Втомлений Захід

У грудні 2022-го президент Джо Байден описував американську допомогу Україні такими словами: “We will stay with you for as long as it takes”. У грудні 2023-го з вуст Байдена пролунало нове формулювання: “as long as we can”.

У грудні 2022-го головна новорічна ялинка України була прикрашена оригінальними іграшками з символікою численних країн-партнерів. У грудні 2023 року головну ялинку країни прикрашає лише національна символіка.

Здавалося б, перед нами набір різнорідних фактів і прикмет часу, але вони ілюструють одну й ту саму тенденцію: згасання колишнього ентузіазму, пов'язаного із західною підтримкою України. 

Увага західної аудиторії до нашої війни поступово знижується. Обсяги західної допомоги скорочуються. Своєю чергою в Україні наростає скепсис щодо союзників, озвучуються численні претензії до Заходу і з'являються заклики більше покладатися на власні сили.

На 22-му місяці повномасштабної війни про втому колективного Заходу доводиться чути постійно. І кожну подібну новину в нас зустрічають із розчаруванням та образою. З погляду українців, ступінь західної залученості в нашу війну не настільки великий, щоб Європа чи Сполучені Штати могли по-справжньому від неї втомитися.

 

 

 

На Заході справді відсутня головна передумова для втоми від російсько-українського протистояння: жодна з країн-союзниць України не бере безпосередньої участі у воєнних діях. Україна 2020-х — це не В'єтнам 1960-х. І тим більше не Корея 1950-х, де окрім кількох сотень тисяч американців боровся цілий антикомуністичний інтернаціонал, і навіть Велике Герцогство Люксембург послало на війну з Кім Ір Сеном 44 своїх бійців.

Сьогодні нічого подібного немає і не передбачається. Ніхто не вимагає від сучасного західного суспільства сплачувати кров'ю за стримування кремлівської агресії в Україні. Звичайні європейці та американці розплачуються лише деякою часткою власного комфорту та добробуту — але і ця плата не така висока, як намагаються уявити наші недоброзичливці на Заході. Справжнє коріння закордонної втоми варто шукати не в соціально-економічній, а радше у психоемоційній площині.

Правда полягає в тому, що західний світ не так втомився від великої війни на чужій землі, як звик до неї. 

На самому початку російського вторгнення в Україну воно стало для Заходу найпотужнішим емоційним потрясінням. Ракетні удари по мирних містах; масові вбивства мирних громадян біля кордонів ЄС; масштабні битви, яких Європа не знала з 1945 року. Все це не могло залишити звичайного західного спостерігача байдужим. 

Але за 22 місяці західна аудиторія звикла до того, що Україна — це простір, де люди регулярно та масово гинуть насильницькою смертю. Трагедія почала перетворюватись на статистику.

Те, що в лютому 2022-го шокувало до глибини душі, до грудня 2023 року стало рутиною. Те, що колись ламало західну картину світу, стало звичним. 

 

 

 

Колишньої емоційної реакції російська агресія проти України вже не викликає і, найімовірніше, це незворотний процес.

Новим потрясінням для західної публіки могло б стати хіба застосування ядерної зброї, але зараз такий сценарій малоймовірний. Кремлівські стратеги впевнені, що для перемоги їм вистачить і конвенційних засобів.

Читайте також: Сирота по-українськи

Отже, живих емоцій навколо російсько-українського протистояння стає дедалі менше. Але у початковий період війни саме емоції забезпечували безпрецедентний рівень західної солідарності з Україною. Напруження емоцій заступало будь-які збитки, пов'язані з війною та антиросійськими санкціями. А головне, емоції, наче незримий щит, захищали Україну від її ворогів на Заході. 

Емоційний шок, який супроводжував російське вторгнення, не дозволяв безсоромно підігравати Москві і відкрито саботувати допомогу Києву: і те, й інше загрожувало надто великими іміджевими втратами. До певного часу це сяк-так стримувало наших противників у Європі та США.

Але коли кровопролиття в Україні стало звичною рутиною, недружня публіка отримала довгоочікувану свободу дій і не забарилася нею скористатися. 

Звідси — безсоромні політичні торги трампістів у Вашингтоні. 

Звідси — неприкритий саботаж та шантаж у виконанні Віктора Орбана. 

Звідси — блокада польсько-українського кордону, яку ще рік тому було неможливо уявити. 

Звідси — активне тиражування антиукраїнських меседжів у західних ЗМІ. 

Хтось відпрацьовує кремлівську повістку; хтось переслідує власні егоїстичні цілі; але це не має значення. Головне, що тепер торпедування солідарності з Україною вкладається у рамки допустимого та прийнятного.

 

 

 

Зауважимо, що йдеться про природну властивість людської психології. Рівень емоційного співпереживання Україні не міг завжди залишатися високим і мав неминуче знизитися. Вітчизняні проблеми з корупцією та невдалий контрнаступ прискорили цей процес — але не більше.

На жаль, від самої України та українських дій залежить далеко не все. Але що цілком і повністю знаходиться в наших руках, то це комунікація з колективним Заходом: і, очевидно, підходи до неї варто змінити.

В українському діалозі із західною аудиторією має стати набагато менше емоційного — і набагато більше прагматичного. Тепер апелювати доведеться не так до чужої емпатії, як до чужих інтересів. 

Теза “Україні потрібно допомагати, тому що вона зазнала варварського нападу і обливається кров'ю” має поступитися місцем іншій тезі: “Україні потрібно допомагати, тому що, відмовивши їй у допомозі, ви ризикуєте втратити набагато більше, ніж втрачаєте зараз”. 

Наші адвокати на Заході це розуміють — і вже тлумачать своїм співгромадянам, чим загрожує ЄС, НАТО та США перемога Кремля в Україні. Цю ж науку належить освоїти і нам.

Зрозуміло, що перехід до нової комунікаційної стратегії вимагатиме від України серйозних зусиль. Грати на загострених почуттях західної публіки було набагато легше та комфортніше — зокрема й для професійного актора Володимира Зеленського. А частина нашої гуманітарної інтелігенції взагалі зробила торгівлю емоціями вигідною професією, конвертуючи західну солідарність з Україною в особисті кар'єрні бонуси.

Крім того, завжди є спокуса вдаритися у псевдопатріотичну демагогію. Не адаптуватися до нових реалій, а насолоджуватися безплідними антизахідними філіппіками і тішитися ілюзією вибору. Мовляв, якщо негідний Захід втомився від нас, ми можемо напружити сили, мобілізуватись та обійтись без нього. Незалежній Україні вистачить двох союзників — армії та волонтерського руху…

Ось тільки насправді вибору ми не маємо: війни такого масштабу і такої інтенсивності не ведуть самотужки. І тим більше не виграють самотужки.

 

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ