Ворог, друг чи так? Ким є для нас Азербайджан після візиту Путіна

Президент Азербайджану Ільхам Алієв у своєму листі Володимиру Зеленському з нагоди Дня Незалежності України написав, що дві країни “пов’язують дружні відносини з багатими традиціями”. Але слова про те, що українці й азербайджанці “історично підтримували одне одного”, не заважають азербайджанському лідеру розвивати тісні відносини з Москвою: перебуваючи в конфронтації з Заходом, декларуючи дружбу з Україною, Азербайджан зближується з Росією.

У лютому 2022 року, за два дні до початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, Владімір Путін та Ільхам Алієв підписали в Москві декларацію про союзницьку взаємодію. А минулого тижня в Баку заявили про те, що офіційно подали заявку на вступ до БРІКС — організації, що поєднує країни, незадоволені наявним світоустроєм і політикою Заходу. Це сталося наступного дня після візиту до Азербайджану Путіна, якого Україна та весь цивілізований світ вважають злочинцем і ордер на арешт якого видав Міжнародний кримінальний суд.

Так, після 24 лютого 2022 року Баку надавав Києву гуманітарну допомогу, висловлював “солідарність у питаннях територіальної цілісності та суверенітету відповідно до норм і принципів міжнародного права” й не визнавав виборів на окупованих територіях. А в перші місяці широкомасштабного вторгнення Росії в нашу країну представництво азербайджанської державної нафтової компанії SOCAR в Україні безкоштовно заправляло автомобілі “Швидкої допомоги” й ДСНС.

У дев’яностих роках, у важкий момент розбудови власної армії, Київ постачав Азербайджану зброю, допомагаючи йому вижити як державі. У 2005—2010 роках Україна відправляла до південнокавказької країни основні комплекси озброєнь — від артилерії до танків, від систем залпового вогню до ударних гелікоптерів Мі-24. Київ не тільки поставив Баку МіГ-29 (домовившись про їх спільну модернізацію та підготовку льотчиків для ВПС Азербайджану), а навіть розробляв спільний космічний проєкт із повітряним запуском космічних ракет із нашого літака “Мрія” (з приходом до влади Януковича цей проєкт було згорнуто).

Та у важкий для нас момент Азербайджан обмежився гуманітарною допомогою, відмовивши не те що у військово-технічній підтримці, а навіть в економічній (не приєднавшись до жодного пакету санкцій проти Росії) і дипломатичній (не проголосувавши в ООН за резолюції, які засуджують агресію Росії проти України, й не взявши участі в Саміті миру). Це розчарувало українців, які ще з дев’яностих років минулого століття вбачали в Азербайджані союзника в протистоянні політичному та енергетичному пресингу Росії.

Новина ж про те, що SOCAR і “Газпром” досягли “домовленості щодо розширення різнопланового стратегічного партнерства”, обурила багатьох українських громадян. Пролунали заклики бойкотувати SOCAR.

Експерти в розмові із ZN.UA зазначають: у діях Баку, що керується власними інтересами, немає нічого дивного. Та й зустріч SOCAR і “Газпрому” відбулася не просто так, а на тлі того, що в Києві виникла ідея замінити російський газ азербайджанським. Нагадаємо: в липні Зеленський заявив, що Україна веде переговори про постачання газу з Азербайджану до ЄС, оскільки прагне зберегти роль транзитної країни.

Звісно ж, основними союзниками Азербайджану є Туреччина та Ізраїль. Але починаючи з десятих років, Баку почав активно зближуватись і з Москвою.

Головною причиною такого зближення, як пояснив у коментарі ZN.UA директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, було прагнення азербайджанського керівництва мінімізувати ризики під час вирішення проблеми “Нагірно-Карабаської республіки” й використовувати Росію для відновлення територіальної цілісності країни. Ще однією причиною стала образа на Захід за те, що той не підтримав дій Баку щодо повернення під свій контроль Карабаху.

До речі, наслідком роздратування поведінкою Заходу, насамперед Франції, яка активно розвиває військово-політичне співробітництво з Вірменією, стала й підтримка Азербайджаном рухів за незалежність заморських територій Франції — Нової Каледонії, Гваделупи, Карибських і Антильських островів. У середині липня в Баку за підтримки азербайджанської влади відбувся з’їзд близько 20 рухів, які борються з французьким “неоколоніалізмом”. При цьому Алієв пообіцяв заморським територіям Франції допомогу в здобутті незалежності.

Зі свого боку президент Центру глобалістики “Стратегія XXI” Михайло Гончар зазначив у розмові із ZN.UA, що азербайджанське керівництво провадить політику, що ґрунтується на прагматизмі, прагнучи отримати максимальну вигоду для своєї країни. Насамперед у вирішенні карабаської проблеми. Крім того, зазначає Гончар, як і будь-яка інша авторитарна країна, Азербайджан тяжіє до собі подібних, і Баку комфортніше розвивати відносини з Анкарою, Москвою та Пекіном, ніж із Брюсселем і Вашингтоном.

Не останню роль у зближенні Баку та Москви відіграв проєкт транспортного коридору “Північ—Південь”, що передбачає скорочення шляхів доставки товарів з Індії та країн Перської затоки до Росії та Західної Європи. І якщо за умов міжнародної ізоляції та санкцій Москва розглядає коридор “Північ—Південь” як іще один канал доступу до нових ринків, то для Баку цей проєкт — інструмент із реалізації транзитного потенціалу Азербайджану, що має принести до скарбниці додаткові доходи.

Після вирішення карабаського питання Баку й далі розвиває тісні відносини з Москвою. Попри те, що вплив Росії на Азербайджан зменшується, керівництво останнього не прагне робити різкі рухи, здатні спричинити негативну реакцію Кремля. Але Баку не збирається аж надто зближатися з Росією: Алієв діє обережно й не допускає в Азербайджані посилення центрів упливу Кремля.

Нинішні відносини Баку та Москви ставлять перед Києвом питання про те, якою має бути політика стосовно держави, названої в україно-азербайджанських документах “стратегічним партнером”: російсько-українська війна спростила сприйняття світу, підштовхуючи українців до чорно-білої оцінки дій наших партнерів.

Партнерство Києва та Баку активно розвивалося в дев’яностих і нульових, коли Азербайджану були потрібні союзники у збройному протистоянні з Вірменією, яка здобула на той час підтримку Росії. Водночас Київ, стурбований проблемою диверсифікації джерел і маршрутів транспортування енергоносіїв, пов’язував із Азербайджаном надії на звільнення від енергетичної залежності від Росії. На жаль, енергетичні проєкти так і не було реалізовано. Але не тільки це віддаляло партнерів по ГУАМ.

На двосторонні відносини впливав і страх Баку перед “експортом революції”: в Азербайджані з підозрою спостерігали за Помаранчевою революцією 2004 року та Революцією Гідності 2013—2014 років. Та й ціннісні орієнтири в наших країн різні. Якщо Україна прагне стати частиною демократичної спільноти держав, вступивши в майбутньому до Євросоюзу й НАТО, то Азербайджан пішов шляхом розбудови авторитарної держави, де все вирішує слово родини Алієвих, а критики їхнього режиму потрапляють до в’язниці.

У підсумку в Києва та Баку виявилося не так багато точок дотику, а провалля між ними розширювалося. “Шанси було змарновано, й сьогодні у відносинах Києва та Баку немає нічого стратегічного. Нині Азербайджан для України — лише один із торговельних партнерів”, — зазначає Михайло Гончар. Водночас перед широкомасштабним вторгненням Росії до України дуже активно пішли й азербайджанські мігранти, й азербайджанські гроші: відкрилося не тільки багато якісних ресторанчиків і точок громадського харчування, а й відбулася купівля українського Vodafone.

І все-таки для Києва Азербайджан і далі становить інтерес як країна, що має нафтогазові запаси. Вона також є важливою з погляду логістики для переміщення товарів до Центральної Азії та Китаю. Однак реалізація цих проєктів можлива після завершення російсько-української війни та перетворення Чорного моря з театру воєнних дій на звичайну зону морської торгівлі.

З урахуванням цих інтересів, як і того, що змінити політику Баку Київ неспроможний, можливо, найкраща модель поведінки України стосовно Азербайджану — не робити різких рухів і продовжувати нинішню політику ситуативного співробітництва. Адже імпульсивні дії можуть роздратувати Алієва, а симпатії простих азербайджанців до України — стрімко перерости в ненависть. І тоді країна, яка займає позитивний нейтралітет, перетвориться на ще одного ворога, територією якого Росія прагнутиме обходити міжнародні санкції.

Азербайджан не належить ні до тих, ні до тих.

Азербайджан прагматично розвиває відносини з Україною та Росією, прагнучи отримати від цього співробітництва максимальну фінансову та політичну вигоду. Втім, як і величезна кількість держав. Тому Києву потрібно виробити лінію відносин, поведінки з такими країнами, яких у світі більше, ніж наших відкритих партнерів, і набагато більше, ніж наших ворогів. Ми точно не маємо множити кількість ворогів лише тому, що країни не підтримують нас так, як нам хотілося б.

Володимир КРАВЧЕНКО, глядач відділу міжнародної політики ZN.UA