Яким насправді має бути план економічної відбудови України? — пояснюють економісти

 За словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, робота над Планом відновлення України, без якого “за таких руйнувань, такої ситуації, яка є зараз, неможливо буде існувати у майбутньому”, вже розпочалася. Згідно з розрахунками Мінфіну, втрати бюджету становлять близько 2 мільярдів гривень на день, а з урахуванням втрат інфраструктури вони вже перетнули позначку у $119 мільярдів. Якщо ж додати воєнні втрати, обсяги воєнних і соціальних видатків, програми підтримки, втрати економіки та підприємств, тоді йтиметься про $565 мільярдів. Втрачено близько 30—50% виробничих потужностей (переважно на Сході). На стільки ж знизилась економічна активність у країні. Кожен день непрацюючих українських портів — це мінус $40—50 мільйонів у бюджеті.

Голова уряду припустив, що План відновлення має фінансуватись із Фонду відновлення держави, джерелами поповнення якого стануть заарештовані російські активи й майно, а також допомога країн-партнерів. Ресурси фонду планують спрямовувати на відновлення інфраструктури й реновацію житла (за оцінками, на це підуть сотні мільярдів доларів). З урахуванням зазначеного План відновлення, який більшість експертів неформально йменує Планом Маршалла, до відновлення економіки має вкрай опосередкований стосунок.

Натомість неупереджений і стратегічно виважений підхід до планування повоєнного відновлення запропоновано в “Нарисі про відбудову України”, (далі — Нарис) підготовленому під егідою Центру досліджень економічної політики (Centre For Economic Policy Research, CEPR), місія якого полягає в підготовці документів на принципах поєднання теоретичного та емпіричного підходів з метою підвищення якості рішень, які ухвалюють політики. Серед авторів, залучених науково-дослідним інститутом у Лондоні, — Тимофій Милованов, що представляв Київську школу економіки.

У зазначеному документі відбудова передбачає чотири стадії (мінімізація збитків; відновлення критичної інфраструктури; відновлення інфраструктури й економіки; закладення фундаменту для майбутнього зростання та модернізації), на кожній із яких пропонується використання допомоги (як фінансової, так і консультаційної), що має результуватись у необхідних інституційних зрушеннях, які наближатимуть країну до членства в ЄС.

До потенційних джерел допомоги, визначених у Нарисі, належать: 1) двостороння допомога (гранти, кредитні гарантії, кредити, натуральні внески тощо) на принципах тісної координації донорів і кредиторів з метою мінімізації затримок і втрат; 2) міжнародні інституції (Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський інвестиційний банк та інші інституції, що спеціалізуються на допомозі розвитку, як джерело фінансування переважно у формі кредитів; Міжнародний валютний фонд як джерело короткострокового фінансування, щоб забезпечити доступ до іноземної валюти та покрити тимчасові фіскальні дисбаланси); реконструкція під проводом ЄС шляхом створення відповідних фондів); 3) приватні джерела; 4) конфісковані російські активи за невизначеного на сьогодні механізму їхнього відчуження та використання; 5) поточні доходи Росії від нафти й газу, що могли б акумулюватись у створеному Компенсаційному фонді.

У Нарисі визнано, що допомога має здійснюватися на принципах розумної зумовленості, яка передбачає підзвітність і досягнення визначених кількісних і якісних результатів. Водночас наголошено на тому, що Україна використовуватиме допомогу найбільш ефективно, якщо програми допомоги узгоджуватимуться з довгостроковими цілями країни (наприклад, подолання розриву у ВВП на душу населення з успішними країнами-кандидатами до ЄС та запровадження безвуглецевої економіки).

Довоєнний розвиток економіки країни визначався Постановою Кабінету міністрів від 3 березня 2021 р., якою було затверджено Національну економічну стратегію на період до 2030 року (НЕС) і яка мала б стати основою для розробки центральними органами виконавчої влади планів заходів, проєктів програмних і стратегічних документів, проєктів законів та інших актів законодавства. І саме заходи щодо реалізації визначених шляхів досягнення стратегічних цілей і відповідних завдань державної економічної політики були включені до планів діяльності уряду. Варто наголосити, що проведення непослідовної політики упродовж багатьох років визнане в НЕС ключовою причиною недостатньої реалізації потенціалу країни. Довоєнні прогнози розвитку не були втішними. Визнавалось, що, за умови зростання ВВП звичними темпами, на досягнення польського показника ВВП на душу населення пішло б 50 років, а німецького — майже 100.

Тому, за припущенням упорядників НЕС, лише забезпечення інноваційного випереджувального економічного зростання на принаймні півтора-два десятиліття з урахуванням Цілей сталого розвитку та необхідності досягнення кліматичної нейтральності не пізніше 2060 року дало б змогу досягти мети НЕС — підвищення рівня добробуту населення. Завдяки чому сподівалися реалізувати такий прорив? Серед джерел успіху: трансформовані та високопродуктивні сектори економіки, здатні ефективно конкурувати на міжнародному ринку товарів і послуг, що сприятиме зростанню податкових надходжень до бюджету та доходів населення; значний внутрішній споживчий ринок; створення можливості для реалізації наявного географічного, ресурсного й людського потенціалу. Зрештою, на досягнення зазначеного і має бути спрямований План економічної відбудови країни.

Враховуючи знищення та серйозні пошкодження низки об’єктів стратегічної інфраструктури (зокрема, “Азовсталь”, концерн “Стирол”, найбільший у країні і єдиний нафтопереробний завод у Кременчуці, поки що захоплена Запорізька АЕС, на яку припадає понад 40% потужності всіх атомних станцій країни тощо), досягнення цільових індикаторів НЕС-2030 (зростання реального ВВП не менше ніж удвічі; зростання ВВП на душу населення не менше ніж до $10 тисяч; зростання продуктивності праці нe мeншe ніж у 1,7 раза; зростання обсягів експорту до $150 мільярдів; зниження рівня безробіття до 6%), є примарним, а тому має бути вже сьогодні ініційоване обговорення перегляду стратегічного для держави документа, який має враховувати нові реалії господарювання: деіндустріалізацію, депопуляцію, деурбанізацію.

Місією Плану економічної відбудови в поствоєнний період має стати побудова висококонкурентної диверсифікованої структури економіки з розвитком наявних та створенням нових порівняльних переваг, що сприятиме підвищенню рівня добробуту населення завдяки:

1) цілеспрямованому відновленню з урахуванням сучасних трендів міжнародного економічного розвитку зруйнованих і розвитку нових продуктивних високотехнологічних секторів;

2) розвитку банківського й фінансового секторів, що сприятиме акумуляції грошових ресурсів;

3) модернізації сільського господарства з наголосом на створенні переробного сектору в інтересах національної економічної та продовольчої безпеки і глобальної продовольчої проблеми;

4) сприянню створення замкнених циклів інновацій;

5) інтеграції у глобальні ланцюжки створення доданої вартості;

6) глобальним ланцюжкам постачання та збуту;

7) заохоченню кластерних ініціатив розвитку економіки.

Нова структура економіки має забезпечувати генерацію бюджетних доходів, необхідних для реалізації зеленого й цифрового переходів, сталого розвитку та руху в бік зменшення нерівності доходів, що відповідає не лише імперативам глобального розвитку (сталість, кліматична нейтральність), а й курсу на інтеграцію до ЄС.

Для того, аби зусилля щодо формування Плану економічної відбудови не були оскаржені на старті, його ключові складові мають стосуватися: 1) питань економічного управління з урахуванням нових реалій міжнародного поділу праці та сучасних трендів міжнародного економічного розвитку; 2) питань безпеки (продовольчої, цифрової, енергетичної); 3) гуманітарної допомоги (для зниження нерівності та боротьби з бідністю); 4) реконструкції фізичної інфраструктури (з урахуванням можливостей оптимізації логістичних маршрутів) та зруйнованих житлових об’єктів (з урахуванням просторового планування та новацій у містобудуванні).

Історичні приклади підтверджують, що зовнішні тригери розвитку часто впливають на швидкість відновлення зруйнованих війною економік і залежать від консенсусу серед країн-інтересантів і потенційних донорів такого відновлення.

Важлива різниця між епохою Плану Маршалла й сьогоднішньою практикою надання допомоги перебуває у самій площині організації допомоги: якщо раніше допомогу надавали під егідою одного донора — США, то тепер вона здійснюється спільними зусиллями багатьох двосторонніх і багатосторонніх донорів через майданчики міжнародних організацій. Існування єдиного центру прийняття рішень у межах донорського процесу Плану Маршала значно спрощувало аудит наданої допомоги. Запропоноване в Нарисі створення Компенсаційного фонду могло б нівелювати ризики неадресного використання залучених коштів. Це саме стосується й форми надання допомоги: у Плані Маршалла 90% залучених у європейські економіки ресурсів були грантами, а тому, якщо уряд залучатиме кредити, які називатимуться “допомогою”, український шлях відновлення матиме мало спільного з європейським досвідом повоєнного розвитку. На цьому акцентують увагу упорядники Нарису, наголошуючи, що залучення грантів є пріоритетнішим порівняно з кредитами, адже зруйнована війною країна навряд чи зможе обслуговувати додаткові борги в короткостроковому періоді. Залучення кредитів від міжнародних інститутів розвитку без створення економічного підґрунтя їхнього обслуговування та без розгляду змоги реструктуризації і часткового списання вже наявних боргів може збільшити ризик боргової (як наслідок, і валютної, і банківської) кризи в майбутньому, що зрештою суперечить меті НЕС-2030. Ба більше, у Євросоюзі критики (явні й таємні) підтримки України порівнюватимуть колосальне зростання частки іноземного боргу у ВВП із залежністю країн, що розвиваються, від китайських боргів. Адже надання кредитів навіть в обсязі $250 мільярдів (половина від мінімальної потреби) ризикує збільшити їхню частку до понад 300% ВВП.

План Маршалла координував питання довгострокової реструктуризації економіки, промислової і сільськогосподарської інфраструктури, а також визначав умови інтеграції в міжнародну торгівлю й фінанси. Простіше кажучи, План Маршалла був програмою відбудови економіки, а не наданням гуманітарної допомоги, і виходив із консенсусу, що склався в адміністрації Трумена, за яким визнавали, що без допомоги європейські економіки не зможуть інтегруватись у світову економіку, що гальмуватиме ефективний глобальний розподіл ресурсів і міжнародний поділ праці на принципах лібералізації. І такі обмеження ризикували привести в європейських країнах до влади комуністів.

Радикальний поворот ліворуч і праворуч цілком можливий у післявоєнній Україні, яка виграє війну. Адже сотні тисяч військових, які повернуться додому (а дехто на згарища, що залишились від їхніх будинків), не зможуть знайти роботу й забезпечити родини, що, своєю чергою, повернуться з Європи, не пробачать урядові такий стан. Навіть у благополучній Франції після першого туру президентських виборів встановилося тривожне очікування фіналу, який потенційно може дати початок новій європейській турбулентності.

Гаррі Трумен, як і Франклін Делано Рузвельт до нього, звернувся по допомогу до низки комітетів, до яких належали впливові представники приватного сектору, включно з Комітетом економічного розвитку (Committee for Economic Development, CED), для розробки економічних планів на повоєнний період. Із реалізацією Плану Маршалла був тісно пов’язаний голова CED Пол Хоффман, який був президентом автомобільної компанії Studebaker, а потім — головним адміністратором агентства із зазначеної програми. Членами CED були найвищі керівники General Foods, Coca-Cola Company, Scott Paper, Quaker Oats, General Electric і Goldman Sachs, багато з яких свідчили перед Конгресом на підтримку допомоги Європі. Тобто тут було вдале поєднання промисловців і фінансистів.

З урахуванням відмінностей у глобалізаційних процесах за часів реалізації Плану Маршалла й сьогодні, а саме з урахуванням масштабів транснаціоналізації та впливу, що здійснюють багатонаціональні підприємства на рух капіталів і технологій, на нашу думку, План економічної відбудови України має передбачати встановлення прямих контактів із керівниками потужних корпорацій та враховувати їхні інтереси, пропонуючи пул пропозицій з урахуванням наявних факторів виробництва, а також потенціалу регуляторної політики (на що, безумовно, має бути отримано згоду на наднаціональному рівні міжнародної економічної політики та/або на рівні інститутів ЄС). Причому в Нарисі чітко запропоновано застосувати стимуляційні механізми у формі спеціальних пільгових територій. А тому уряд не повинен обмежуватися міжурядовими домовленостями або відносинами з міжнародними інститутами розвитку та міжнародними фінансовими організаціями.

Такий підхід міг би сприяти створенню в Україні корпорацій нового типу, які запускатимуть мультиплікатори створення малих і середніх підприємств-постачальників послуг і комплектуючих. Завдяки такому масштабуванню досягнення цілей Програми НЕС-2030 не сприйматиметься як примарна мрія.

Наталія РЕЗНІКОВА — доктор економічних наук, професор, Навчально-науковий інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка

Володимир ПАНЧЕНКО — доктор економічних наук, партнер консалтингової компанії KSP Strategies