочатої Радянським Союзом. Але змогла не тільки вижити як незалежна нація, а й успішно розвиватися.

Проблема з формулою “території в обмін на мир” у тому, що немає жодних гарантій згоди на неї Путіна та російського населення, яке стає дедалі більш войовничо налаштованим, зокрема під впливом пропаганди війни. Навіть якщо російське керівництво погодиться на таку формулу, домовленості можуть бути порушені у будь-який момент, як це сталося с Будапештським меморандумом про безпекові “запевнення” (assurances) 1994 року. “Запевнень” точно не вистачить.

Угоди про співробітництво у сфері безпеки, які Україна тепер укладає із західними партнерами, не є гарантіями суверенітету. Вони поки не мають стосунку до виконання потенційних домовленостей із Росією. Питання, чи можливо з допомогою таких угод отримати чіткі гарантії, а не “запевнення”, залишається відкритим. Не слід виключати, що саме у цьому напрямі варто шукати “план Б” закінчення війни.

Антон ОЛІЙНИК, професор соціології Меморіального університету Ньюфаундленду (Канада)