Війна Росії проти України оживила “привид НАТО” на Сході

Сеул провів робочі переговори заступників міністрів зовнішньополітичних відомств трьох держав. За їх результатами протягом найближчих кількох місяців планується зустріч міністрів закордонних справ, а також саміт лідерів трьох держав, термін якого зазначено в досить обтічній формі: “якомога раніше у зручний для всіх час”.

Сі Цзіньпін пообіцяв серйозно розглянути можливість візиту до Сеула під час зустрічі з прем’єр-міністром Південної Кореї Хан Дак Су, якого відрядили до Китаю для участі у відкритті XIX Азійських ігор у місті Ханчжоу. Він став посадовцем найвищого рівня, який відвідав КНР від початку президентства Юн Сук Йоля. Втім, якщо південнокорейські джерела повідомили про можливий візит Сі, то китайські, незважаючи на загальний позитивний тон повідомлень про важливість і перспективи китайсько-корейського співробітництва, про нього не згадали. Вочевидь, є ще низка передумов для того, щоб він відбувся.

Складні відносини між Японією та Південною Кореєю досить довго були перепоною для тристоронньої взаємодії США з їхніми найближчими азійськими союзниками. Російська агресія проти України, зростання напруги навколо Тайваню й агресивна політика Китаю в регіоні, а також регулярні запуски ракет КНДР уплинули на спільне сприйняття загроз обома державами. Це проклало шлях до тіснішого безпекового співробітництва на рівні трійки США—Південна Корея—Японія, закріпленого під час історичного саміту в американському Кемп-Девіді.

Китайська газета Global Times схарактеризувала досягнуті трьома країнами домовленості як “відправний пункт для нової холодної війни”, а сам Пекін у посиленні безпекового альянсу вбачає формування так званого тихоокеанського НАТО, спрямованого проти нього. В ухваленій спільній декларації є пряме посилання на “небезпечну й агресивну поведінку КНР у Південно-Китайському морі”, а також рішуче заперечення проти “будь-яких односторонніх спроб змінити статус-кво у водах Індо-Тихоокеанського регіону”, що неабияк роздратувало Китай.

Пропозиція відновити тристоронній регіональний саміт покликана, з одного боку, переконати КНР у тому, що безпековий альянс із США та Японією не становить для неї загрози, а з іншого — мінімізувати можливі негативні наслідки для себе в разі, якщо Пекін вирішить покарати Сеул за його надмірне зближення з Вашингтоном.

Привид “азійського” чи то пак “тихоокеанського НАТО” вже давно не дає спокою як Пекіну, так і його близьким партнерам — Росії та КНДР. Однак що насправді мають на увазі під цими термінами й чи має перспективи виникнення оборонний союз на кшталт НАТО, — питання.

Останніми роками США тісно співпрацюють з партнерами та союзниками в Індо-Тихоокеанському регіоні, аби стримувати загрози з боку КНР, які посилилися. Незважаючи на агресію РФ в Україні, не Росію, а Китай США розглядають як єдиного конкурента, здатного змінити світовий порядок і підважити їхнє глобальне лідерство. Істотне нарощування Китаєм військового потенціалу, включно з ядерним, територіальні претензії до сусідніх держав, агресивна поведінка в Південно-Китайському морі, відкриті воєнні погрози Тайваню, зміцнення військово-технічного співробітництва з РФ, що включає спільні повітряні патрулювання та військово-морські навчання — все це ставить під загрозу мир і безпеку в регіоні.

Війна Росії проти України проілюструвала, що проблеми безпеки мають глобальний характер і загрожують побічними наслідками всьому світу. Російське вторгнення в Україну має паралелі з Китаєм і Тайванем, відтак сприймається як щось більше, ніж питання європейської безпеки. Конвергенція загроз посилила прагнення азійських країн до ширшої взаємодії із західними партнерами й окремо США. А відтак підштовхнула Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею та Японію до тіснішої взаємодії з НАТО з питань глобальної безпеки (до речі, ці чотири країни є офіційними партнерами НАТО від початку 2010-х років і частиною групи “партнерів у всьому світі”), про що свідчить їхня участь у двох останніх самітах блоку.

Зі свого боку НАТО визнає необхідність тіснішої міжнародної координації для протидії КНР, Росії та КНДР і власної залученості до розв’язання безпекових проблем в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Це призвело до чергових звинувачень із боку Пекіна, Москви та Пхеньяна на адресу Вашингтона в тому, що останній прагне створити азійську версію НАТО. Чергових, адже “азійським НАТО” спершу називали чотиристоронній діалог із безпеки QUAD за участю Австралії, Індії, США та Японії, а згодом — тристоронній пакт про безпеку між Австралією, Великою Британією та США AUKUS. Після варіацій на тему розширення НАТО в Азію (що не мало під собою підстав насамперед через географічну прив’язку до Європи та Північної Америки і спротив такому розширенню всередині), тристоронній альянс США, Південної Кореї та Японії, який тільки набрав обрисів у Кемп-Девіді, отримав назву “тихоокеанське НАТО”.

Активізація країн Індо-Тихоокеанського регіону щодо посилення оборонних можливостей і заходів протидії потенційним загрозам, серед яких — збільшення військових витрат, розширення обміну розвідувальною інформацією з партнерами, поглиблення військової взаємодії та спільних військових навчань тощо, корелюється як зі зростанням напруги в світі, так і з розколом, який пролягає по лінії США—КНР. Проте вкрай малоймовірно, що азійські країни найближчим часом зможуть сформувати військовий альянс на кшталт НАТО, зокрема з положенням про колективну оборону.

По-перше, тому що не всі країни в регіоні, особливо Південно-Східній Азії, розглядають Китай як екзистенційну загрозу (незважаючи на територіальні суперечки КНР у Південно-Китайському морі) та готові ризикувати торговельними відносинами й китайськими інвестиціями, обираючи сторону в різних таборах. По-друге, слід зважати на небажання багатьох країн стати частиною протистояння великих потуг, а також подекуди не надто дружні взаємовідносини. Навіть така країна, як Індія, що входить до QUAD і має невирішений територіальний конфлікт із Китаєм, є досить обережною в питанні взятих на себе зобов’язань щодо приєднання до тих чи тих форматів і дотримується “стратегічної автономії”.

Щодо найближчих азійських союзників США, як свідчить практика, вони також намагаються збалансовувати свої безпекові інтереси, аби не нашкодити інтересам економічним, великою мірою пов’язаним із Китаєм. Прагнення Сеула провести тристоронній саміт Китай—Південна Корея—Японія є підтвердженням цього. Тут важливо також нагадати про ще одну вразливу сторону Сеула й Токіо — Північну Корею, вплив на яку з боку Пекіна має велике значення.

Російська агресія проти України змінила усталений баланс у Східній Азії через російсько-китайське та російсько-північнокорейське зближення. Об’єднані спільним прагненням протистояти США та Заходу, Пекін і Москва нарощують військово-технічне співробітництво, що створює серйозну загрозу для ситуації в регіоні та поза його межами. Годі й казати про Північну Корею, для якої міжнародна ізоляція Росії стала можливістю вийти зі своєї бульбашки й стати їй у пригоді в обмін на власні зиски.

Візит лідера КНДР до Росії та заяви про зміцнення двостороннього співробітництва викликають занепокоєння, що Москва може надати Пхеньяну технології для вдосконалення ракетно-ядерного потенціалу в обмін на зброю для війни в Україні. А це серйозно порушить безпекову ситуацію на Корейському півострові, яку раніше намагалися підтримувати всі сторони, включно з РФ і КНР.

Китай намагається зобразити себе стороннім спостерігачем у посиленні російсько-північнокорейського співробітництва, наголошуючи, що це справа двосторонніх відносин двох держав. Утім, протистояння із США та створення тристороннього безпекового альянсу США—Південна Корея—Японія у відповідь на зростання загроз у регіоні консолідує трикутник Китай—КНДР—Росія. І цього не може проігнорувати Сеул. Тому реанімація діалогу КНР—Республіка Корея—Японія має подвійний підтекст: не лише збалансувати економічні відносини, а й утримати Пекін від створення “північного трикутника” разом із РФ і КНДР.

Війна, розв’язана Росією проти України, внесла свої корективи у геополітичні розклади в Азії. Японія та Південна Корея змушені були переступити через складні історичні перепони й посилити військову співпрацю між собою та США. І це стало успіхом дипломатії Джо Байдена, який прагне зміцнити позиції в азійському регіоні для протистояння насамперед Китаю через двосторонні та багатосторонні формати й глобальні партнерства в межах НАТО. Втім, майбутні президентські вибори в США — це виклик не лише для України з огляду на перспективи подальшої підтримки у війні проти РФ, а й для азійських держав. Вони пам’ятають підривну політику Трампа для союзницьких відносин і гарантій США, тому не поспішають спалювати мости з Пекіном. 

Наталія БУТИРСЬКА, експерт з питань Східної Азії, магістр зовнішньої політики