Яких знань бракує українським молодим економістам

30 років: чому наміри не реалізовано

Результати досліджень, які здійснювали лідери світової економічної науки, свідчать: принципові положення економічної політики країн, які перебували в стані економічного занепаду й успішно подолали його, були схожими, попри певні національні й історичні відмінності.

З 1992 року уряди України, які послідовно змінювали один одного, розробляли й оприлюднювали десятки економічних програм, що декларували поліпшення стану української економіки. Верховною Радою й президентами за цей час було затверджено сотні програм і національних стратегій економічного розвитку.

На жаль, позитивні наміри щодо економічного зростання, які були передбачені цими програмами, так і лишалися нереалізованими.

Найбільш імовірною причиною є те, що методологічні засади, якими послуговувалися автори, розробники програм, перші особи й виконавці з економічного блоку уряду, парламенту, апарату президента, були хибними. Їх реалізація призводила до погіршення економічної ситуації, згортання виробництва, зниження обороноздатності держави.

То що ж це — ефективна економіка?

Деякі економісти характеризують ефективну економіку низькими значеннями таких макропоказників, як рівень інфляції, процентні ставки, бюджетний дефіцит. Але багатьом країнам вдалося швидкими темпами підвищити рівень життя попри бюджетний дефіцит (Японія, Південна Корея, Італія), падіння курсу національної валюти (Франція, Італія), високі процентні ставки (Італія, Південна Корея).

Ще один погляд. Ефективність і зростання економіки визначаються великою кількістю природних ресурсів. Але останнім часом найбільших успіхів досягли країни, бідні на природні ресурси, зокрема Німеччина, Японія, Італія, Південна Корея, які імпортують більшу частину необхідної їм сировини, енергоносіїв, сільськогосподарської продукції.

Багато говорять про те, що ключовий вплив на економічне зростання має забезпеченість великою кількістю дешевої робочої сили. Але досвід Японії, Німеччини, Швеції свідчить, що й це не головне.

 

Таких міркувань є чимало, але жодне не вказує, як досягти високої ефективності й економічного зростання.

Зменшення витратності, збільшення дохідності економіки

Ефективна економіка характеризується насамперед високою продуктивністю використання економічних ресурсів: матеріальних і людських. Продуктивність людських ресурсів вимірюється доходами, які отримують ті, хто працює, а продуктивність капіталу — доходами, які отримують його власники. Частина цих доходів через систему бюджетів та соціальних фондів скеровується на оплату суспільних послуг, утримання армії, державного апарату та інше. Заходи для росту ефективності економіки здійснються у двох напрямах: перший — зменшення витратності економіки; другий — збільшення дохідності. Лише коли в Україні вдасться подолати витратність економіки, вона зможе розвиватися як заможні країни.

Протиставлення ринкової конкуренції та економічних важелів впливу адміністративним і нормативно-регулятивним заходам уряду має надуманий характер. У реальній практиці європейських держав вони є взаємодоповнювальними.

Чому існують “вимоги МВФ”

Сучасна світова економіка об’єднує тісно пов’язані між собою національні економіки. За цих умов криза перевиробництва неминуче стане світовою економічною кризою.

Регулювання глобальної економічної ситуації й реалізацію механізмів уникнення світової економічної кризи, так би мовити, покладено на Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світову організацію торгівлі. Звідси й вимоги цих міжнародних організацій до урядів всіх країн світу: жорстка монетарна політика, лібералізація валютного курсу, зовнішніх зв’язків і ціноутворення.

Слід зауважити, що ці вимоги поширюються і на економіки високорозвинених країн (США, Європейського Союзу, Японії), і на економіки країн, що розвиваються чи здійснюють економічні реформи.

Дотримання державами вимог МВФ саме собою не створює чинників для розвитку економіки чи для її деградації, вони мають рамковий характер й окреслюють певні межі для регулятивних заходів.

Та в цих межах дохідні національні економіки мають умови для тривалого безкризового розвитку. Витратні ж економіки приречені на безперервний занепад, і нижньої точки їх падіння, на думку багатьох видатних економістів, немає. У багатьох досить розвинених країнах стагнація триває десятиліттями, наприклад у Бразилії чи Аргентині.

Тому, якщо ми творимо економіку України як частину світової та європейської, мусимо рахуватися із цим фактом як з об’єктивною реальністю. Проте уряд має в цих рамках можливість й обов’язок здійснювати позитивні економічні перетворення, а не повторювати мантру про “вимоги МВФ” й “адаптацію до законодавства ЄС” і не подавати їх виконання як нібито втілення економічних реформ.

Однак поки що наша економічна політика, незалежно від політичної орієнтації тих, хто її реалізує, не виконує головної функції — збільшення національного доходу, зменшення витратності економіки.

Економічна освіта й економічні розрахунки

Власне, нічого особливо складного в управлінні економічними процесами на національному рівні немає. Система національних рахунків, адекватні “секторальні” статистичні показники, економічний аналіз, розрахунки й здоровий глузд разом із якісною економічною освітою дають змогу ухвалювати адекватні рішення для розвитку країни, її обороноздатності й добробуту громадян.

Однак з’ясувалося, що сьогодні у нас не все так просто. І головною проблемою виявився низький рівень економічної освіти — як загальний, у країні, так і частини керівників і виконавців з державного “економічного блоку”.

З’ясувалося, що із 2015 року в Україні припинено підготовку науковців PhD і фахівців із вищою економічною освітою за такими спеціальностями, як: “Економічна теорія”, “Історія економічної думки”, “Економіка та управління національним господарством”, “Розвиток продуктивних сил і регіональна економіка”, “Статистика”, “Математичні методи, моделі й інформаційні технології в економіці”.

Ці спеціальності рішенням Міносвіти вилучені з державного переліку наукових спеціальностей і галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка економістів — докторів наук PhD і здобувачів вищої освіти.

Натомість підготовка економістів в Україні здійснюється лише за спеціальностями: “Економіка” (без розподілу за галузями), “Менеджмент”, “Маркетинг”, “Міжнародні економічні відносини”, “Готельно-ресторанний бізнес” (єдина виділена галузь!), “Фінанси, банки та страхування” (це одна спеціальність, а мало б бути щонайменше три!), “Облік та оподаткування”.

Однак економісти, які навчаються на цих спеціальностях, не вивчають основ функціонування національної економіки і тим більше нічого не знають про систему національних рахунків. Вони погано підготовлені математично й дуже слабо володіють статистичними методами аналізу економіки. Наприклад, у Київському національному економічному університеті до 2015 року студентам-економістам упродовж одного семестру викладали курс “Загальна теорія статистики”, протягом другого — курс “Економічна статистика”, а потім, залежно від спеціалізації студентів (економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка праці, фінанси, банки, міжнародна економіка тощо), вони два семестри вивчали відповідний курс галузевої статистики (промисловості, сільського господарства, праці, фінансів, банків, міжнародної торгівлі тощо).

Натомість сьогодні всі студенти-економісти слухають єдиний 20-годинний курс “Статистика”, який читають не фахівці кафедри статистики, а викладачі відповідного факультету. Окремої кафедри статистики, де колись працювали такі видатні українські статистики й демографи, як Птуха, Пасхавер, Трофімов, Головач, Манцуров, у КНЕУ давно немає. На запитання “чому?” була відповідь: “Статистика не потрібна, вона нам грошей не приносить”.

Як наслідок — падіння рівня загальноекономічної та статистичної підготовки студентів. Досвідчений професор КНЕУ, де я теж колись навчався і захищав дисертаційну роботу, розповідав якось історію. Одного разу він зайшов до аудиторії й спитав студентів: “Скажіть, яка частка хлопців і яка частка дівчат перебуває зараз в аудиторії?”. Це просте статистичне завдання викликало ступор, дискусії, які тривали близько десяти хвилин, а відповіді вразили низьким рівнем математичної й статистичної підготовки сучасних економістів. І, думаю, це стосується не лише КНЕУ.

Є, щоправда, у переліку спеціальностей, які готує КНЕУ, “Публічне управління”, яку з певною натяжкою можна віднести до таких, де готують фахівців для державного економічного блоку. Студенти на першому курсі слухають курс “Економікс” — це галузь економічної науки, що вивчає теоретичні основи економічних процесів. Їм, на відміну від наведених раніше спеціальностей, мало, але читають курс “Національна економіка”. Та вони не опановують належно аналітику, логіку, ту саму статистику, систему національних рахунків на відміну від вишів країн Заходу.

 

Унаслідок цього у нового покоління економістів немає розуміння національної економіки, немає сформованого запиту на потребу відповідних знань. Немає такого запиту й у керівництва українських вишів, які готують економічні кадри. І, що найгірше, такого запиту немає у держави й людей, які очолюють економічний блок. Хоча в усьому світі економісти- статисти, економічні аналітики, фахівці із сучасного напряму Data Science (наука про дані) — це найбільш популярна й найбільш оплачувана категорія економістів.

 

Економічна аналітика

Усе це не могло не позначитися на стані економічної аналітики.

Раніше функцію головного державного економічного аналітичного центру виконував Науково-дослідний економічний інститут (НДЕІ) Міністерства економіки України. У 2016 році “командою бакалаврів Мінекономіки”, як їх називали очевидці через те, що і міністр (громадянин іншої країни Абромавічус), і його заступники були лише бакалаврами, інститут було ліквідовано.

Отож сьогодні в Україні на державному рівні ніхто не аналізує національних рахунків, не формує плану витрат-випуску. Тому ВВП рахують оцінно-розрахунково, тоді як раніше це робили трьома методами із щоквартальною регулярністю.

Нікому розробити енергетичний баланс країни, тож його не розробляють уже не один рік. Нікому професійно, за встановленою методикою порахувати обсяги тіньової економіки й невиробничого вивозу капіталу за межі України. А цими, як й іншими напрямами, інститут регулярно за рішеннями Кабміну займався, починаючи із 1995 року.

Тому й немає об’єктивного бачення стану економіки в керівництва держави, посадовців і громадян, бо немає якісної державницької економічної аналітики, як і центру її продукування.

І ще є одна надважлива загальнодержавна робота, яку в умовах спеціального допуску до секретної інформації щорічно розробляв, регулярно оновлював і надавав Кабінету Міністрів України інститут. Називається вона “Мобілізаційний план України”. Сьогодні цю роботу ніхто не робить. Тож не дивуймося з того, що відбувається в нас із призовом. Але мобілізація — це не тільки люди, але й воєнна економіка, заходи на переведення якої мають передбачатися планом, якого немає.

Ще одне загальнонаціональне питання, яким мали б опікуватися економісти-державники і без вирішення якого адекватне регулювання соціально-економічних процесів неможливе, — це перепис населення.

У 2001 році відбувся всеукраїнський перепис населення, який став першим і наразі єдиним за незалежної України.

Минулого року, як приклад, закінчився аналіз результатів перепису населення й домашніх господарств острівної тихоокеанської країни Вануату. На відміну від України, у цій державі, як і в інших країнах світу, перепис населення здійснюють регулярно, відповідно до вимог Організації Об’єднаних Націй, з інтервалом у десять років. Протягом останніх 23 років у Вануату цю статистичну процедуру здійснювали тричі: у 2000-му, 2009-му та 2020-му роках. Ця маленька країна цікава тим, що її відкрив наш видатний земляк, дослідник і мандрівник Микола Миклухо-Маклай, а до підготовки останнього перепису й аналізу його результатів також причетний наш земляк — професор Ігор Манцуров, який на запрошення уряду Вануату очолював групу міжнародних експертів, яка забезпечила перепис відповідно до вимог ООН.

Якісної економічної освіти, як і доказової державної економічної аналітики в Україні практично немає. Тому й “маємо те, що маємо”.

 

І це дуже вигідно як вітчизняним, так і міжнародним шахраям і “заробітчанам”. Бо на тлі економічної малограмотності громадян і частини виконавців з економічного блоку уряду, парламенту, апарату президента можна легко й багато красти під солодкі розмови про “економічне зростання, макроекономічну стабілізацію та економічне регулювання”, організовувати багатолюдні дорогі конференції, присвячені повоєнному економічному відновленню. А ще маніпулювати керівництвом держави й громадською думкою, видаючи, наприклад, здавання національних економічних інтересів нібито необхідністю виконання вигаданих ними ж “вимогами МВФ” чи ЄС, називаючи їх “економічними реформами”.

Нам треба ставати дорослими й освіченими. Інакше у війні з оскаженілим ворогом не вистояти. Однією зі складових такого дорослішання є якісна економічна освіта, така сама аналітика, професійний економічний аналіз стану справ в економіці та вміння все це правильно застосувати.

Більше нічого не треба. Все інше Україна має. Наша економічна доля лише в наших руках, головах, душах. 

Віталій МЕЛЬНИЧУК, народний депутат України Першого скликання, голова Організаційного комітету “24 серпня” Асоціації народних депутатів України