Як вийшло, що у нас найдешевша пшениця у світі

Ця історія сповнена парадоксів. І найперший із них в тому, що, попри світове зростання цін на пшеницю та продовольчі ризики для цілої низки країн, половина українського зерна, яке так важко вивозити з країни, експортується із неймовірним дисконтом у 40%.

Поки Україна, що конче потребує грошей на боротьбу та існування, шукає гроші скрізь, де тільки можна, знаходяться ті, хто її обкрадає, як і ті, що воліють цих крадіжок не помічати. Компанії, що, користуючись ситуацією, задешево вивозять наше зерно, недоплатять тут податків, повернуть країні мінімум валютної виручки та ще й нормально зароблять — продадуть зерно собі ж, а потім уже за нормальними ринковими цінами — кінцевим покупцям. Історія не нова. Але зараз, коли російське зерно продають за ринковими цінами, а вартість нашого впала настільки, що хліборобам дешевше не збирати врожаю взагалі, ніж його продавати, байдужість держави до проблеми вражає.

Читайте також: Урожай-2023: ще гірше, ніж погано

То як же так вийшло, що українська пшениця — найдешевша у світі?

Економічна теорія однозначна: при обмеженій пропозиції та сталому попиті ціна товару зростає. Що ж, теоретично це наша ситуація. Пропозиція обмежена, бо врожай у мільйонах тонн був меншим за попередній на 48%, а блокування більшості морських портів суттєво звузило можливості для його вивезення. Попит був сталим більш ніж: із перших днів широкомасштабного вторгнення світ занепокоївся продовольчою безпекою та ризиком голоду у країнах Африки та Близького Сходу. Переляк був такий, що Індія, Угорщина, Грузія, Азербайджан, Казахстан і навіть РФ призупиняли 2022-го експорт зерна заради внутрішньої продовольчої безпеки. Світові ціни, як за підручником, били усі рекорди (див. рис. 1), але не в Україні.

Ми проаналізували дані експорту українських пшениці та кукурудзи з липня по листопад 2022 року і не повірили власним очам, — середня вартість половини української пшениці виявилася приблизно на 40% нижчою за середню ціну на глобальному ринку, а вартість української кукурудзи нижчою приблизно на 30%. І це після всіх тих алармічних заяв, що без українського хліба світу загрожує голодомор.

Ось дивіться, при середній ціні пшениці на глобальному ринку у 362 дол. за тонну в Єгипет ми продавали її в середньому по 216 дол., Туреччині — по 200, а Греції — взагалі по 176 дол. (див. рис. 2). І це середня ціна, бо були поставки і по 100 дол., і по 50. Із кукурудзою ситуація аналогічна, лише дисконт трохи менший: при середній глобальній ціні у 320 дол. за тонну кукурудза наша Єгипту діставалася в середньому по 212 дол., Болгарії — по 209, а Туреччині — взагалі по 175 дол. (див. рис. 3). І ту ж таки кукурудзу вивозили з України і по 100 дол., і по 50.

Звісно, середня температура по лікарні — сумнівний показник, бо у зовнішній торгівлі все ж умови контракту визначальні для кінцевої ціни. І в цьому наш другий парадокс — ціну українських зернових не визначають умови поставок. Десь загалом у масиві даних буде помітно, що доставка морем дешевша за залізницю, а залізниця дешевша за авто. Що за умови DAP, тобто коли всі ризики поставки бере на себе продавець, ціна буде трохи вищою, а за умови CIF, коли продавець має лише доставити товар до судна, — нижчою. Але до кожного правила буде стільки винятків, що вже й правилом це назвати не вийде (див. рис. 4).

Наприклад, дві ідентичні поставки пшениці до Іспанії, тип пшениці ідентичний, умова поставки — DAP, логістика — морем, обсяг — близько 6 тис. тонн, але в одному разі ціна — 162 дол. за тонну, а в іншому — 65 дол. Інший приклад — кукурудза, що їде в Румунію: умова поставки — FOB (усі витрати і ризики на покупцеві, як тільки товар погрузили на судно), логістика — морем, обсяг — близько 4—5 тис. тонн. В одному випадку ціна — 207 дол. за тонну, в іншому — 135 дол., у третьому — взагалі 94 дол. З автотранспортом не краще: пшениця до Туреччини, умова поставки — FCA (всі ризики на продавці), обсяг — 1,5—2 тис. тонн, ціни: і 140, і 135, і 70 дол. за тонну. Так, загальний тренд очевидний: наші ціни, хай там як, суттєво нижчі за середні світові, але жодних ринкових пояснень цьому нема.

Що ж, ми звернулися із запитом до Мінагрополітики, сподіваючись, що хоча б там є розуміння, що ж відбувається із зерном насправді.

І от вам головний парадокс: Україна сировинна, експортоорієнтована і вкрай залежна від валютних надходжень економіка, але ціни, за якими експортується наша сировина, нікого тут не цікавлять.

У відповідь від профільного міністерства ми отримали лекцію про основи ціноутворення (див. документ). Нам розказали, що логістика зруйнована і дорога, що також подорожчали добрива та паливо, що техніки не вистачає, а ризики зростають непомірно. От тільки незрозуміло, чому в усьому світі, коли у виробника збільшуються витрати, він закладає їх у кінцеву ціну і товар дорожчає, а в Україні, навпаки, усі перелічені додаткові витрати — причина здешевлення зернових! Загальне враження від байдужості профільного міністерства обурює, але направду проблема експортної вартості наших зернових дійсно не їхня парафія. І не митниці, бо її цікавлять здебільшого імпорт і митні збори. І навіть не податкової, що контролює трансфертні ціни, бо в основі цього контролю лежить так званий принцип витягнутої руки. Тобто ціна у вашій угоді не має суттєво відрізнятися від ціни в угодах, співставних за іншими умовами продажу. На аритмічному рис. 4 “витягнута рука” легко дотягнеться і до ціни у 150 дол., і до ціни у 300. Це дуже полегшує життя і експортерам, і їхнім контролерам, але навряд чи відповідає меті цінового контролю — протидії зменшенню сплати податку на прибуток.

Причому не тільки недоплачений податок на прибуток важливий державі і нам, але також обсяги валютної виручки, від якої залежить і курс гривні, і обсяги валютних резервів, які має “спалити” НБУ в боротьбі за курсову стабільність.

Останні податкові зміни, що борються із неповерненням валюти в країну, передбачають депонування експортером певного відсотка вартості проданого товару. Після повернення валюти в Україну депоновані кошти повертаються експортеру в повному обсязі, а у разі часткового повернення — пропорційно до повернутої суми. Така собі гарантія, розмір якої вираховується, оце так збіг, на базі сплат за попередні шість місяців роботи. Якщо у ці місяці ціни у ваших контрактах були нижче плінтуса, а вони були, то і депозит ваш буде мінімальним, і претензії з боку держави, а обігові кошти не лежатимуть на депозиті, а працюватимуть. Зернотрейдерам вигідно, решті — ні.

Занижені ціни на українські зернові шкодять внутрішньому ринку. Експортери зерна — трейдери, так, їхня робота потрібна, вони беруть на себе всі ризики і значну частину витрат, знають світовий ринок, мають репутацію надійного постачальника, але суть трейдингу — купити дешевше і продати дорожче. Виробники зерна — люди, що тягнуть на собі всі внутрішні ризики, від погодних до воєнних, усі витрати на посівний матеріал, паливо, працю і зберігання. Їхня мета — заробити достатньо, щоб вистачило на наступну посівну із поправкою на дефіцит усього, що потрібно, та інфляцію у 26%. Вочевидь виробники в програші, якщо трейдери у виграші. А зараз через логістичні проблеми продати зернові настільки важко, що вони змушені приставати на будь-які умови, аби не згнило.

Занижені ціни на українські зернові шкодять зовнішньому ринку. Польські хлібороби блокують вантажівки з України, бо українське зерно “обвалило внутрішні ціни і фермери змушені працювати собі у збиток”. Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія подали запит до Ради міністрів сільського господарства ЄС щодо запровадження мит на українські зернові, бо економіки країн страждають від їхнього профіциту, — за 2022 рік імпорт пшениці до ЄС зріс утричі. 30 січня пройшло перше засідання Ради, процеси запущені. А пошук приводів для обмежень із кількості поширився на якість. “Норми мікотоксинів в українській кукурудзі перевищені в 10 разів”, “Угорщина перевірятиме умови вирощування українського зерна”, “Польща перевірятиме українське зерно на пестициди” — такі й подібні заголовки нині звичні для європейських медіа, і лише питання часу, коли зернові “коридори солідарності” звузяться до щілин.

Отже, наведення ладу у ціноутворенні — насамперед наш державний інтерес, хоч би як хотілося заспівати пісню про невидиму руку ринку. Певно, щось із нашою рукою не так, якщо ринкова поведінка одних і тих самих трейдерів у ЄС і Україні принципово відрізняється. Як давні любителі best practices, наші державники могли б до них звернутися. Може, придивилися б, наприклад, до “інтервенційного” досвіду ЄС: виробник гарантовано отримує плюс-мінус ринкову ціну за зерно, бо його купить не трейдер, а інтервенційний центр, узявши на себе всі подальші клопоти та закриваючи можливі збитки експортними субсидіями. О, та це ж витрати, скажуть у високих кабінетах. А що краще — можливі витрати при коливаннях ринку, але захист своїх виробників, чи гарантовані втрати валюти і податків і беззахисність своїх виробників?

За п’ять місяців минулого року ми продали майже 4 млн тонн зернових удвічі дешевше від середньої ринкової ціни, втративши близько 550 млн дол. валютної виручки. Стільки ж Міжнародний банк реконструкції та розвитку виділив нам минулого року на зарплати вчителям і лікарям та підтримку малозабезпечених і ВПО.

Здається, регуляції — це все ж таки те, чого нам конче не вистачає. Навіть норма про валютне депонування експортерами у нас запроваджена лише на період війни, хоча наче й покликана вирішити глобальне питання із поверненням валюти в країну. Про решту ініціатив, які у нас зазвичай зводяться до прямого цінового регулювання, і згадувати не будемо, щиро сподіваючись, що принаймні поточна криза стимулюватиме і ініціативність, і широту уяви наших урядовців. 

Юлiя САМАЄВА, редакторка відділу економіки ZN.UA