Втім, на істориків майбутнього чекають й інші, не менш оригінальні артефакти. Так, минулої осені пильні користувачі соцмереж виявили в продажу листівку з Володимиром Зеленським в образі Володимира Великого. І хоча, на відміну від Арестовича, глава держави не покинув країну і зберіг позитивний баланс довіри, творцям листівки довелося виправдовуватися. Мовляв, її було надруковано на самому початку російського вторгнення — а відтоді контекст змінився…
Але хай як гротескно виглядають деякі військові сувеніри з 2022 року, вони відображають тодішню реальність. Реальність, яка назавжди залишиться частиною нашої історії: скільки б змін не відбулося відтоді.
Сьогодні Арестович для України — фігура вельми одіозна. Однак без Арестовича картина перших драматичних місяців війни не буде повною та цілісною. Вдавати, ніби тодішнього радника Банкової ніхто не слухав, і його мантри не впливали на моральний дух українців — значить підганяти минуле під потреби сьогодення.
Ставлення наших співгромадян до президента Зеленського також змінювалося. Можливо, до кінця війни воно зміниться ще більше. І якщо результат воєнних дій розійдеться з очікуваннями населення, всіх собак спробують повісити саме на Володимира Олександровича.
Але жодні претензії до гаранта не скасують того факту, що 24 лютого 2022 року Володимир Зеленський показав себе героєм. І глорифікація Зеленського в перші воєнні місяці була не грубими лестощами, а щирим поривом. Заперечувати це — означає фальсифікувати історію війни.
Наведені приклади здаються курйозними, але вони підштовхують нас до серйознішого питання: якою мірою офіційна історія великої війни залежатиме від ідеологічної та політичної кон'юнктури? Чи стане Україна переписувати недавнє минуле, щоб підігнати під сьогодення? Чи навіть на офіційному рівні промовлятимуться незручні теми, які було б простіше забути?
Українці старшого покоління застали зразок максимально кон'юнктурної військової історії: висвітлення Другої світової в СРСР.
Якщо 1942-го генерал Власов погодився співпрацювати з німцями, то його внесок в оборону Москви 1941-го ставав табуйованою темою.
Якщо 1943-го рядового Матросова призначили зразковим радянським героєм, його кримінальне підліткове минуле не підлягало розголосу.
Якщо з 1944 року весь кримськотатарський народ вважався “народом-зрадником”, двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана вже не можна було публічно називати “кримським татарином”.
А якщо наприкінці 1950-х Хрущов позбувся амбітного маршала Жукова, то у виданні “СРСР у Великій Вітчизняній війні”, що вийшло друком у 1964 році, згадувався лише один Жуков — контрадмірал, який керував обороною Одеси.
Але якщо післявоєнна Україна спробує відлакувати історію війни, то в ХХІ столітті фальш і кон'юнктурність впадатимуть в око набагато сильніше, ніж за радянських часів. Для розвінчання історичного офіціозу вже не потрібний доступ до закритих архівів: достатньо просто попорпатися в Інтернеті.
Припустимо, історику майбутнього захочеться дізнатися більше про військовослужбовця Олександра Мацієвського, розстріляного окупантами після слів “Слава Україні!”. Історик майбутнього знайде відеосюжет із матір'ю героя або пост його колеги з довоєнної роботи.
І виявиться, що хоча мати Мацієвського спілкується з журналістами українською, прощальні слова сина — “Мамо, дякую тобі за життя!” — вона цитує російською. Хоча пост колеги написаний українською, пряма мова Мацієвського — “Ворог не пройде” — теж наводиться російською.
Напрошується незручний для когось із нас висновок: за життя Герой України Олександр Мацієвський був російськомовною чи двомовною людиною. Як і багато інших воїнів ЗСУ.
Але чи дозволять покійному Мацієвському залишитися самим собою? Чи з нього спробують зліпити плакатного персонажа, який відповідає актуальним ідеологічним запитам? Другий варіант вельми ймовірний: 2024-го образ Мацієвського вже встигли використати для соціальної реклами “Переходь на українську”.
І якщо російська в Україні вважається “мовою агресора та окупанта”, то в рамках кон'юнктурної історії війни буде зручніше взагалі не згадувати про існування російськомовних захисників.
Це лише один із безлічі кейсів, що ілюструють конфлікт між кон'юнктурою та реальною історією.
Некон'юнктурна історія війни вимагатиме врахувати всі зміни настроїв, пережиті Україною з 24.02.2022. Вона не дозволить забути, що 2022-го міністр Резніков асоціювався з переходом ЗСУ на сучасне західне озброєння, а вже за рік — з яйцями по 17 гривень. Що до 2024 року генерал Содоль виглядав не м'ясником, а героєм, і в тилу раділи переможним реляціям із Кринок. Або що на початку війни в українському суспільстві був надзвичайно популярний одіозний Ілон Маск — і в Березані навіть встигли перейменувати на його честь вулицю Гагаріна.
У некон'юнктурній історії війни гордість приречена сусідити із соромом, а тріумфальне — з непривабливим. Героїчна битва за Київ — з випадками friendly fire, які тоді вважалися ліквідацією ворожих ДРГ. Розгром окупантів на Харківщині та визволення Херсона — з численними схемами ухиляння від мобілізації. Успішні удари по Чорноморському флоту РФ — із сумнозвісною практикою “бусифікації”. А уславлений генерал Валерій Залужний — з невгамовною депутаткою Мар'яною Безуглою.
Цілком можливо, що в повоєнній Україні співіснуватимуть одразу дві історії великої війни.
Одна — ідеологізована, пафосна, дбайливо очищена від зайвого, схвалена УІНП і призначена для публічної комеморації. Інша — неформальна та зосереджена головним чином у мережі: для людей з гарною пам'яттю, не схильних коливатися разом із генеральною лінією.
Менш імовірно, що роздвоєння таки вдасться уникнути, і в Україні буде офіційно представлено некон'юнктурну воєнну історію: максимально чесну, повну та багатогранну. Але тоді треба бути готовими до того, що в експозиції майбутнього музею війни може бути місце і для Арестовича на сувенірній подушці, і для Зеленського в образі легендарного київського князя.
Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ
