Війна та спостерігачі

 Такими є результати опитування КМІС, оприлюднені влітку 2023 року.

Цифри від українських соціологів можна розглядати як свідчення масштабного проникнення війни у наше життя. А можна копнути трохи глибше — як це зробив публіцист Олександр Михельсон: 

“З детального аналізу цих цифр випливає один неафішований, бо неприємний, факт. Дивіться. Середня кількість знайомих, які загинули/поранені, у кожного з цих 78% — сім осіб. 64% мають мінімум 1 пораненого при середній кількості 5; 63% мають мінімум одного загиблого знайомого при середній кількості 3.

Що це означає? Це означає, що є люди, чиє оточення (і їх самих) війна не зачіпає ВЗАГАЛІ — а є, навпаки, ті, хто повністю в неї занурений. Плюс усі проміжні стадії.

І в когось не постраждав ніхто. А хтось поховав уже 10 чи 20 чи більше друзів.

Тобто тягар війни традиційно тягне на собі тільки ЧАСТИНА суспільства”.

Що ж, із цим висновком важко сперечатися. Перед нами ще один розрив, породжений затяжним воєнним протистоянням. Одні з наших співвітчизників залишили країну після 24.02.2022, інші — продовжують жити в Україні. Одні воюють на фронті, інші — залишаються у тилу.

Але, крім того, всередині тилової України теж є виражене розшарування через різний ступінь зіткнення з війною.

Одні з мешканців тилу відчувають особистий зв'язок із фронтом, оскільки там знаходиться їхній чоловік, батько, брат, син, коханий, найкращий друг. Людина, чия смерть стане — чи вже стала — непоправною особистою втратою. І такий зв'язок змушує пропускати через себе всі фронтові проблеми, потреби та тяготи.

Інші ж залишаються спостерігачами, для яких фронт — це картинка новин на екрані телевізора або смартфона. Воїни ЗСУ — герої, яких можна порівняти з героями художніх фільмів та книг. А українські наступальні операції — щось на кшталт футбольного матчу, від якого чекаєш насамперед яскравих та ефектних результатів.

Важливо, що саме собою поняття “спостерігач” не несе негативної конотації. Бути спостерігачем не значить бути байдужим. Бути спостерігачем не означає не бути патріотом, не бажати перемоги України та не приносити користь країні.

Але бути спостерігачем — це зовсім інший ступінь залучення до війни. І, відповідно, інший індивідуальний та сімейний досвід, що його не порівняти з досвідом співгромадян, які встигли провести на фронт когось із близьких.

Звичайно, може здатись, що після 24 лютого 2022 року в Україні просто не залишилося місця для сторонніх спостерігачів. Що російський повітряний терор зрівнює всіх українців. Адже “Калібр” чи “Шахед” можуть прилетіти в будь-яку точку країни та вбити будь-кого з нас чи наших рідних. Теоретично це справді так. Але на практиці все впирається у математичну ймовірність.

Будемо говорити чесно: на щастя, сьогоднішня Україна — не Європа 1940-х. Наша ППО не в змозі збити абсолютно всі ворожі ракети та дрони, але вона запобігає масованим бомбардуванням тилових міст ворожою авіацією. Завдяки цьому повітряний терор у тилу забирає одиниці чи десятки життів — а не сотні чи тисячі, як у роки Другої світової війни.

Будь-який мешканець українського тилу може стати жертвою російських ударів. Але ймовірність цього не вища, ніж, скажімо, ризик загинути у ДТП. І цю ймовірність не порівняти з ризиком втратити близьку людину, яка бере участь у контрнаступі ЗСУ.

Власне, саме тому загибель цивільного населення у Києві, Львові чи Одесі досі породжує емоційний шок. Вона шокує, оскільки залишається порівняно нечастою гостею та вибивається зі звичайного життєвого ритму. Навіть після 17 місяців повномасштабної війни кожен такий випадок сприймається як вторгнення безжального ворога у мирне життя.

Але щоденні смерті військовослужбовців на фронті подібного емоційного резонансу вже давно не викликають. Якщо тільки не гине людина, яку особисто знаєш і любиш. Це те, з чим не стикаються українці з категорії спостерігачів.

Які ризики має такий стан справ?

У нас багато говорять та пишуть про потенційні внутрішні конфлікти через різну поведінку українців під час великої війни. Але зазвичай люди з різним військовим досвідом стикаються один з одним не так часто. Поки триває війна, фронтовики опиняються у тилу спорадично і не в повному складі. Осілі у Європі втікачі якщо і бувають в Україні, то наїздами.

Відповідно, ризик внутрішніх зіткнень виявляється відкладеним на потім. Вони можуть виникнути не просто зараз, а вже після війни. Коли розпочнеться масова демобілізація українських військовослужбовців та масове повернення українських біженців на батьківщину.

А ось розрив між мешканцями тилу — між тими, хто максимально залучений у війну, і тими, кому пощастило залишитись спостерігачами — стоїть осібно. Оскільки обидві групи населення живуть поряд і постійно стикаються одна з одною.

Непорозуміння між цими двома групами загрожує конфліктами не в майбутньому, а в теперішньому. Не в далекому повоєнному завтра, а вже сьогодні, у розпал війни. І тому цей розрив стає особливо ласим шматочком для російських фахівців із ІПСО.

Найбільш делікатний момент полягає в тому, що значна частина українців-спостерігачів анітрохи не обтяжується своїм статусом і бажає його зберегти. 

Для цього робляться певні зусилля: наприклад, сім'ї-спостерігачі можуть старанно уникати вручення повісток чоловікам. І це дозволяє противнику працювати відразу на два фронти. По-перше, можна грати на страхах самих спостерігачів (”якщо війну не заморозити негайно, то рано чи пізно вона дістанеться кожного з вас”). А, по-друге, можна експлуатувати чужу образу на спостерігачів (”поки ви розплачуєтеся своїми близькими, інші ухиляються від війни та насолоджуються життям”). 

Зразки пропаганди першого та другого штибу неважко знайти у наших соціальних мережах. І з кожним новим місяцем затяжної війни подібного контенту з'являтиметься дедалі більше.

А отже, з кожним місяцем від України та українців буде потрібно все більше взаєморозуміння, такту та розважливості. Усвідомлення того, що уніфікація національного воєнного досвіду недосяжна, і прошарок спостерігачів залишиться в країні у будь-якому разі. Що статус спостерігача завжди є ефемерним і легко втрачається. Що цей статус накладає на свого носія низку моральних обмежень, про які йому слід пам'ятати. І що запорука перемоги у війні на виснаження — здатність пройти цю війну без серйозних внутрішніх конфліктів.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ