Як імплант у мозку розширює кордони нашої особистості

У березні чоловік на ім'я Ноланд Арбо показав, що може грати в шахи онлайн без допомоги курсора — лише силою думки. Проживши вісім років із паралічем, він отримав здатність виконувати завдання, які раніше йому були недоступні. Це сталося завдяки мозковому імплантату, розробленому компанією Neuralink Ілона Маска.

“Для мене стало інтуїтивно зрозумілим, як уявити рух курсора, — сказав Арбо в прямому ефірі. — Я просто дивлюся у певне місце екрана, і він рухається туди, куди я хотів”.

Пояснення Арбо припускає, що він відчуває, що сам відповідає за переміщення шахової фігури. Однак, хто насправді виконував дії — він чи імплант?

Мене, як філософа розуму та штучного інтелекту, цікавить це питання.

Технології інтерфейсу “мозок-комп’ютер” (Brain-computer interface BCI), як-от Neuralink, символізують нову еру у взаємозв’язку людського мозку та машин. Вони також вимагають від нас переглянути наші погляди на ідентичність, власне “я” та особисту відповідальність.

У найближчій перспективі технологія обіцяє багато переваг для таких людей, як Арбо, але її застосування може піти далі.

У майбутньому компанія планує зробити такі імплантати доступними для населення в цілому, щоб збільшити здібності людей.

Якщо машина може виконувати дії, які колись були призначені лише для мозку людини, чи слід вважати її розширенням людського розуму чи, можливо, чимось окремим?

Розширений розум

Десятиліттями філософи сперечалися про кордони особистості: де закінчується наш розум і починається зовнішній світ? На простому рівні можна припустити, що наш розум перебуває у нашому мозку і тілі. Однак деякі філософи вважають, що це набагато складніше.

У 1998 році філософи Девід Чалмерс і Енді Кларк представили гіпотезу “розширеного розуму”, припускаючи, що технології можуть стати частиною нас.

Говорячи філософською мовою, вчені запропонувала ідею активного екстерналізму, згідно з якою люди можуть делегувати деякі свої мисленнєві процеси зовнішнім обʼєктам, таким чином інтегруючи ці обʼєкти в людський розум.

Це було ще до появи смартфона, але передбачило те, як ми тепер перекладаємо на наші пристрої деякі когнітивні завдання — від пошуку шляху до пам’яті.

Чалмерс і Кларк також уявляли сценарії “майбутнього кіберпанку”, коли людина з імплантатом у мозку зможе рухати об’єктами на екрані — як Арбо.

Щоб грати у шахи, Арбо уявляє собі те, що він хоче зробити, наприклад, перемістити пішака чи слона. І його імплантат, у цьому випадку N1 Neuralink, вловлює нейронні шаблони його намірів, а потім декодує й обробляє їх та виконує дії.

Автор фото EMMANUEL LAFONT

Кілька десятиліть тому філософи уявляли собі футуристичні сценарії, за яких імпланти в мозку розширять наш розум. Цей час настав

Як ми маємо міркувати про це тепер? Чи імплант Арбо є частиною його розуму, пов’язаного з його намірами та волею? Якщо ні, то це ставить гострі питання про те, чи дійсно він відповідальний за свої дії.

Щоб зрозуміти чому, погляньмо на те, як відрізняються події та дії. Події охоплюють усі наші розумові процеси, як-от наші думки, переконання, бажання, уявлення, та наміри. Дії — це події, на які впливають, наприклад, рухи пальців, якими ви зараз прокручуєте цю статтю.

Зазвичай розриву між подіями та діями немає. Для прикладу візьмемо гіпотетичну жінку Нору, яка не має інтегрованих у свій мозок імплантів. Нора грає в шахи. У неї виникає якийсь намір, який регулює події, щоб перемістити пішака на d3, і робить це просто рухом руки. У випадку Нори намір і дія нероздільні; вона може приписати дію переміщення пішака собі.

Для Арбо, однак, ситуація інакша. Він має уявити свій намір, але виконує дію у зовнішньому світі не він сам, а імплант. Тобто події і дії у цьому випадку розділені.

Хоча людський мозок і тіло роблять чимало ненавмисних дій, від чхання й незграбних рухів до розширення зіниць, чи можуть дії, керовані імплантами, вважатися чужими? Чи можна імплант вважати паразитичним зловмисником, який впливає на волю людини?

Коли мозкові імпланти стануть більш поширеними, питання особистої відповідальності стане важчим. А якщо, приміром, дії, контрольовані імплантом, завдадуть тілесних ушкоджень іншій людині?

І це не єдина етична проблема, яку породжують ці технології.

Комерціалізація цієї технології без вирішення проблеми відповідальності може прокласти шлях до антиутопії. Роман Вільяма Ґібсона “Нейромант”, наприклад, оповідає про те, як імпланти можуть призвести до втрати особистості, маніпуляцій і порушення приватності думки.

Автор фото GETTY IMAGES

Якщо імплант виконує ненавмисну дію, чи слід вважити його окремим від власника?

Вирішальне питання полягає у тому, коли “уява” стає “задумом дії”.

З погляду нейронауки, розрізнити уяву та намір практично неможливо. Дослідження, проведене в 2012 році групою нейробіологів, дійшло висновку, що немає нейронних подій, які кваліфікують як “намір діяти”.

Без можливості розпізнавати нейронні шаблони, які позначають цей перехід, може бути незрозуміло, який уявний сценарій став причиною певного ефекту у фізичному світі.

Це дозволяє покласти часткову відповідальність і право власності на дії на імплант, і знову поставити під сумнів, чи справді дії належать йому та чи є вони частиною його особистості?

Однак тепер, коли розширений розумовий експеримент Чалмерса та Кларка втілився в реальність, я пропоную переглянути їхні основоположні ідеї.

Гіпотеза розширеного розуму дозволила б комусь, як Арбо, нести відповідальність за всі свої дії, не розділяючи її з імплантом.

Іншими словами — людина повинна сприймати імплант як частину своєї особистості та свого внутрішнього життя. А за цим зʼявляться й відчуття власної волі та відповідальності.

Дебати щодо дій та власної волі завжди точилися навколо особистості між шкірою та черепом. Проте з мозковими імплантатами ця межа стала податливою, а це означає, що людина може розширити себе за допомогою технологій більше, ніж будь-коли раніше.

Або, як помітили Чалмерс і Кларк: “Щойно нам вдасться перемогти панування шкіри та черепа, ми зможемо побачити себе справжніми створіннями світу”.