Вийти з гето

20 грудня відбувся установчий з’їзд Української народної ради. Лідери націонал-демократичного руху початку 1990-х Дмитро Павличко, Іван Драч, Ігор Юхновський разом із представниками УНА—УНСО та Конгресу українських націоналістів зібралися напередодні виборів, щоб засвідчити підтримку Вікторові Ющенку на президентських виборах. На думку організаторів, серйозним загрозам українській незалежності може протистояти лише Віктор Ющенко, й лише він може відстояти українську ідентичність. Іван Драч навіть навів приклад Ататюрка як сильного лідера, здатного зцементувати ідентичність країни.

Згадана подія є складовою певної передвиборчої технології. Коротко це звучить так: Віктор Ющенко — єдиний український кандидат, а прихід до влади Юлії Тимошенко — це апокаліпсис, загибель держави. Отже, готуватися треба до Януковича як меншого зла.

Проте було б спрощенням вважати, що панове Павличко й Драч тільки віддячують президентові за зроблене для їхньої слави та благополуччя.

Мислення категоріями українського гетто — ось що тяжіє над поколінням драчів, павличків та юхновських, і, на жаль, над багатьма представниками молодшої української інтелігенції. Успіх українського в Україні — це рівень комфорту в обмеженому просторі, за межами якого вирує чужа стихія, від зіткнення з якою доводиться зіщулюватися. З несподіваним утворенням України в 1991 році провідники інтелігенції не кинулися будувати українську країну з її державними структурами та функціями. Вони тихенько віддали її червоним директорам, комсомольським функціонерам на пограбування... за право мати своє маленьке українське гетто (див. також статтю Олега Однороженка тут ). Ментальність “патріотів від культури” вельми схожа на психологію багатьох представників діаспори: опереткова “мальовнича” Україна в повноцінному морі чужої держави й культури.

Саме тому ми не чули й не чуємо голосу української інтелігенції, коли йдеться про системні державні проблеми, зокрема відсутність українського культурного продукту. Ніхто з них не обурювався засиллям Яна Табачника в телевізорі за Кучми. Сьогодні ж (за президентства Ющенка) їх не муляє той факт, що 46 мільйонів українців позбавлені права читати пресу, книги своєю мовою, змушені без альтернативи споживати примітивний та пропагандистський продукт у вигляді російських серіалів. Ми не чули також голосу української інтелігенції, коли Ющенко в 2006 році дозволив Януковичу стати прем’єр-міністром, а Табачнику — очолити гуманітарний блок, і як наслідок — провал зі вступом до НАТО та відміна дублювання іноземних фільмів українською мовою.

“Патріоти від культури” тягнуться до Ющенка не тільки тому, що за його президентства в їхньому гетто стало жити комфортніше й ситніше. Вони психологічно сприймають його як свого, бо й він є носієм геттової свідомості. Його гуманітарне оточення в глибині душі ніколи не вірило в те, що Україна може органічно сприймати українське — мову, історію, культурний україномовний продукт. Перед кожними виборами протягом останніх 5 років у Секретаріаті президента було негласне табу на будь-які ініціативи, пов’язані з покращенням становища української мови, — їх вважали електорально небезпечними. Зрештою, ті декларації, які виголошував президент щодо української історії, супроводжувало відчуття навіяної жертовності — апріорі вважалося, що українці не здатні сприймати свою історію.

Але українці не хочуть жити в гетто. Вони хочуть жити у своїй країні без усяких комплексів меншовартості. Країна, яка очікувала українізації в 2005 році (як і в 1991-му), замість конкретних дій зі здивуванням спостерігала уривчасті декларації з боку президента. Неспроможність Ющенка як політика, його хуторянський варіант українства викликали відразу в багатьох, а декого налаштували проти всього українського як такого. В цьому найбільша провина Ющенка.

Проте не все так погано. Попри несприятливе геополітичне становище України, дезінтеграцію державних механізмів усередині держави, українці мають шанс втримати й змінити свою країну на краще.

Потрібно припинити паніку й раціонально оцінити вибір, перед яким стоїть суспільство. Завдання нових інтелектуалів — вийти з гетто й указати на ідеологію змін.

Сьогодні занадто багато хто грає на перемогу Віктора Януковича. Та Україна навряд чи відмиє коли-небудь своє обличчя від його президентства.

Павло МИРОШНИЧЕНКО