Яке воно — обличчя нової влади?

Автор був свідком, коли перші заяви переможців у дуже багатьох людей викликали обережний оптимізм.

Про це промовляли й результати моніторингу ЗМІ — напруга виборчої полеміки спадає, заяви експертів — нова влада мусить об’єднати країну, поведінка учасників різноманітних ток-шоу — взаємопротилежних оцінок стає менше, месіджі новообраного президента — Україна дотримуватиметься європейських цінностей, Ганни Герман, Олександра Єфремова, Юрія Мірошниченка та інших “регіоналів” — обіймемо переможених, давайте жити дружно, хай живе демократія, від Конституції ні на крок.

Коротше кажучи, оптимізм ґрунтувався насамперед на простому й чіткому сигналі: нова влада, здається, вчиться як не наступати на “граблі”. На відміну від опонентів і самих себе кількарічної давності.

Маємо на увазі лише кілька паралелей.

Так 2005-го “помаранчевим” рефреном до “разом нас багато” стало “портфелів малувато”. Навіть не якість і темпи виконання виборчих обіцянок, а саме прагнення силами “любих друзів” узяти під контроль якомога більше сфер життя, стало найбільшим розчаруванням майдану. Ну не сила було втерпіти, аби не “посунути”, “прибрати”, “замінити” “своїми”!

А вже 2006-го не стільки “регіональний” дерибан міністерських портфелів чи переформатування коаліції, скільки, знову ж таки, прагнення підібгати під себе, “посунути”, “прибрати”, “замінити” і контролювати усе і вся, зрештою призвело до розпуску парламенту та дочасних виборів.

Минув лише місяць після інавгурації Віктора Януковича, лише два тижні після появи нового уряду, а вже знову лютішає сверблячка “посунути”, “прибрати”, “замінити”.

А ті сигнали про засвоєні уроки знову глухнуть під натиском брутальних викликів. Викликів ціннісно-світоглядних, політичних, юридичних, економічних, морально-етичних.

У жодному разі автор не береться давати аналіз за кожним напрямом — знайдеться достатньо філософів, політологів, правників, економістів, моральних авторитетів, які рано чи пізно висловляться.

Ці зауваги стосуються лише одного — свободи слова і журналістики. Бо саме стан мас-медіа залишається тим індикатором, критерієм, лакмусовим папірцем, що визначає рівень демократії. Незважаючи на вибори чи економічні кризи, стан бюджету чи рівень інфляції, зовнішні запозичення чи рівень корупції.

На тій простій підставі, що всі щойно перераховані “хвороби” лікуються, врешті решт, через публічність, громадську критику і контроль, комунікацію між владою та різними групами суспільства — тобто за допомогою вільних медіа, позбавлених, звісно, таких їхніх “болячок” як замовні матеріали та прихована реклама.

Крім того, визначення рівня демократії за рівнем свободи слова і ЗМІ є дуже зручним і простим. Для цього не треба бути видатним знавцем України західноєвропейської чи американської школи. Для цього достатньо лише чітких критеріїв та конкретних фактів.

Факт перший. Ганна Герман — керівник конкурсної комісії Євробачення.

Чому новим демократичним форматом відбору кандидатури на Євробачення особисто керувала заступниця глави президентської адміністрації? Це нормально? Так має бути?

Німецький колега зреагував на цю новину з неприхованим подивом, мовляв, я чув, що у вас у країні “бардак”, але не до такої ж міри, аби для гарантування “орднунгу” (порядку — нім.) “рулити” пісенним конкурсом відряджали чиновника найвищого рангу.

Наївний, він ще не чув того, що після оголошення переможиці історія не закінчилася: виявилося, що і пісню оприлюднили з порушенням правил, і сама вона викликає підозри в плагіаті.

Факт другий. Новими топ-менеджерами НТКУ стали Єгор Бєнкендорф та Валід Арфуш.

Комусь може й незрозуміло, якою логікою керувалися під час призначення нового керівництва Національної телекомпанії. Може, справа знову в “граблях” і лише в них?

Мовляв, ага, раз у грудні 2008-го Ющенко самочинно призначив президента НТКУ, ми тепер у такий самий спосіб призначимо “свого”.

Тобто Ющенко порушив закон? І ми порушимо! Дарма, що призначення відбулося без будь-яких консультацій із профільними громадськими організаціями. Дарма, що після рішення Конституційного Суду президент та Верховна Рада вже не можуть мати кадрових повноважень щодо НТКУ.

Усе дарма, головне: тепер 1-й національний буде “нашим”. І керувати ним буде “наш” хлопець.

Як керуватиме? Яким стане формат? Яка доля чекає численний колектив? Чого чекати обласним телерадіокомпаніям? Що буде з ідеєю створення суспільного мовлення, закон про яке не раз ось-ось мав бути проголосований, але знов і знов “щось” заважало?

Відповідей на це ні журналісти, ані громадськість не має. А коли відповідей нема, з’являються нові запитання: з огляду на те, що люди з табору регіоналів, які дійсно фахово розуміються на проблемах ЗМІ — Герман, Прутнік, Бондаренко — вже займаються іншими справами, чи не трансформують “яструби” ідею створення українського суспільного мовлення в ерзац-аналог російського РТР?

І при цьому влада не лише повністю “підімне” під себе 1-й національний, а й підпорядкує йому всі обласні телерадіокомпанії, створивши так званий “канал регіональних громад”, — із цією ідеєю вже давненько охочі роздерибанити не лише загальнонаціональне, але й обласне мовлення, носяться як із писаною торбою?

Факт третій. Керівником 1-го національного став саме представник Інтера.

Того самого Інтера, яким володіє, керує, продюсує Валерій Хорошковський. Той самий, який “за сумісництвом” керує (володіє, продюсує) Службу безпеки.

Таке “сумісництво” — це вже “повний апофігей” не лише для мого німецького колеги. Це вже “перебор” для будь-якої бананової республіки (не хочу ображати жодну конкретну країну, тому подумки можете назвати будь-яку деспотію).

Бо навіть у тій деспотії може бути лише щось одне із двох: або бос спецслужби, а бос офіційного телебачення (радіо, газети, там-тама) — його клоун; або бос телебачення — це банановий мегаолігарх, а той, хто ловить шпигунів — його клоун.

Але так щоб “два в адном” — це вже суто українське ноу-хау, природу якого, думається, рано чи пізно таки доведеться пояснювати європейським чиновникам. Можливо, навіть тим, у яких зараз знову просять кредити — бо з фінансами, може, й було б усе “в ажурі”, а от від такого оригінального злиття обов’язків і хобі “внаглую” у будь-якої нормальної людини очі на лоба полізуть.

Факт четвертий. Роботу головного телеарбітра паралізовано.

Не зрозуміло, як нова влада планує працювати з Національною Радою з питань телебачення і радіомовлення.

Нагадаю, 23 лютого ухвалою Київського адміністративного суду, прийнятою на забезпечення позову компанії “Музика ТВ” (група “Інтер”) членам Нацради Тетяні Лебедєвій та Віктору Понеділку було заборонено брати участь у її засіданнях. Ще у двох — Юрія Плаксюка та Віталія Шевченка термін повноважень сплив 18 березня 2010 року.

Коли і за якими критеріями буде обрана нова “четвірка” від Верховної Ради — також не зрозуміло. Автор не правник, але чому б у стилі Юрія Мірошниченка не запропонувати парадоксальний висновок про закон як дишло: у 4-х членів Нацради закінчився термін повноважень і їх відсторонено, а от тисячі керівників органів місцевого самоврядування досі працюють, хоч термін повноважень збіг, місцеві вибори скасовані і коли будуть — невідомо.

Факт п’ятий. СБУ чинить тиск на Нацраду, аби задовольнити бізнес-інтереси Хорошковського?

Такому висновку передують не лише “танці з шаблями” навколо 1-го національного. Ще у вересні минулого року Нацрада оголосила конкурс на заповнення нових частот, які раніше належали військовим. На них претендували телеканали НТН, 5-й та ТВі. Конкурс відбувся, частоти розподілили.

Однак 17 лютого телеканал НТН заявив про незаконність дій Нацради. Зі свого боку Нацрада відкинула звинувачення НТН, наголосивши, що під час конкурсу телеканали групи “Інтер”, до якої входить і НТН, отримали 20 телевізійних частот із 89.

15 березня до Нацради звернувся заступник голови СБУ Анатолій Присяжнюк із проханням надати документи, зокрема оголошення про конкурс, його вимоги, заяви про видачу ліцензії, протоколи засідань та рішень.

Також у проханні йшлося про рішення, ухвали судів щодо дій Нацради, пов'язаних із цим конкурсом і навіть завірені копії особових справ окремих членів Нацради, документи про їхні призначення та інше. При цьому слід зауважити, що це прохання було підписано 15 березня, а вже 17 березня Анатолія Присяжнюка призначено губернатором Київської області.

Пізніше Українська Правда повідомила, що член Нацради Віктор Понеділко заявив про тиск на нього як члена регуляторного органу, звинувативши у війні з Нацрадою “сімейство Хорошковських”.

Також було повідомлено, що НТН входить до медіа-групи “Інтер”, а пакетами телеканалів, що входять до медіа-групи, володіє U.A. Inter Media Group Limited, директором якої є Олена Хорошковська.

Коментарі, як-то кажуть, зайві, бо навряд навіть у примарному сні можна уявити таку “комбінацію” із конфліктів інтересів, в епіцентрі якого — незалежний регуляторний орган, приватні бізнесові інтереси та спецслужба.

До того ж ідеться про нічим не прикриту спробу створити монополію у складі Інтера, НТН, 1-го національного та обласних ТРК — деякі з яких, до речі, виробляють власного продукту більше, ніж деякі загальнонаціональні телеканали.

Хіба що залишається знову нагадати про неодноразово декларовані європейські цінності нової влади. А також про “граблі”. На які вже наступали попередники.

Так ще 5 жовтня 2005 року, тобто тоді, коли “помаранчева” влада була, здавалося б, “у фаворі по саме нікуди” (помаранчеві шалики євродепутатів, овація в Конгресі), Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила доволі критичну рекомендацію № 1722 щодо України. Отут, здавалося, час було б зреагувати…

А йшлося у тій резолюції, серед іншого, про Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, а також створення суспільного телерадіомовлення. .

Можна було б навести чимало свідчень того, що вже 2005-го “помаранчевість” не була імунітетом від європейської критики.

Автор навів лише один, однак вельми промовистий доказ: європейські цінності, прихильність до яких донедавна декларував Віктор Ющенко, а нині проголошує Віктор Янукович, не можуть бути “помаранчевими” чи “біло-блакитними”.

Україна має цілу низку міжнародних зобов’язань, що випливають з її членства в Раді Європи, ОБСЄ, інших міжнародних організаціях, а також щодо досягнення Копенгагенських критеріїв 1993 року у частині, що стосується гарантування демократії, принципів свободи слова та розвитку ЗМІ.

Основний пакет зобов’язань Україна взяла на себе ще 1995 року, коли вступала до Ради Європи..

Ці зобов’язання, їх виконання, крок за кроком — це вже ціла новітня історія України. Історія того, як поволі, часом з помилками, часом “зиґзаґами” велика країна і великий народ рухаються із “совка” в Європу. І нікому не дозволено заради партійних кольорів чи кишенькових інтересів збивати нас із цього шляху. Ні за місяць, ані за два тижні, ні за рік.

Втім, гадаємо, не варто “знетельки” одразу бігти скаржитися “європейському дядькові”.

По-перше, там і так усе бачать, моніторинг України ще не припинено.

А, по-друге і головне, ми ще зможемо самі розібратися у своєму домі. Просто треба згадати, що ми — журналісти, медіа-експерти, громадські активісти, — вміємо робити, коли ми разом.

Олександр ЧЕКМИШЕВ, Комітет “Рівність можливостей”