Як відновити баланс

Спікер не може зрозуміти, чому українці, уже отримавши від влади запевнення, що попри будь-які обговорення “реформ” грабунок продовжиться, — цікавляться лише тим, наскільки законно й хто саме власним голосуванням здійснюватиме цей грабунок. І, можливо, бажають, щоб кнопокодави хоча б персональну відповідальність брали на себе за ухвалення рішень, що руйнують життя й майновий стан багатьох сімей.

А ще Литвин дратується, що протягом 20 років громадяни не цікавились питаннями персонального голосування, а от нині після галасу, здійнятого ЗМІ, надто вже зосередились на цьому питанні.

Мабуть, треба пояснити пану Литвину, що протягом 20 років правляча еліта здебільшого несправедливо розподіляла “загальнонародну власність”, і багато чого не додавала громадянам. Але лише зараз своїми реформами здійснює прямий замах на конституційні права громадян, у тому числі — і на святу приватну власність тих, хто не має певного майнового цензу.

Тож зміна акцентів в інформаційній цікавості людей пов'язана не з галасом у ЗМІ. Замість одразу застосовувати до грабіжників “вищу міру” народовладдя — тотальний Майдан — люди пробують спочатку по-доброму попросити їх виконувати власні обов'язки.

Як показує досвід, навіть такий незначний тиск громадян на владців є ефективним. Зокрема, той же Литвин, мабуть через переляк, що таки доведеться включати систему “Рада-3”, намагається заховатись за постанову, яку пропонує проголосувати депутатам. І заперечує власний обов'язок просто ввести систему в дію начебто через скасування такого права голови парламенту відновленням Конституції 1996 року. Ніби там немає права спікера організовувати роботу Верховної Ради.

Дивимось 88-у статтю Конституції: “Голова ВР… 5) організовує роботу апарату Верховної Ради України”. Хіба система “Рада” не входить у засоби технічного забезпечення депутатів, котрими опікується апарат ВР?

Втім, персональне голосування — це лише частина загостреної цікавості громадян до діяльності владної касти. І протягом 20 років ця цікавість ніколи не вгавала. От лишень можновладці завжди знаходили способи ухилитися від перегляду своїх привілеїв.

Але нині започатковано новий конституційний процес. Тож нагода повернутися до питання є.

Ініціатори нового конституційного процесу планують завершити його установчим всенародним референдумом.

Можливо, враховуючи потребу громадян у мирному відновленні демократичних засад держави, саме через референдум треба зафіксувати в Основному законі правдиві реалії в царині прав і обов'язків громадян? Тобто усунути міфи й різночитання, котрі призводять до маніпулювання не лише свідомістю, а й безпосередньо умовами життя українців.

Ідеться про фундаментальну проблему рівності громадян перед законом.

У теперішньому тексті Основного закону містяться певні суперечності із цього приводу між статтями 19 і 24.

Так, 19-а стаття Конституції фактично встановлює таку нерівність, виокремлюючи всі органи влади та їхні посадові особи, що мають право діяти виключно в межах приписів законів. Решті громадян такі межі не встановлюються.

У другому ж розділі Конституції, присвяченому власне громадянським правам, у статті 24 стверджується, що всі громадяни мають рівні конституційні права і є рівними перед законом. Але одразу ж перелічуються ознаки, за якими забороняються привілеї чи, навпаки, обмеження прав. До таких ознак належать: раса, колір шкіри, релігійні та інші переконання, стать, етнічне та соціальне походження, майновий стан, місце проживання та мовні й інші ознаки.

Посади в державних установах до цього переліку не включено. Хіба що треба вважати їх приналежними до категорії “інші”.

Але це навряд, оскільки посадові особи таки мають привілеї, записані для них у розділах про функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування — як у Конституції, так і у відповідних законах. Зокрема, це особиста недоторканість, право законодавчої ініціативи, право звернення до Конституційного суду, дипломатичні паспорти, право доступу до державної таємниці, а також до будь-яких установ та підприємств тощо. Не кажучи вже про матеріальні й соціальні “гарантії”, начебто пов'язані з виконанням посадових обов'язків.

Згадана нерівність присутня й у тому, що великий масив законодавства визначає порушення меж посадових обов'язків як перевищення повноважень і зловживання владою. І спеціально для посадових і службових осіб передбачається — наразі теоретично, бо закону ще не існує — антикорупційне законодавство.

Ідеться про відносно загальносвітові стандарти, і їм не можна дорікнути суперечністю з людською логікою чи балансом прав та обов'язків. Не можна також вважати цей баланс аж таким суворим, щоб якось виправдовувати його порушення “компенсацією” надмірних і нездійсненних вимог.

Але не можна не дивуватися тому, як особи, наділені в Україні посадовими привілеями, намагаються приховати невиконання своїх обов'язків і вихід за межі повноважень — або за “делегуванням” всієї відповідальності одному президенту, через створення знаменитої вертикалі включно з парламентом, або за тією самою “рівністю” із пересічними громадянами.

Наприклад:

1) Під час ухвалення закону про запобігання корупції ховатися за спину вчителів та лікарів — аби відмовитись від обов'язку декларувати видатки свої та членів своїх родин. Звичайно, лікарі й педагоги також є державними службовцями, але зовсім непорівнянними з депутатами та урядовцями рангів!

2) Марно сподіватися, що особисто Янукович колись відповість за всі зловживання владою теперішніх посадових осіб. Адже за газові угоди з Путіним екс-прем'єра Тимошенко карають другорядних виконавців, а не безпосередню їхню начальницю, котра й сама колись бажала отримати звинувачення із цього приводу.

3) Ганебно використовувати спочатку підтверджену КС норму Конституції про заборону звужувати права громадян, — коли йдеться про обмеження найбільших у країні, і не лише в Україні, пенсій. До речі, колишні судді мають у цьому особисту зацікавленість.

4) Прогулювати голосування, наслідком котрих є пограбування захищеної Конституцією ж приватної власності українців, — у той час, коли безмандатних опозиціонерів, аби не “прогулювали” ознайомлення з карними справами, спеціально тримають за ґратами.

5) “Працювати над посиленням дисципліни”, сподіваючись колись умовити чи примусити депутатів особисто голосувати сім днів на місяць, — коли сфальшованими законами пенсіонерів примушують додатково працювати, аби отримати вже зароблену пенсію.

Перелік зловживань посадовими привілеями можна продовжувати безкінечно.

Але на тлі гордовитого фігурування українських мільярдерів у списку “Форбс” вражає передусім ця дріб'язковість способів “тирити” в українців їхній мізерний рівень життя.

Як там сказав Литвин? Дійдемо до мишей? — Уже.

Це нехтування іміджем держави й навіть власним реноме влади свідчить: ніхто не розраховує на бодай якійсь приплив легальних світових інвестицій, навіть через приватизацію. А так звані реформи спрямовані лише на поглинання великою тіньовою економікою — тіньової економіки “народної”, життєзберігаючої.

Одноразово й безповоротно.

Зі знищенням підприємницького потенціалу.

З поверненням до неофеодалізму.

Конституційний процес, започаткований Януковичем, у цих реаліях можна розглядати як намір легітимізувати й втрату засадничих демократичних прав громадян, і відверте узаконення кастових привілеїв самопроголошеної “аристократії”.

Процес уже пішов. Оскільки заплановане повернення до мажоритарної системи виборів зробить не прихованим, як при пропорційній системі, а публічним квитком у владу майновий ценз кожного конкретного кандидата.

Теперішня парламентська опозиція, передбачаючи саме такий розвиток подій, підготувала свої законодавчі ініціативи щодо конституційного процесу, зокрема — створення не “дорадчо-консультативної”, а установчої Конституційної асамблеї. Намагається провести їх через ВР — що заздалегідь малоймовірно.

То чому б опозиції, якщо вона є в Україні, не взятися до підготовки референдуму за народною ініціативою із приводу остаточного конституювання або, навпаки, повної ліквідації кастових привілеїв посадових осіб? Адже це наблизило б вітчизняну номенклатуру до стану “найманих менеджерів”, якщо не “слуг народу”?

Такий референдум — кращий спосіб об'єднати націю, уникнувши “африканського” сценарію. Більш ефективний, ніж спроби усунути уряд Азарова заради звільнення місця для молодших претендентів від режиму. Радикальніший, ніж просте скорочення чисельності депутатів. Не порушує заборони КС висловлювати через референдум недовіру владі, але фактично є таким мирним способом замість відтермінованих виборів.

Здається, соціологія яскраво свідчить, що народу є що сказати із цього приводу, і дозволяє подивитись на перспективу такої спроби без звичайних пересторог, ніби референдум завжди виграє влада.

Влада завжди виграє, коли народу нема що сказати.

Ірина ПОГОРЄЛОВА