Володимир Рибак. Янукович обирає епоху “застою”

Рибак і Азаров — ці дві кадрові вакансії, заповнені Віктором Януковичем після виборів, свідчать про кризу його лави запасних. Ці двоє людей — втілення фобій Януковича. Він за роки президентства так і не виростив нове покоління політиків, яким би міг довірити відповідальні крісла без страху, що він власноруч вирощує майбутнього конкурента.

Янукович перебуває під тиском синдрому стосунків Кучми та Ющенка, коли молодий “прем'єр-реформатор” став підсиджувати “авторитарного президента”, а в підсумку все закінчилося помаранчевою революцією.

Тому Янукович ставить на старих перевірених соратників. Головна перевага яких — це вік. Янукович розуміє, що для Рибака це посада — не просто вершина кар’єри, якій він має завдячувати президенту. Важливо те, що через п'ять років Рибаку буде 71. І це для нього може бути останній похід у парламент. Рибаку немає чого втрачати — і він не зрадить свого товариша з “Межигір'я”.

Янукович добре пам'ятає поведінку Литвина в 2004 році, коли той рятував своє майбутнє в розпал помаранчевої революції. Тоді як Рибак — це гарантія спокійного сну Януковича напередодні виборів президента. Він не поставить власні амбіції вище інтересів президента.

Власне, це і стало причиною, через яку Олександр Лавринович не отримав крісло голови Верховної Ради. Розмови про міністра юстиції не були пробною кулькою — він реально готувався переймати справи у Литвина.

За словами очевидців, на нарадах після жовтневих виборів колишній спікер постійно апелював до Лавриновича в організаційних питаннях, вказуючи на нього зі словами “от буде новий голова Верховної Ради, тоді... “

Скільки би не був Лавринович особисто відданим Януковичу, проти нього зіграло його “недонецьке походження” та ризик самостійної гри. Іншими словами, в разі загострення політичної ситуації 2015 року немає гарантій, що Лавринович погодився би загинути під уламками Колосса Донецького разом із Януковичем.

Власна кар'єра могла стати для нього дорожчою за порятунок президента — що вивело би парламентський процес з-під контролю Банкової. Тим більше можна згадати, як навесні 2005 року колишнього рухівця Лавриновича можна було побачити на установчому з’їзді партії тодішніх переможців “Наша Україна”.

Тож українським парламентом керуватиме Володимир Рибак. Характерна риса цього випускника Вищої партійної школи Компартії України — це конформізм та субординація. Він визнає наявність над собою керівника — спочатку Кучми, потім — Януковича. Рибак ніколи не ставив під сумнів президентство Ющенка. В січні 2005 року він виступив проти переходу Партії регіонів у радикальну опозицію.

“...Представники інших партій, у тому числі й Шуфрич, говорять про Партію регіонів, що вона буде в опозиції. Я так слухаю і думаю: “Ти хто такий, щоб взагалі про Партію регіонів говорити?! Який ти маєш стосунок до неї?”

У партії є різні думки. От ми обговорювали на фракції рішення взяти участь в інаугурації. Один встає й говорить: давайте зберемо біля Верховної Ради мітинг у 10-15 тисяч осіб! Інший говорить: ми повинні бойкотувати інавгурацію в залі! Але ми дуже жорстко провели, визначили: закінчилися вибори, згорнули намети, згорнули все, і продовжуємо жити й працювати”.

Ще одна ілюстрація відсутності в Рибака схильностей до екстремізму — він не брав участь у з’їздах сепаратистів у Харкові та Донецьку під час Майдану.

Водночас не треба бути заручником ілюзій щодо цієї особи. Добрий дідусь з почуттям гумору та дикцією Брежнєва, яким перед нами постає сьогодні Рибак, керував Донецьком у розпал воєн за переділ власності, з 1993 по 2002 рік. Крім того, саме Рибак 1997-го був одним із засновників Партії регіонального відродження, на базі якої і виникла нинішня влада.

Навіть не будучи членом уряду, Рибак дозволяє собі керувати чиновниками в уряді Партії регіонів. На його реальний вплив вказує ситуація, свідком якої випадково став кореспондент “Української правди”, коли восени 2011 року записував інтерв'ю. Рибак, не зважаючи на присутність журналіста, наказав секретарці набрати міністра оборони — тоді ним був Михайло Єжель.

Спілкування Рибака з силовим міністром виглядало як розмова начальника з підлеглим: “До мене тут прийшли люди на прийом. Хто у вас в Міністерстві займається будівництвом? Ось доручіть своєму заступникові, нехай він з ними зустрінеться, а потім доповість вам. Дякую, приємно спілкуватися!” — розпорядився Рибак телефоном.

Сьогодні Азаров і Рибак — перша і друга особа в ієрархії Партії регіонів. Вони знайомі з 1987-88 років. Азаров був тоді директором науково-дослідного інституту гірничої геології, а Рибак — другим секретарем Київського райкому Компартії.

Рибак — людина, яка живе спогадами. Одна з улюблених тем — про те, як він “українізував” Донецьк: “Першу українську школу в місті відкрив я — в 1991 році, в Київському районі, де я очолював райвиконком. І в 1993 році доповідь, присвячену другій річниці незалежності України, я зачитав у палаці культури “Юність” українською. Зал гудів від невдоволення. Але після цього мені подзвонив президент Кравчук і подякував”.

Шляхи Рибака і Януковича перетнулися в 1996 році. Тоді Леонід Кучма зі скандалом зняв з посади губернатора Донецької області Володимира Щербаня, який відкрито конфліктував з Павлом Лазаренком.

Кучма запропонував Рибаку зайняти вакансію, але той не захотів іти у вогонь конфлікту, коли з одного боку його би штовхали донецькі еліти, вимагаючи протистояти натиску Лазаренка — а з іншого сам Лазаренко пресував би його для реалізації усіх своїх фантазій щодо входження ЄЕСУ на ринок області.

Тож Рибак відмовився, а область очолив посланник Лазаренка з Києва Сергій Поляков. Новий керівник Донбасу  не знайшов спільної мови з мером і запропонував йому звільнитися з посади. Але все склалося навпаки — губернатор менше ніж через рік втратив посаду, тоді як Рибак керував містом аж до 2002-го.

Тоді, щоб знайти спільну мову з місцевими, “лазаренківець” Поляков погодився взяти собі в заступники маловідомого на той момент висуванця обласної “еліти” Віктора Януковича. За розподілом, він відповідав у обласній адміністрації безпосередньо за Донецьк, мером якого і був Рибак.

Після занепаду зірки Лазаренка Полякова прибирають з посади, і Янукович-губернатор разом з мером Рибаком становлять один із найпотужніших регіональних тандемів епохи Кучми.

На початку 2000-х Рибак разом з Ландиком, Порошенком і Черновецьким ліпить Партію регіонів, на чолі якої стає керівник податкової Микола Азаров, а потім — прем’єр-міністр Янукович.

Протягом помаранчевої революції Рибак з Азаровим не входили до “партії яструбів” — останній навіть побував на майдані у новорічну ніч. Нинішній спікер парламенту всіляко гасив радикальні настрої в партії та блокував ініціативи бойкотувати інавгурацію Ющенка. Так само Рибак проголосував за призначення Тимошенко прем’єр-міністром.

У 2006 році Рибак обирається до парламенту та отримує від Януковича запрошення в уряд: “Мене викликав Віктор Федорович і каже: “Завтра мене обирають прем'єром, я вам пропоную пост віце-прем'єр-міністра та міністра будівництва”. Я кажу: “Ну, я взагалі над цим не думав, і я до цього не прагнув”. Він говорить: “А хто повинен це робити?”. Я кажу: “Ну, якщо у вас до мене є довіра — ну що ж, я піду працювати”. І пішов”.

Вже після обрання Януковича президентом Рибак був головним претендентом на посаду Леоніда Черновецького — голови Київської міської адміністрації. Але Рибак відповів відмовою на пропозицію Януковича. “Кияни не сприймуть донецького”, — сказав він та рекомендував на Київ Олександра Попова, який раніше працював у нього заступником міністра будівництва.

Рибак — класичний чиновник епохи панування “донецьких”, що діє за принципом прилаштувати не тільки себе, але і власну дитину: 2006 року його син Олександр Рибак стає депутатом Київської міської ради.

Обрання Януковича президентом України призводить до призначення Рибака-молодшого першим заступником Державної архітектурно-будівельної інспекції. Менше ніж через рік, наприкінці 2010-го син Рибака стає керівником цього “жирного” відомства, без санкції якого неможливо ввести в експлуатацію жоден житловий будинок.

Також знаковим є сват нового голови Верховної Ради. Це один з впливових “донецьких” 1990-их років Михайло Фріденталь, донька якого уклала шлюб з Олександром Рибаком.

Декілька років тому в пресі сплила історія про те, що попередній чоловік Ірини Фріденталь звинувачував сина Рибака в погрозах на його адресу, як про це писала “Газета по-українськи”.

Друга донька Фріденталя — дружина колишнього депутата Олександра Шепелєва. Вони вдвох фігурують в скандалі з розкраданням грошей “Родовід-банку”.

На виборах 2012 року Рибак прогнозував для своєї партії отримання чистої більшості та повторення прикладу братньої структури — “Єдиної Росії”.

“Якщо це буде для людей і для розвитку України, чому б і ні? Що для України краще? Щоб були постійні сварки, коли президент і прем'єр один у одного літаки крадуть? Коли президент не спілкується з урядом, уряд не спілкується з Верховною Радою, всі йдуть в різні боки? Чи все-таки краще, щоб в державі була стабільність, розвиток вперед?” — намагався Рибак переконати в правильності російського шляху.

Рибак не належить до числа чиновників, від яких можна очікувати реформаторських кроків або карколомних ідей. Водночас він — за дисципліну та субординацію. За домовленості, а не за бійку.

Фактично — це людина з підходами Миколи Азарова, тільки тепер уже на чолі парламенту. Слово “застій” для них — це не образа, а формула стабільного розвитку. Ну і плюс ще спогади про щасливу молодість.