Як Путін зробив підніжку Китаю

Ніколи не зупиняйте вашого ворога, коли він робить помилки. Цей вислів Наполеона Бонапарта пригадався вже вдруге за останній тиждень. Перший раз — коли Путін напередодні Саміту миру для України неочікувано висунув власний так званий мирний план, який МЗС Росії негайно проголосило “єдино можливим” варіантом припинення війни. Другий — коли поїхав у Північну Корею підписувати угоду про всеосяжне стратегічне партнерство, яка передбачає взаємну допомогу у разі агресії проти однієї із сторін. Тим самим фактично Росія уклала з КНДР військовий союз, якого Москва не має навіть із КНР.

Далеко не вперше і навіть не вдруге Путін робить підніжку своєму попередньому “всеохоплюючому стратегічному партнеру” — Китаю. Двічі він починав війни, коли в Пекіні готувалися до відкриття олімпійських ігор; оприлюднював тексти спільних заяв, зміст яких було перекручено у російському перекладі; постачав зброю Індії; намагався і намагається далі посунути Китай в Африці та Центральній Азії. І от останнім часом почав активно просувати співпрацю з Північною Кореєю буквально під боком у КНР. Наслідки всіх цих кроків будуть обов’язково, але, найшвидше, зовсім інші, ніж ті, на які розраховував Путін.

Найлегше передбачити зміни у ставленні до Росії після візиту Путіна у Пхеньян з боку Південної Кореї і Японії. Так, і Токіо, і Сеул від самого початку агресії стоять на боці України. Вони зміцнюють співпрацю у галузі безпеки між собою та із США. Проте фактор Росії та особливо Китаю від того не зникає, а, навпаки, посилюється у будь-яких геополітичних міркуваннях. Конструктивна позиція щодо налагодження економічної співпраці з КНР, про що свідчить нещодавній тристоронній саміт і розмови про укладення угоди про вільну торгівлю КНР—РК—Японія, не компрометує політичного вектора провідних регіональних демократій на відстоювання світового порядку, заснованого на правилах. Південна Корея вже років п’ять як витіснила Росію з позиції регіонального лідера по постачанню зброї. Втім, за певними напрямами Сеул вимушений був проявляти стриманість, враховуючи вкрай агресивну політику Півночі, яка анулювала всі напрацювання минулих років із забезпечення миру на Корейському півострові. Тепер стає зрозумілим, що “вісь зла” перейшла від обіймів і поцілунків до формування правової бази військового союзу. Це зміна статусу-кво, і серйозна. Перша реакція Сеулу вже є, і вона цілком відповідає новим реаліям. Важливо не зупинятись із другою.

Те саме стосується і Японії, в якій усе ще залишаються маргінальні, але крикливі агітатори “за мир” із Росією. Буквально у день прибуття Путіна до Пхеньяну один із них опублікував у журналі “Президент” статтю під назвою “Зараз саме час спробувати нормалізувати відносини з Росією… Три варіанти, як змусити Путіна, що страждає від ізоляції, повернути “північні території”. Політична культура Японії передбачає свободу висловлювання думок, що суперечать офіційній позиції уряду, і якщо на такі випади реагують, то з усією серйозністю. Слід вважати, що у даному випадку реакції не буде, бо відповідь дав сам очільник Кремля, який цього разу перевершив навіть самого себе, вступивши у стратегічне партнерство з Північною Кореєю — агресивним і непередбачуваним супротивником Японії, що не припиняє провокацій проти Токіо із застосуванням ракетної техніки різних модифікацій.

Варто зважити також і на сприйняття вічної дружби з північними корейцями у ментальності “великороссов”. Десятиліттями вони вважали жителів КНДР невдахами крайнього ступеня, розглядали як дешеву робочу силу на плантаціях російських панів. Одна річ — Китай, потужна цивілізація, друга економіка світу, джерело щастя для споживачів AliBaba і Temu, а останніми роками ледь не єдиний постачальник усього, що підпало під західні санкції. Економіка КНР вдесятеро перевищує економіку Росії, тож китайців слід поважати, і стратегічне партнерство з ними означає посилення позицій РФ. Але КНДР? Увесь світ побачив, як урядову делегацію Росії виставили із зали засідань тільки тому, що ніхто не може зайти туди раніше за Ким Чен Ина. Якщо вони васали, то хто сюзерен?

Нарешті, і це, безумовно, найважливіший аспект, варто спробувати спрогнозувати, як витівки Путіна буде сприйнято у Пекіні. Ще до візиту у Пхеньян очільник Кремля публічно проігнорував так званий мирний план Китаю і Бразилії, який мав бути легалізований через механізми БРІКС і ШОС і начебто був підтриманий значною кількістю держав із тим, щоб стати альтернативою українському плану, прийнятому у Швейцарії. Критикам Саміту миру, які не до кінця розуміють динаміку подій, що мають привести до закінчення війни на сприятливих для України умовах, слід звернути увагу на обставини появи так званого мирного плану Путіна. Йому передувала істерична кампанія офіційних російських джерел і ботів у соціальних мережах і ЗМІ із дискредитації саміту. Путін, очевидно, втратив рівновагу. Він, найшвидше, не очікував, що нам вдасться провести саміт на високому рівні. Пункти його “плану”, на відміну від нашого, підтверджують суто колоніальний характер війни. Вимога про невступ України до НАТО виглядає анекдотично після членства у НАТО Фінляндії і Швеції, а твердження про “єдино можливий варіант” обнуляє зусилля Китаю і Бразилії. Пекін не уповноважував Москву на роль миротворця, ця функція має належати іншому лідеру. Тепер підтримка “плану” Путіна означатиме, що держави, які претендували на єднання під своїми прапорами країн Глобального Півдня (країн, що пам’ятають часи колоній), самі підтримують оновлений колоніалізм. Це — втрата обличчя, і наразі абсолютно невідомо, як виходити з цієї ситуації. Ігнорування путінських бажань буде йому ляпасом, що для нас добре, але для декого — ні, бо кидає тінь на попередні заяви про вічну стратегічну дружбу. Можна вважати, що невипадково саме зараз Путін подарував Китаю річку, яка тому дуже потрібна, оскільки дасть вихід у Японське море і посилить стратегічні можливості КНР. Гріхи треба спокутувати, проте ще невідомо, чи буде сприйнято у Піднебесній цю подачку як спокуту.

Чітке уявлення про фашистську, колоніальну сутність путінського режиму, у якій тепер переконувати невпевнених стане легше, має підштовхнути наших друзів до посилення підтримки. Що стосується тих, хто “балансує”, то їм варто детально роз’яснити кожен елемент путінського “миру”, висловленого його власними словами, якщо решти аргументів було ще не досить. Звичайно, на членів “осі зла” витрачати зусилля не слід, але з іншими можна працювати. 3—4 липня у Казахстані збереться саміт ШОС, під час якого планується прийняти певну альтернативу плану України. Кожен учасник цього засідання мусить усвідомлювати, що підпис під будь-яким іншим планом, крім українського, фактично ставить його країну в опозицію до демократичного світу, який висловив своє бачення у Швейцарії. Ну а після того, теж у липні, відбудеться черговий пленум Центрального комітету КПК. Можна очікувати, що на ньому і прийматимуться рішення, що робити з несамовитим Путіним в умовах реальних проблем з економікою, санкційного тиску з боку ЄС і США, наближення американських виборів, у яких, знову-таки, інтереси РФ і КНР, швидше за все, протилежні.

Попри всі тривожні очікування, результати низки ключових виборів, які вже відбулися цього року, свідчать, що пророцтва кремлівських “оракулів” про занепад світових демократій дещо перебільшені. Ба більше, кожна чергова істерика Путіна має наслідком посилення як риторики, так і дій наших союзників, особливо в рамках НАТО, як-от рішення парламенту Швеції надати доступ збройним силам США до 17 військових баз на території країни. Рекордні бюджети на оборону в країнах Альянсу і новини про збільшення потужностей з виробництва зброї з’являються на тлі успіхів ЗСУ по її застосуванню. Здається, вже навіть у В’єтнамі з Індією мають зрозуміти, наскільки кардинально російська зброя поступається західній. Не всі зразки зброї, які ми отримуємо, є ідеальними, але їхня модернізація перевищує всі очікування. Той, хто хоче почуватися у безпеці, має брати на озброєння техніку, яка довела свою ефективність і яка має потенціал зупинити агресора. Рішення пленумів комуністичних партій не захистять від майстерно зроблених дронів і сучасних систем ракетного ураження, що пройшли випробування у бою. Мир в Європі — це мета, якої потрібно найшвидше досягнути, а мир у регіоні Східної Азії — це цінність, яку треба пильнувати. У відчаї Путін здатен підпалити не лише Європу і Близький Схід, а й Азію. Деяким країнам регіону варто нарешті усвідомити, хто є справжньою загрозою цьому миру.

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії