Втеча до Румунії

Влада щороку обіцяє пришвидшити ці процеси, але чомусь отримати заповітний “шенген” стає все важче. Утім, майже 50 тис. наших співвітчизників вирішили проблему з Європою вже давно. І головне — назавжди. Кожен з них має два паспорти: український і… румунський.

Пошуки коріння

В архівах Чернівецької області останні кілька років справжній аншлаг. Тисячі українців ладні заплатити чималі гроші за свій родовід. Їх цікавить лише одне: документальне підтвердження, що їхні предки (дід, прадід, якийсь інший родич — сьома вода на киселі — байдуже, головне, щоб документ був написаний румунською) колись жили під юрисдикцією Бухареста. А ця юрисдикція до 1940 року поширювалася на всю Буковину та частину Одещини (кордон між Україною та Великою Румунією проходив Дунаєм). Тепер усі, чиї предки жили під “румунами”, можуть отримати за це компенсацію — стати громадянином країни Європейського Союзу.

Щасливі власники румунських паспортів чесно зізнаються: зробили собі червоні корочки із золотим орлом, щоб черг у посольствах не вистоювати. Та й дешевше один раз заплатити за паспорт, ніж щоразу — за візи.

За підрахунками незалежних експертів, в Україні живе близько 50 тис. громадян із румунськими паспортами. Професор Чернівецького університету Анатолій Карташов переконаний, що вітчизняний уряд не може спокійно спати, допоки на нашій території є невизначені, а фактично нелегітимні громадяни з подвійним статусом. Як приклад учений наводить конфлікт дворічної давності між Грузією та РФ, коли Москва, начебто захищаючи російських громадян, що мешкають на території Південної Осетії, розпочала війну із суверенною Грузією. Хіба не може Румунія колись вчинити так само? “Події грузинсько-російської війни засвідчили, як брутально і як небезпечно широко можуть тлумачитися права захисту своїх громадян за кордоном аж до використання всієї військової машини”, — каже Карташов.

Сама ймовірність збройного конфлікту за території між Україною і Румунією нині видається нісенітницею. Та в генштабах міністерств оборони обох країн до цього ставляться цілком серйозно, принаймні вони теоретично розглядають можливість війни.

Тим часом румунські можновладці переконують: їхня держава лиха Україні не бажає. А те, що два роки тому вона спростила процедуру отримання свого громадянства для мешканців окремих територій, то це більше стосується Молдови та інших країн, де подвійне громадянство дозволене. Ось тільки на сайті консульства і в газеті “Офіційний вісник Румунії” чомусь припинили публікувати списки румунізованих українців. Можливо, тому, що їх стало надто багато і всі вони — порушники закону?

Куплю батьківщину. Недорого

У Чернівцях, Луцьку, Львові й навіть Києві працюють десятки компаній, які за невелику плату перемалюють ваше генеалогічне дерево. Рекламують свої послуги в інтернеті. У Чернівцях найдешевше. Фірму обираю навмання, за оголошенням, яке висить на електроопорі навпроти румунського консульства.

Зустріч із торгівцями батьківщиною відбувається на нейтральній території — у сквері біля готелю “Буковина”. Два хлопці років по 30—35 докладно розписують процедуру купівлі румунського паспорта: спочатку треба знайти предків-румунів. Чесно зізнаюся, що не маю таких зовсім. “А дід-баба? Їхні прізвища які?” — цікавиться “брокер”. “Зубенок, Лахуба, Зима, Боярин”, — відповідаю. “Не переживай, намалюємо і тобі румунське коріння”, — втішає мене.

Здати документи на “паспорт” можна в Чернівцях, прикордонній Сучаві або Бухаресті. “Ми тобі візу відкриваємо, і їдеш з нами до Бухареста, — продовжує ділок. — Сам здаєш документи. Усе офіційно”.

Якщо в Бухаресті приймуть документи, це вже стовідсоткова гарантія того, що румунське громадянство мені врешті нададуть. Приблизно за рік. Щоб змінити батьківщину, потрібно €2 тис. У столиці порядок цін дещо інший. Якщо є справжнє коріння — €1,5 тис., якщо його треба купити, доведеться викласти на €5 тис. більше.

У румунському консульстві таку торгівлю батьківщиною не коментують. Понад те, виставляють журналістів за двері. Перш ніж ті зачинилися за мною, запитую, що то за черга під стінами консульства. Клерк стверджує, що всі ці люди прийшли сюди просто… погуляти.

Romania mare

Купуючи друге громадянство, українці навіть не замислюються над питанням, а навіщо це Румунії? З якою метою європейська країна роздає свої паспорти наліво й направо, в той час як її сусіди по ЄС навіть на разову візу погоджуються неохоче. Чернівецький журналіст Павло Кобевко, який уже кілька років досліджує тему румунізації Буковини, пояснює: якщо хоча б п’ята частина населення регіону отримає румунські паспорти, в Україні може з’явитися ще одна автономія, окрім кримської. “В один момент частина населення, яка має і румунські, і українські паспорти, оголошує себе громадянами Румунії, — каже він. — І їхні лідери говорять, що є сукупність румунського населення в Україні”. Кобевко переконаний, що румунcька влада досі мріє про Велику Румунію (див. довідку) включно з Буковиною та Бессарабією.

Поки що румунізація Буковини відбувається тихо. У 76 школах Чернівецької області навчання ведеться румунською мовою, ще в 13 — румунською та українською. Загалом дітей, які навчаються румунською, майже 19 тис. Усі ці заклади державні, тобто утримують їх коштом українських платників податків, але на заняттях вчать любити не Україну, а Румунію. Простий приклад: на уроці географії дітям кажуть, що Чернівці — румунське місто. А на уроці історії розповідають, що Буковина завжди була частиною Великої Румунії, відтак жодної окупації українських земель під час Другої світової війни не відбувалося. До речі, учні цих шкіл регулярно завалюють тести з української мови, а отже, вступати до наших вишів не можуть.

Але й це не проблема. Вищу освіту можна здобути в Румунії. До того ж з “благословення” обласного управління освіти, яке організовує обмін майбутніми студентами. До Чернівців щороку приїздять професори з румунських вишів. Українські викладачі, своєю чергою, відбирають собі абітурієнтів у Румунії. Після співбесід на навчання туди вирушає майже 400 випускників, натомість до нас — менше ніж десять. Бо в Румунії практично немає шкіл, де б навчали українською, а й ті, що є, приватні.

Окрім шкіл і вишів на Буковині друкуються румунськомовні газети й виходять в ефір телепрограми (їх фінансує румунський уряд). Але борці за права українських румунів, які діють під виглядом культурних товариств, не задоволені. Що й не дивно, бо їх також фінансують ззовні. Професор Карташов пригадує, що на початку 1990-х років втручання було відчутнішим. “Навіть траплялися елементи відвертого підкупу та стимулювання іредінаціоналістської діяльності, — розповідає вчений. — Про це я можу сказати точно. Добре, що зараз Румунія не може собі дозволити такі грубі кроки”.

Найбільшу організацію — міжрегіональне об’єднання “Румунська спільнота України” — очолює Іван Попеску. Колись скромний викладач, аспірант кафедри російської мови Чернівецького університету ще 1994-го став народним депутатом України. Залишається ним і нині (представляє в парламенті провладну Партію регіонів), є заступником голови Комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин. Про повільну, але впевнену румунізацію Чернівецької області він добре знає, але проблемою не вважає. Як і подвійне громадянство. У кожному інтерв’ю нагадує про Європейську конвенцію про громадянство, згідно з якою поняття “громадянство” та “національність” рівнозначні. Україна документ ратифікувала, хоча Конвенція явно суперечить Конституції. Відтак Попеску не виключає, що Основний Закон незабаром доведеться корегувати. Наприклад, коли українців із двома паспортами буде мільйон або й більше. Так вчинили в сусідній Молдові.

В Україну дорогу закрито

Паспорт громадянина Євросоюзу — річ, звісно, корисна. Ось тільки, виявляється, не всі про нього мріють.

Українське село Череш за 100 км від Чернівців. 90% місцевого населення — корінні румуни. Румунська школа, вивіски румунською мовою. І розмовляють між собою селяни також румунською. Однак червоного паспорта із золотим орлом ніхто не має.

Аркадій Опойц — румунський поет з українським паспортом. Каже, що старожилам села, хоча вони і вважають себе румунами, громадянство сусідньої держави не потрібне. Його односельчани поважають ту землю, на якій живуть. Про тих, хто спокусився на румунські корочки, літератор говорить із розумінням: “Румуни — мирний і врівноважений народ, люди, які працюють і хочуть кращого життя. Коли держава не може прогодувати своїх громадян, дати елементарного, тоді з’являються думки про щось інше, про далекі краї”.

У молдовському селі Паланка, яке колись також належало Великій Румунії, отримати румунський паспорт теж не проблема. Тамтешні молдовани зраджують свою батьківщину. Але не на користь Румунії, а на користь… України. Саме в Україні, під Одесою, живуть родичі нашого співрозмовника Петра Васильовича. З прикордонної Паланки до нас рукою подати, ближче, ніж до Румунії. За його словами, якби не кордони, то возив би на одеські ринки вино, картоплю і яблука. А ще краще — взагалі переїхав би сюди жити. “З превеликим задоволенням перебрався б до вас, — ділиться Петро Васильович. — У мене всі родичі в Україні. А я не можу привезти їм сто кіло картоплі — прикордонники відбирають, кажуть, плати по дві гривні за кілограм. Пляшку вина привезти не можу, теж платити треба”.

Згадую про паспортних “брокерів” із Чернівців. Тільки-но кажу, що можу підсобити з синім паспортом із золотим тризубом, біля мене шикуються в чергу і старий, і малий. Телефоную знайомим ділкам, але ті, почувши, що йдеться про українські корочки, бажання допомогти не виявляють. Мовляв, можуть вирішити проблеми з румунським, угорським, польським і навіть кіпріотським паспортами, але український — товар неходовий, тому корупційні схеми відпрацьовані погано. “Скажи їм, що легше отримати десять румунських, ніж один український, — радить “брокер”. — Як мінімум треба п’ять років чекати. Коротше кажучи, це нереально”.

Довідка

Велика Румунія (рум. Romаnia Mare) — ідея максимального розширення кордонів Румунії. Була реалізована за часів Королівства Румунія (1881—1947). У 1918 році країна збагатилася Трансильванією, Бессарабією, Банатом та Буковиною. Під час Другої світової війни в 1940-му під тиском СРСР змушена поступитися на його користь Бессарабією та Північною Буковиною. Натомість уже 1941-го як союзниця Гітлера отримала їх назад, посунувши територію на схід. Були створені дві провінції: Бессарабія (увійшли правобережна частина Молдавської РСР, частини Одеської та Чернівецької областей УРСР) і Трансністрія (лівобережна частина Молдавії (Придністров’я) й частина Одеської, Миколаївської та Вінницької областей України). У літературі, що видавалася у фашистській Румунії, стверджували, що за Дністром живуть румуни, а вся територія від Пруту до Південного Бугу має належати їхній державі. У деяких виданнях навіть лунали заклики про розширення її теренів до Дніпра.

Денис ДАНЬКО